ГРОМАДА - часопис українців Угорщини

21 квітня пані Наталії виповнилося 95 років! Щиро зичимо нашій шановній ювілярці душевного і фізичного здоров’я, красних весен і літ у родинному колі та серед друзів, а найбільше – Божого благословення і рясно-щедрих дарунків Долі.
Члени української спільноти в Угорщині, як давніші, так і молодші можуть бути щасливими, що поруч із ними живе і працює така прекрасна людина, яка походить з елітного і шляхетного полтавського роду Драгоманових. Про феномен цієї родини пишуть багато і часто. Але не зайвим було б до цих дописів додати одну важливу деталь: Драгоманови, починаючи з Михайла Петровича (1841-1895) та його сестри Олени Пчілки (1849-1930) і закінчуючи їхніми дітьми та онуками, ніби музичний камертон, завжди задавали потрібний тон в українських питаннях. От і пані Наталя, донька Світозара Драгоманова та онучата племінниця Лесі Українки, прийшовши на перший вечір Тараса Шевченка в Будапешті 25 років тому, як стороння людина, через деякий час порадить новим побратимам із Товариства української культури: «Створюйте українську недільну школу і випускайте газету. Інакше діла не буде».
До її слів прислухалися, й обидва проекти стали успішними.
Згадуючи минулі роки, письменниця і перекладачка Єва Ґріґаші, нині покійна, писала про пані Наталю: «... вже на святкування річниці з дня народження Лесі Українки приносить велику миску пампушок». «Тоді ми самі пекли-варили, – каже пані Наталя. – Оті перші зустрічі були такими сімейними...» Наталя Драгоманова-Бартої стає душею цієї сім’ї. Якщо треба, перекладає, бігає по книгарнях, бере на себе обов’язки посередника між Товариством та українськими інституціями. На неї завжди можна покластися».
Починаючи з 1996 року, Наталя Драгоманова входить до складу редколегії часопису українців Угорщини «Громада». Знову ж таки на її пропозицію українсько-угорський журнал отримав назву громадсько-політичного видання, яке редагував її дід, Михайло Петрович Драгоманов, у Женеві на еміграції. Драгоманов, який ще в молодості не побоявся возвістити себе українцем і стати в обороні української справи до кінця свого життя.
Пані Наталя вела рубрику «Пам’ятні дати і події». Михайло Вігула, український музикант із Мішкольця, якось зізнався, що читаючи її дописи, він не пропускав жодного абзацу, дивуючись, як стисло, але водночас і просторо за змістом описані основні віхи багатьох і багатьох визначних діячів України, про яких не всі навіть здогадуються.
Вона переконана, що молодь повинна добре знати тих, хто своєю працею, талантами і самовідданою боротьбою наближав пору становлення незалежної держави Україна. Не раз спілкуючись із пані Наталею у приватних розмовах, ми і самі розуміли, як важливо не переривати спадковість поколінь широкого загалу українців для творення національних ідей і розбудови української держави.
Коли Господь дарує людині красні літа понад середньостатистичну норму, це означає, що в своєму житті вона робила правильні речі або ж Творець спонукає її на виконання ще якихось певних завдань, але ж і наділяє для цього силою. Корінна киянка Наталя Драгоманова разом із своїм угорським чоловіком Арпадом Бартаї виховали двох чудових доньок – Наталку, вчительку фізики й математики у середній школі й Аріадну, яка вчить дітей грі на фортепіано. Потім Бог дав онуків, а вже правнуків дочекалася сама: чоловік помер у 1981 році...
Практично все своє життя пані Наталя присвятила своїй угорській родині. Вона любить розповідати про онуків та правнуків, а вони, своєю чергою, так і тягнуться до «ноді» (угорське скорочення слова «бабуся»).
За гороскопом наша героїня Телець. Під цим сузір’ям знаходиться і її історична Батьківщина Україна. Чому їхні дороги так несподівано розійшлися?
