ГРОМАДА - часопис українців Угорщини

15 сіл та понад 400 українських народних пісень. Таким нині виглядає професійний багаж молодого угорського музиканта Міклоша Бота. Разом з тим, він ще й неабияк співає українські пісні! І вважає, що дуже великий потенціал України закладений в народній музиці і самих виконавцях, що ще зберігають традиції автентичних балад. І це в жодному випадку не повинно бути втрачено. Саме тому він завзято об’їжджає села східної та західної України та записує народні пісні.
Двічі переможець премії «Фонограм»; володар премії «Буда» як композитор та виконавець; вокаліст, гітарист та композитор у музичних гуртах «Фолксайд» (Folkside) та «До Сонця» (A Napra); член журі «Пісні-2016».
Із Міклошем Ботом розмовляє Ніколетта Олас-Хортяні.
– Як можете пояснити Вашу зацікавленість українськими народними піснями?
– У 2013 році наш музичний гурт брав участь у фестивалі, який проводився у західній Україні. Його організатор звернув мою увагу на виступ жінок із центральної України. І коли я вперше в житті почув виконання народних пісень в три голоси, відразу вирішив, що як тільки буде нагода, поїду в їхні краї, щоб послухати місцеві пісні. Мова йде про Полтавську область, чия територія становить майже третину всієї Угорщини. То була перша експедиція, з якої почалось моє колекціонування українських народних пісень.
– Але ж це не перша етнографічна експедиція у Вашому житті, ви об’їздили багато місцевостей. Коли й звідки взялась ця любов до народної пісні?
– Ще колись у шкільному віці. Вдома народних пісень ми не слухали, здебільшого – класику чи відомі в епоху «біту» гурти. Тож я самотужки почав хилитись в сторону фольку. Мені дуже подобалась музика Бейли Бартока і як композитор я почав досліджувати, що саме надихало маестро? Цей процес виявився настільки цікавим, що я хотів зрозуміти, звідки походить це все? Звичайно, почав я із дослідження джерел класичної музики, яку дуже любив – Дебюссі, Ференца Ліста, Бетховена. Аж настав той момент, коли я зрозумів, що Барток добре знався і на народній музиці. Тож вирішив, що й мені варто звернути на неї увагу. В нагоді стало те, що я тісно контактував з дітьми гурту «Muzsikás» і завів міцну дружбу з наймолодшим Шонієм Чоорі. Він наставляв: «Якщо тебе справді цікавить ця справа, то сідай в авто й вирушай до Трансільванії, навідайся в тамтешні села і наживо послухай пісні місцевих мешканців. Адже це зовсім інша річ – слухати їх голоси з касетних записів чи слухати когось «наживо», перебуваючи в домівках тих людей». Коли нам виповнилось по 24 роки, ми організували першу таку поїздку. Для мене це була надзвичайна подія з неперевершеними відчуттями. Вони потім повели мене і в Китай, і в індійські Гімалаї, і в Україну. Вони надихали на здійснення чогось незвичного, ризикованого, що змушує покинути зону комфорту і витворити щось таке, до чого здатні далеко не всі.
– По-різному реагують на Ваші дослідження так звані «носії інформації» у Трансильванії, Китаї, Україні? Наскільки відрізняються вони в піснях та музиці?
– Зовсім ні! Саме такий вид колекціонування дає зрозуміти, що насправді люди співають заради одного й того ж, і надихає їх одне і те ж. Та й історії у них схожі. У селянській культурі (хоча можна допустити, що й у культурі міста те саме відчувається) люди співають про свій біль, тривоги, страхи, а інколи й про щастя. Це дуже особисті глибокі переживання. Коли ми співаємо – в той момент осмислюємо свої відчуття. Якщо я заспіваю китайцям відомі мені китайські народні пісні – між нами зникнуть всі кордони й з’явиться відчуття, наче ми знайомі цілу вічність. Музика здатна побороти наші страхи й упе- редження і допомогти зрозуміти, наскільки ми все-таки схожі один на одного.
