ГРОМАДА - часопис українців Угорщини

З робочою метою цієї весни вперше в Угорщині побували керівники Ансамблю українського аутентичного співу “Божичі” Сусанна Карпенко та Ілля Фетисов. В один із вечорів вони зустрілися з місцевою українською громадою в Центрі української культури у Будапешті.
“Божичі” – український музичний колектив, більшість учасників якого – випускники кафедри фольклору Національної музичної академії України. Діє вже 17 років. Мета діяльності: збір, науково-реконструкторська робота давніх народних пісень та виконання їх без внесення змін і обробок так, як би вони мали звучати у старі часи. «Божичі» також є засновниками «Школи традиційного народного танцю» – першого в Україні постійно діючого клубу автентичного народного танцю, що функціонує на базі УЦНК «Музей Івана Гончара» та культурно-мистецького центру НаУКМА.
“В цьому плані досвід Угорщини для нас є дуже цінний, – розповідає Фетисов, – оскільки угорський Táncház (танцювальний дім – переклад з угор.) внесений у список ЮНЕСКО до найкращих практик збереження національно-культурної спадщини, нам є тут чому повчитися. Ми були у кількох танцдомах і бачили, що це – жива культура, люди танцюють народні танці. А ми ще тільки мріємо, щоб наші танці перетворилися на живу культуру.”

Початок співпраці

Керівники ансамблю “Божичі” приїхали в Будапешт на запрошення Міклоша Бота (Both Miklós), угорського музиканта і композитора. Захоплюючись етно-мотивами, пан Бот три роки тому поїхав в Київ на фестиваль “Країна мрій”, де його заполонив український фольклорний спів. Після того Фетисов отримав лист від Бота, в якому угорець написав про свої наміри досліджувати український музичний фольклор, але не знав, куди їхати. “Божичі” передали їм адреси сіл на Полтавщині, де самі побували. Зокрема, це Попівка, Гаркушинці Миргородського району. І лише взимку цього року подружжя Бота вперше зустрілося з подружжям Фетисова.
Опісля знайомства Бот запросив Фетисова та Карпенко в Будапешт. Тут познайомив з найкращими фольклористами та фольклорними виконавцями з Угорщини, Трансільванії; архівами Бартока, Кодая. Відвідали Центр традицій і були приємно вражені концепцією, оснащенням, відчули, що має бути в столиці така установа, де займаються конкретно матеріально-культурною спадщиною. “Там є і архів, і колективи, які репетирують, і бібліотека. Що нас найбільше вразило – це вільний доступ до архівів – захоплюється Фетисов. – На жаль, в Україні ми не можемо послухати старі записи народних пісень, адже до сьогоднішнього дня архіви закриті, і ніхто не знає, що в них зберігається. Наприклад, є чудовий архів фондів радіо, який створювався у 1980-ті роки, коли була передача “Золоті ключі”. Проте на всіх їхніх бобінах стоїть надпис: “Для тимчасового зберігання”. Тобто юридично записи можуть бути знищені у будь-яку секунду. Наскільки мені відомо, йде оцифровка, але ці архіви мало, хто знає, тим паче – не може їх переглянути, скопіювати, слухати.
Інститут мистецтвознавства і фольк-лористики також зай- мається оцифровкою власних архівів. На даний час вони виклали, здається, 15 пісень в інтернет. Це – сміховинна цифра, порівняно з тисячами зразків, які є у їхніх фондах.
Така ж ситуація спостерігається з приватними архівами. Проте зрозуміло, що люди, які збирають фольклор, роблять це за свій кошт. Тож постає запитання, чому вони мають дарувати зібраний матеріал державі, яка не докладає зусиль для того, щоб зберегти свою національну культуру, яка, власне, і є запорукою її існування. Адже якби ця культура зникла – ніякої України б не було. Саме через те, що зберег- лися народні пісні, народні звичаї, народні танці, мова – збереглася самоідентифікація народу, і народ захотів мати власну державу, і вона постала. Якщо не підтримувати цей напрямок, то українці перетворяться на загальну масу, для якої не важливо, чи вона живе в Україні, чи в будь-якій іншій державі.”

Плани та перспективи

Міклош Бот не просто цікавиться народною культурою українців, а намагається вплинути на державну політику в Україні для того, щоб на найвищому рівні зацікавилися національною культурою у сфері фінансування етнографічних проектів і створення в Києві інституції на зразок будапештського Будинку традицій. “Міклош Бот має апаратуру, яка дозволяє зробити максимально якісний запис зразків українського фольклору, – розповідає Фетисов. – Тому, наприклад, вже на травень запланована спільна експедиція у Запорізьку область, де нас чекають бабусі, наймолодшій з яких 82 роки. Там збереглася унікальна маловідома традиція: спів триголоссям. Дуже важливо, щоб різні голоси були точно записані, щоб можна було опісля вивчати цю вокальну техніку з запису. Крім того, Міклош із власного почину почав співати українські пісні. Він направду захоплений українською музикою, залишаючись патріотом угорського фольклору. Досліджуючи пісенні традиції сусіднього народу у такому ж ключі, як Міклош, ми й самі починаємо краще розуміти своє, бачимо спільну культурну основу.”

Віра ДЯЧОК