ГРОМАДА - часопис українців Угорщини

Олександр Власюк, відоміший як Сашко Лірник, — казкар, інженер та учасник київського гурту «Вій», сценарист, актор, телеведучий, автор телепрограм. Був членом журі фестивалю авторської пісні «Срібна підкова», постійний учасник фестивалів «Країна Мрій», «Шешори», «День Незалежності з Махном», «Етноеволюція», «Трипільське Коло». Володар почесного звання «Заслужений працівник культури України». Володіє такими музичними інструментами, як колісна ліра, варган, бубон, гітара. Має учнів в Україні, Росії і США.
2-3 квітня 2016 р. на запрошення Самоврядування українців Уйбуди взяв участь у заході “День української казки” у м. Будапешт, де й відбулася наша розмова.

Доброго дня, Сашко, якого всі величають Лірником! Звідки такий псевдонім?
– Я починав розказувати казки Олександром Власюком. І з допомогою гітари. Але був незадоволений таким виконанням. Я довго шукав, що б додало іскри моїм казкам. І мені на думку спала саме ліра. Я її ніколи не чув і не бачив. Подивився картинки і відчув, що це є те, що треба. Я тоді жив в Мурманську. Знайшов майстра в Україні, спеціально приїхав до нього, намалював, що я хочу, – він зробив мені ліру. Ліра не звучала так, як я того хотів, тож я кілька разів її переробляв, поки не відчув, що вона точно відповідає моїм уявленням про казки. З того часу я став казкарем-лірником. А в козаків було таке повір’я: новий інструмент міняє твою долю. У мене теж все помінялося. І так я став Сашком Лірником. Я перетворився з підприємця з “порожнім життям” на казкаря. Близько 2000 року мене запросили на телекомпанію ТV-Табачук зробити пробну програму з записом кількох моїх казок. Їм сподобалося, і мені запропонували щоденний ефір. Тоді постало запитання, як назвати мою телепередачу. Я запропонував “Казки від Лірника Сашка”. Так цей псевдонім до мене й прилип.

Що наштовхнуло Вас писати казки?
– Я все життя цим займався. Вірю, що “на роду мені це написано”. Мені завжди подобалося бути артистом, писати сценарії, вигадані історії. Але я жив тим, що мав здобути престижну вищу освіту, заробити на життя, тож пішов в інженери. Але під час студентського життя розвивав своє захоплення у театрах, КВН. Коли вже в мене народилися діти, а з сім’єю на той час ми, українська сім’я, мешкали в Мурманську, то виникло запитання, як навчити дітей української мови. Тож я без упину розповідав їм українські казки українською мовою. Так почав і свої придумувати. Але я їх не записував.

Хто був Вашим першим покупцем?
– До мене звернулися з дитячого журналу “Соняшник” із запитанням, чи можу для них написати казку. Це була моя перша записана казка, казка про козака Сабайдона, як козак з відьмою одружився. Мені сподобалося на стільки, що я почав записувати свої казки. І мені спало на думку, а що, як казки – це моя місія?! На той час, а це був 1996 рік, казковий жанр в Україні майже зник. Тож я поставив собі за мету відродити його. Моїм гаслом були слова Ліни Костенко: “Є скарби допоки їх шукають. Перестануть – отоді вже все”. І я так подумав: якщо я казку не відроджу, то ніхто того може не зробити.

Якого тематичного спрямування Ваші казки?
– Початкова моя мета – відродження української химерної казки. Я вже це зробив. Цього напрямку і тримаюся. Також я – сучасний казкар: у мене ліра з електро-підсилювачем, пишу про давнину сучасними методами, друкую “з голови” в комп’ютер. Я – перший український казкар, який видав казки на CD. На моїх казках вже росте друге покоління. І тому мої оповідки – це вже просто “казки Лірника Сашка”. Їх впізнають, вони вирізняються з-поміж інших.
Поділіться своїм рецептом гарної казки – Гарну казку написати дуже просто, але підготуватися до неї вельми складно. Треба все життя читати, слухати, з людьми спілкуватися, та так, щоб у голові ця інформація трималася. Якщо цього не робити, то кожна наступна казка буде повторенням попередньої. Тому треба багато вчитися не лише в рамках шкільної програми, а від життя. Я дуже любив слухати, що бабуся розповідає, батько, брат і, навіть, люди у поїздах. Згодом вся прослухана інформація відкладається багажем і, коли приходить натхнення, а у мене це переважно буває вранці прокинувшись зі сну, головне, встигнути добігти до комп’ютера, щоб записати новостворену історію. Та для цього ще треба мати талант.