– Чи можна провести паралелі між згаданими Вами територіями з іншої точки зору? Адже як угорцям Трансільванії, малим народам Китаю, так і українцям в Радянському Союзі доводилось приховувати справжню автентичність народної культури та збереження традицій.
– На території сучасної Угорщини можна спостерігати той факт, що за часів комунізму ще так-сяк дозволялось співати народні пісні, але й тут набагато раніше зникла автентичність народної музики. У той час, як, наприклад, за часів диктатури й переслідування етнічних угорців у Румунії за часів режиму Чаушеску вона краще збереглась. Адже людська психологія «всупереч заборонам» спонукає опікуватись народною піснею та культурою. Саме тому тепер виникла така направду «кумедна» ситуація: якщо ви бажаєте познайомитись із автентичною угорською культу- рою, вам слід вирушати до Румунії.
В Україні теж можна спостерігати той факт, що попри радянсько-імперський гніт українська культура не зникла. Тому, якщо хтось підсяде до жіночок в Україні, вони автоматично починають співати типові радянські пісні. Але коли попросити їх заспівати такі пісні, які виконували їхні прабатьки, мозок відразу наче перемикається на режим зовсім інших текстів та музики, і ллється така пісня, що просто приголомшує.
– Яким чином Ви розшукували виконавців-жінок та місцевість для своїх досліджень?
– На відміну від ситуації з угорськими народними піснями, які посортовані й структуровані, про українські я не знайшов нічого такого, від чого можна було б відштовхнутись. Тоді один фахівець у Києві порекомендував мені, мовляв, відкривай карту і дивись на план села. Якщо він прямокутної форми – то це нове село, якщо ж форма витягнуто-розгалужена – то це давнє село, де точно співають, і куди варто їхати. Як пізніше з’ясувалось, це була найкраща етнографічна порада в моєму житті! Адже завдяки їй я відібрав перші 10 сіл, куди планував завітати. А далі уже й самі жінки мені підказували, де я зможу натрапити на тих, хто співає давні пісні.
– Із українською колекцією, а також записами, зробленими там, Ви вже виступаєте в Угорщині. Як сприймають угорці цей дивний для них музичний світ?
– Я міг би описати одним словом – шок! Так само і я вражено слухав при першій зустрічі, коли ти заходиш у той крихітний будиночок і жінки починають співати тим вражаюче висококласним тембром... Це справді важко висловити словами, адже та музика звучить на такому високому рівні, опис якому важко віднайти. Саме тому це справляє таке враження й саме собою постає питання – чому ми не знаємо про цю країну майже нічого?
– Це вражає людей і тепер, коли майже все можна відшукати в інтернеті?
– По-перше, я думаю, що не дуже звикли наші люди шукати українську народну пісню в інтернеті. Та навіть якщо й спробують – багато не знайдуть. По-друге, для нас воно вражаюче ще й тому, що це абсолютно інша музична думка, та ще й виконується дво- чи триголосно на надзви- чайно високому рівні. Мелізматика пісень, тембри голосів та зіспіваність виконавців – адже співають вони майже 60 років разом – все це в комплексі дає унікальний результат. І ми маємо чи не останній шанс, щоб бачити подібне на власні очі.
– І не важливо, якщо хтось не розуміє текстів пісень?
– У дитинстві я теж слухав опери, не розуміючи їхніх текстів. Це не було проблемою, оскільки уява може скласти воєдино багато речей. Мій досвід підказує, що коли подобається мелодія, а потім вдома я перекладаю текст – переді мною розгортається дивовижна балада.
– Ви готуєте документальну стрічку про українську колекцію. Коли її побачить широкий загал?
– Ми ще продовжуємо їздити й записувати пісні, тому цей процес займе ще близько року. Він матиме приблизно ту саму концепцію, що й інший мій фільм під назвою «У пошуках талантів», у якому я шукав виконавців циганських мотивів. Щоправда, в українському фільмі ми більше фокусуємось на їхній історії та традиціях, на житті людей заради того, аби краще пізнати наших сусідів. А пісні відіграватимуть роль нитки з перлами, яка наче сплітає ці всі історії, прикрашаючи їх захоплюючими візуальними ефектами.