Пані Наталя вважає, що причиною цьому була війна. Її родина, втративши сина Михайла в німецькому концтаборі під Хмельницьким, не чекаючи на повернення, як писав її батько Світозар Драгоманов, «сталінського раю», у 1943 році виїхала до Львова, а згодом опинилася у Празі з подальшим переїздом до США. Проте юна Наталка, вже заміжня за угорцем, виїхала зі своїм чоловіком до Будапешта подалі від війни і смертей, «пер- спективи» бути відправленою в якості остарбайтера в нацистську Німеччину або в сибірський ГУЛАГ.
Але мирним періодом молоде подружжя насолоджувалося трохи більше року. Пані Наталя з чоловіком Арпадом і немовлям на руках, донечкою Наталкою, довелося пережити всі жахіття бомбардувань і облогу Червоною армією Будапешта. Вижити у цьому пеклі смертельної сталі, вогню і свинцю, коли мешканці угорської столиці пухли з голоду, а шматок конини був великою розкішшю, було неймовірно важко.
«Вижили, бо не було іншої ради», – розповідала через багато років пані Драгоманова, уникаючи пафосних слів. Проте розрив зв’язків із батьком, мамою і сестрами таки давався пані Наталі взнаки. З ними не було і не могло бути поштового чи телефонного зв’язку у звичному розумінні слова, адже на той час Східну Європу від Західної і решти цивілізованого світу вже відділяла «залізна завіса». Втім, не надходило жодних вісток і від рідні з України.
«По лінії дітей сестри моєї мами у 1991 році я бачилася з двоюрідною сестрою, однак потому ми втратили зв’язок. Вона старша від мене. Я телефонувала, писала листи. Може, вже її й немає», – поділилася своїми невеселими спогадами пані Наталя.
Обставини життя відрізали її від Батьківщини і сім’ї батька-матері назавжди. Що це могло означати для молодої жінки, яка була фізично, культурно й емоційно прив’язана до рідного міста й батьківського дому? У кого б не опустилися руки?
Але пані Наталя не зронила про це за весь час нашого з нею знайомства жодного слова. І взагалі ніхто з-поміж її близьких чи рідних не чув, щоб вона за найменшої нагоди скаржилася на долю. Навпаки, підтримувала інших, у кого дух падав і танули сили опиратися життєвим обставинам.
Через війну вона не встигла здобути освіту в рідному Києві, про яку мріяла. Але хіба це важить, якщо в сім’ї панує гармонія і злагода? Ніби вгадуючи наперед таке запитання однієї землячки, пані Наталя з гідністю відповіла: «Чоловік не хотів, щоби я десь працювала. Прагнув, щоби була вдома і виховувала дітей. І я не жалкую. У нас в Угорщині є така посада: жінка – дружина, мати дітей. А зараз, ось, займаюся громадськими справами в Товаристві української культури».
Пишучи цей далеко не повний нарис-портрет про Наталю Драгоманову, я щоразу запитував себе, у чому по-справжньому може себе проявити українська вдача, наш національний характер? А потім випадково прочитав у Михайла Петровича Драгоманова думку, вміщену в журналі «Народ» у 1895-му, році смерті Великого Українця. Це – своєрідний політичний заповіт Михайла Петровича:
«Лишень тоді, коли ми покажемо свою силу хоч на частині своєї землі, зверне на нас увагу й Європа. Наївно ждати, щоб загал людей, навіть найгуманніших, турбувався за других лишень того, що їх б’ють. Мало хіба кого б’ють на земній кулі?! Люди інтересуються звичайно лишень тими, хто одбивається, і таким лишень звичайно й помагають».
Важко повірити, що написані вони були аж 121 рік тому!
У світлі цих пророчих слів вашого дідуся, ми бажаємо Вам, шановна Наталіє Світозарівно, бути і надалі сильною у своїй любові до Господа, рідних і близьких, членів нашої української громади в Угорщині, до рідної України, залишатися свідомою українкою і дожити разом із нами до тих часів, коли великий український народ нарешті усвідомить свою колосальну внутрішню енергію і збереться на силі, щоб позбутись останніх кайданів багатовікового рабства!
Допоможімо собі в цьому самі, і Бог нам допоможе!

Многая літа ювілярці!
Слава Україні!

Василь ПЛОСКІНА