Які з Ваших казок є похідними від реальних історій?
– Буквально всі. Для прикладу скажу, що “Легенда про чорного козака” – це багато в чому сімейна історія, яку мені розповів батько; казка “Про жида Лейбу і нечисту силу” теж розказана мені батьком. І передана так, що міняти чи додавати нічого не прийшлося. І я у своїх казках зберігаю образи цих людей так, як фараонів міміфікували для пірамід. По моїх казках можна географію вивчати. Якщо, скажімо, я пишу, що хата біля попа – Кривої Ганьки, то саме там вона і є.

Скільки часу займає у Вас написання однієї казки?
– На моєму робочому столі відкрито до 50 незакінчених казок: там – якась фраза, там – думка, а там – сюжет, наприклад. А потім: додумав – додав, поміркував – розширив. Казка – це тонка народжена в голові матерія, за якою часто не встигаєш друкувати слова: поки набрав їх на комп’ютері, продовження казки обірвалося. Так і може пролежати вона рік незакінченою. А буває, що казка зразу пишеться.

Для кого Сашко Лірник пише казки?
– Я не ставлю собі за мету писати казки для конкретної аудиторії. Я творю для всіх і намагаюся говорити про неминущі цінності. Казка має бути вічна, у ній має бути багато закладено: діти бачать у казках цікавих персонажів, молодь – цікавий сюжет, дорослі – філософію. Я вмію словами показати більше, ніж написано.

А який рецепт цікавого розповідання казок від Сашка Лірника?
– Знаєте, як чеченці готували своїх дітей до війни? Вони не мали спеціальних військових шкіл, а просто заганяли дітей в гірську річку з сильною течією, давали в руки кинжал. І діти роками кинжалами рубали воду. Рука сама знаходила, як лягати. При регулярному повторенні з часом все зайве відпадає. Так само і з наукою розповідання казок. Я вже більше 30 років розповідаю. Коли приходжу у ліцеї, школи, то слухачі після другої-третьої казки кидають свої ноутбуки, телефони і просять ще і ще розповідати. Ніщо у світі не замінить живого спілкування. А через казку я впливаю на думки слухачів, спонукаю думати, співчувати, а ще – роблю слухачів українцями. Це – моя особлива мета.

Як це відбувається?
– У кожну свою казку я вживляю характерні риси українців і особливо таке, що відрізняє нас від інших народів.

Ви їздите в зону АТО для підтримки українських солдат. В чому полягає ваш контакт?
– Буває, що з передової, лежать під обстрілом і дзвонять до мене українські бійці і кажуть: “Дядьку Сашко, розкажіть нам казку, щоб не було страшно, щоб було весело”. Вмикають телефони на голосний зв’язок, а я їм розказую казки по телефону скільки є сили. І до них я їжджу особисто, там розказую. Казка – це найдревніший, наймогутніший жанр, кожна людина народжується з казкою, і тому вона лікує. Коли вже дзвонять бійці додому і просять щось розказати – це найбільше визнання.

З яким казковим персонажем ви себе асоціюєте?
– Мені подобається козацька тематика. Важко сказати, хто я. Але коли знімався фільм “Чорний козак” по моїй казці, я зіграв сам себе: лірника, який у жидівському шинку грає на лірі. У цьому фільмі я також зіграв товстого, огидного, смішного татарина. Але це вже інша історія.

Поділіться своїми творчими планами.
– Перше – це закінчити переможно війну з росіянами. Друге, що стосується особисто мене, – озвучити фільм “Чорний козак”, щоб він вийшов на екран. Хочу почати зйомки другого фільму, “Про Грицька та кобилячу смерть”. Написав сценарій повнометражного різдвяного мультфільму. Зараз шукаю шляхів, якими донести його до людей.

Дякуємо за цікаве інтерв’ю. Бажаємо реалізації планів та народження нових цікавих казок!
– Щиро дякую за побажання! У своїй поїздці в Угорщину, відкрив для себе, що мене й тут знають, дітки слухають мої казки, батьки читають мій блог. Це дає натхнення ще більше творити. Приємно дізнатися, що в Будапешті діє українська недільна школа. Вчіть дітей української мови, історії. Від того ваші діти стануть багатшими. Читайте казки. Так у дітей збагачується мислення. Придумуйте з дітьми казки. Свій рецепт казки я вам вже залишив.

Віра ДЯЧОК