ГРОМАДА - часопис українців Угорщини

Після двох десятиліть сталінського терору вже існував такий рух, який мав за мету відродження суверенітету країни. Двох найвизначніших представників з-посеред зачинателів цього руху, а саме: Степана Бандеру (Партія Українських Націоналістів) та Андрія Мельника (Українська Національна Партія) влітку 1941 року наступаючими німецькими загонами було звільнено з львівської тюрми.
Українське населення, яке влітку 1941 року ще в багатьох випадках вважало присутніх німців визволителями, швидко змінило власну думку про них. Нацистську расову теорію вони почали втілювати в практику і в Україні, на території якої також діяли злозвісні Зондеркоманди. Українські керівники також не- забаром відвернулись від німців, хоч і не одночасно, внаслідок чого загони Бандери та Мельника деякий час воювали навіть один проти одного, керуючись доцільністю стосунків із німцями та залежністю від них.
Елек Такачі у своїх спогадах наводить факт, коли один з українців наступним чином висловився про німців: “...люди з Вермахту були цілком пристойними солдатами, але всі ті, хто прийшов після них, так звана військова адміністрація, були огидними, вони все знищували, а ми сприймали їх чи не за своїх визволителів”.
У березні 1944 року Раду було поновлено на чолі з Миколою Лебедем. На той час вже була досягнута єдність у антинімецькій збройній боротьбі. Восени 1944 року вся територія України перебувала під контролем Червоної Армії. Збройні сили Ради продовжували свою боротьбу за незалежність України проти радянської армії та радянської адміністрації аж до кінця 1940-х та початку 1950-х років, в основному партизанськими методами. Колишні учасники та симпатики цих дій у 1988 році, завдяки Горбачову, були амністовані і мали змогу повернутись додому із місць ув’язнення в Сибіру та на Далекому Сході. Звичайно, якщо вони на той час були ще серед живих...
Заради справедливості слід сказати, що в Україні також було й чимало таких осіб, які Червону Армію сприймали як свою визволительку. Проте такі факти мали місце не стільки за часів угорської, як радше за часів німецької та румунської окупації. Адже у спогадах очевидців минулого існує багато доказів того, що між угорськими солдатами та галичанами, враховуючи тодішні обставини, були досить добрі стосунки.
Українська Рада та окремі керівники її збройних сил – хоч це ще й остаточно не доведено, проте з досить великою вірогідністю допускається – здійснили втечу через зону військових дій угорської Першої армії, яка на той час розміщувалася в Карпатах, а пізніше, безперешкодно перетнувши Угорщину, попряму- вали на Захід. Там, на еміграції, вони створювали свої організації. Їх центр розмістився у місті Мюнхені, а окремі структури існували також у США та Канаді. У баварській столиці в 1946 році саме військові ватажки Ради були тими, хто відновив Блок антибільшовицьких націй (див. нижче).
НКВС, а згодом МДБ-КДБ, не належало до кола ні всепрощаючих, ні сором’язливих організацій. Бандеру у 1959 році в Мюнхені застрелив один із агентів Кремля, а через кілька років інший агент за допомогою отруєної сигари позбавив життя Мельника.

