ГРОМАДА - часопис українців Угорщини

О п’ятій ранку 26 квітня 1986 року (ця дата врізалася в пам’ять на все життя) мене розбудив телефонний дзвінок. ”Негайно їдьте на роботу», – наказав чоловічий голос і зв’язок обірвався. Перелякана незрозумілою ситуацією, я помчалась до редакції. Там почула, що горить четвертий блок Чорнобильської атомної станції.
– Без паніки, – коротко сказав редактор (а працювала я після закінчення Вищої Партійної Школи в одному із закритих видань, що випускалося на дві республіки), – ми повинні заспокоювати людей. Все владнається. Пожежу вже гасять.
– Але ж там вибухнув реактор… Уявляєте?! – хтось з наших емоційно викрикнув.
– Кожен одержить конкретне завдання, – відрубав редактор, ніби й нічого не чув. Я теж здається нічого не чула, на мить перестала дихати, коли усвідомила, щó насправді трапилось. Як тільки одержала завдання, побігла не його виконувати, а примчалась до школи. Нічого не пояснюючи вчителям, взяла за руку свого малого – і до вокзалу. А там, біля потягу «Київ-Ужгород», сотні дітей. Серед їх батьків я впізнала працівників ЦК партії України, Київського облвиконкому, тобто правлячої верхівки. Вони вивозили своїх дітей подалі від Києва. Я була в розпачі. Знайома провідниця заспокоїла, мовляв, хоч усе й «забито», але мого Юрасика вона візьме до себе у службове купе і довезе до Мукачева, до бабусі.
– А що трапилось, що нам дали так багато дітей? – розгублено запитала вона.
– Потім розповім, – коротко відповіла я, ледве стримавши сльози.

Три дні офіційна Москва і Київ нічого не повідомляли людям. Мовчали радіо і телевізор. Трудові колективи, як завше, пішли на першотравневу демонстрацію. Маршем пройшлися по Хрещатику піонери і комсомольці… А над ними літали страшні хмари радіаційного пилу. Та не тільки над ними, а й над усією Європою. До речі, вона першою вдарила на сполох. Різко підвищився радіаційний фон: від Скандинавії – до Туреччини. СРСР вимушений був визнати, що в Чорнобилі трапилась аварія, але її, мовляв, вже ліквідовано і Захід, як завжди, веде антирадянську пропаганду. А насправді до Чорнобиля з’їжджалися спеціалісти-атомники, вчені-радіологи, медики, просто добровольці-ліквідатори, щоб спинити витік важких, радіаційних елементів.
З’явилися перші жертви і хворі. І не тільки ті, що загинули в цеху біля реактора, а й пожежники, міліціонери, військові. Люди не мали навіть елементарних респіраторів, з голими руками йшли у страшний вир біди. У той, де не витримував навіть робот (куплений за мільйони інвалютних рублів за кордоном), бо дозиметр зашкалював.

Відселили місто атомників Прип’ять. Вивозили людей із сіл. Тоді ледь не відселили Київ. Мили асфальт, розбивали з антигрозових гармат хмари, щоб на місто не випав радіаційний дощ. Люди закривали кватирки, а класи в школах були напівпорожні. Не працювали дитсадки. Але партія не відважилась на відселення столиці. Бо це – вибита опора з-під ніг радянської ідеології, починаючи з розхваленої вітчизняної атомної енергетики і закінчуючи політичною системою.

Але в суспільстві вже стався злам, люди засумнівались у цій владі, де не цінується життя, де так злочинно, відносно близько від багатомільйонного міста було розташовано найбільшу в світі атомну станцію. Якби не самовідданість перших ліквідаторів, які не дали вибухнути усім чотирьом реакторам, не відомо, якою була б доля Європи зараз. Аварію ліквідували близько 1 мільйона людей. Вибух забруднив радіоактивними випадами 200 тисяч квадратних кілометрів території Європи. Від чорнобильської біди тільки в Україні постраждало близько 5 мільйонів людей, 2 тисячі населених пунктів. 30-кілометрова зона відчуження навколо станції ніколи більше не буде заселена людьми. А це територія розміром завбільшки з державу Люксембург.
Досі вчені-лікарі, радіологи фіксують хромосомні відхилення у новонароджених, батьки яких зазнали радіаційного опромінення. Народжуються діти-каліки, підвищилась кількість онкозахворювань. Відбулися відхилення у розвитку тваринного світу у зоні відчуження. Наші вчені пишуть про наслідки цієї техногенної катастрофи, посилали статті і до московських наукових видань, але їм там категорично відмовляли, мовляв, все це не можливо і не доведено.

Москва не змінила свою політику щодо України, тим більше зараз. Але відлуння чорнобильської катастрофи відчувається і буде відчуватися ще довго. Досі знаходять стронцій у річці Прип’ять, а вона впадає в Дніпро, що несе воду на дві третини України. Отже вода стала головним джерелом радіаційної небезпеки. Так, там малі дози, але за довгий період вживання вони стають шкідливими.
Останнім часом Європа приєдналась до програми розв’язання проблем Чорнобиля, виділяє певні кошти на різні проекти. Так, зібрані кошти будуть скеровані на завершення будівництва сховища відпрацьованого ядерного палива, яке введуть в експлуатацію вже цього року. Другим важливим проектом є зведення нового, безпечного саркофагу над зруйнованим реактором. Ці роботи мають бути завершені в наступному році. Новий саркофаг буде вищим за статую Свободи і більшим за Ейфелеву Вежу. Він буде страшним пам’ятником Української Трагедії.
Так що ж сталося 30 років тому в Чорнобилі? Одні кажуть, що все дала недосконала технологічна розробка, інші, що тут явно присутній людський фактор, хтось навіть говорить про навмисну шкоду (як зараз кажуть, теракт). Але заступник голови Атомпрофспілки і учасник чорнобильських подій Павло Прудников висловився так: «З вини одних «розумників» (він не називає прізвищ) на четвертому блоці ЧАЕС проводили експеримент, наслідки якого ми розгрібаємо досі і ще довго будемо розгрібати». І далі, а це вже насторожує, він продовжує: «…і що саме страшне. Небезпечні експерименти над атомною енергетикою у виробничих умовах продовжують ставити. І ніщо нас не вчить, навіть сумний досвід 26 квітня 1986 року».
Людина все ще думає, що вона – цар природи, як вчили совєти, а насправді вона платить високу ціну за технічний прогрес. Але це вже тема іншої розповіді.

Маргарита ЛУКЕЧА