Українсько-угорські військові відносини в розпалі Другої світової війни

У другій половині 1941 року угорські війська під час перетину ними території України не мали жодних контактів із українським національним рухом. Українці вбачали в угорцях тих, хто брав участь у витісненні з їх Батьківщини армії Сталіна, а відтак і його впливу. У багатьох випадках угорських солдатів, які діставалися українських сіл, вітали як своїх визволителів.
Проте в останні два роки Другої світової війни у них склалися відносно добрі стосунки також із силами, які вели боротьбу за національну та державну незалежність України. В Угорщині є чимало осіб, які з власного досвіду пам’ятають про минулі події, таких людей можна також зустріти серед мешканців Західної України. Згадки про тодішні добрі відносини (в обох державах) можуть стати цінними ланками-клітинками у створюваній мозаїці українсько-угорських відносин.
6 січня 1944 року угорська Перша армія, задіяна в обороні Північно-Східних Карпат, після окупації Угорщини німцями була перекинута на східний фронт у складі німецької Північно-Української групи військ. В середині квітня угорська Перша армія брала участь у військових діях біля населених пунктів Надвірна, Делятин, Коломия, розташованих на території Галичини.
Однак угорським воякам прийшлось не лише віч-на-віч стикатися із противником. На територіях, що були за лінією фронту, проводились масштабні партизанські акції, отже угорські солдати піддавались нападу як з боку радянських, так і національно-патріотично налаштованих українських партизанів. Напади становили настільки серйозну загрозу лініям зв’язку, що довелось виділити цілий військовий корпус (тоді цей підрозділ називався саме корпусом, а не військовим з’єднанням, як нині), зокрема 201-шу легку дивізію, для забезпечення відбиття атак партизан. Застосування партизанського способу бойових дій поблизу фронту стало можливим також завдяки існуючим, виходячи із наявної чисельності угорських військ та особливостей розміщення їх загонів, безлічі інтервалів, які виникали, наприклад, при розміщенні мережі постів на відносно великій відстані один від одного уздовж смуги забезпечення, що проходила через гори.
Угорські вояки ледь-ледь стали звикати до незвичних умов, зокрема, частих атак, як раптом наприкінці весни на початку літа звернули увагу на “непослідовність” у діях партизанів. Все частіше мали місце факти, коли всупереч очевидній “ситуації”, жодних нападів не було і хоч нерідко траплялось навіть натикатися на сліди партизанів, все ж з їх боку ніхто не чіпав угорців. Сусід угорців зліва – німецька Перша бронетанкова армія та підтримуюча її справа румунська 3-тя армія не стикалися з цією “непослідовністю” партизан, навпаки, останні атакували своїх противників будь-коли та будь-де.

“ШТАБ-КВАРТИРА УПА
11.789/44. Д.З.Др.Н.:П:Д:
Наказ номер 896 Україна перш за все!
Смерть окупантам!

Радянська орда знову стала нападати на нашу країну. Одночасно й німецька армія проривається вперед, щоб знищити свого ворога. Наші героїчні солдати вже неодноразово і без німецької допомоги також – завдавали значних втрат у лавах противника. В той же час окремі наші угруповання з власної ініціативи обеззброювали також німецьких та угорських вояків.
Солдати угорської армії надають нам велику допомогу в антирадянській боротьбі. Можемо сміливо сказати, що нині ми вже досягли того порозуміння, до якого раніше нам з угорцями не вдавалося дійти ні на військовій, ні на політичній ниві. Отже, ми не можемо боротись за жменьку землі (Закарпаття) і в той же час своєю найкращою батьківщиною – територія якої більша навіть за Францію – поступитися Москві. Ми негайно повинні звернути увагу наших солдатів на можливості співпраці Великої України та Угорщини. Хто цього не знає, чи не бажає зрозуміти, не годиться для того, щоб бути учасником нашої визвольної акції. Ми повинні плекати добросусідські відносини з Угорщиною. У нас нема жодних територіальних претензій до Угорщини, тому й бажаємо бути з нею у добросусідських стосунках. Угорці пізнали ціну нашої зброї і на випадок потреби готові стати нам на допомогу. Того, хто намагається зашкодити цим нашим добрим стосункам, ми повинні виключити зі своїх лав. Такого солдата слід засудити на смерть, бо не може перебувати у наших лавах така особа, яка не виконує накази Генерального штабу нашої армії-визволительки. Не робіть того, що завдає нам шкоду.
Хай живе взаєморозуміння з сусідами! Смерть імперіалістам!
Головнокомандувач бойової групи Української повстанської армії:
Генерал БОГДАН ЗУБЕНКО
власноруч.”