ГРОМАДА - часопис українців Угорщини

Передусім хочу привітати автора, читачів і дослідників тоталітарного минулого з появою книги «Таких-бо царство небесне». З різних причин вона довго йшла до читацької аудиторії. Не дивлячись на те, що епоха комунізму закінчилася в Україні 1991 року, ще й досі згадка про мучеників катакомбної греко-католицької церкви у багатьох викликає справжню відразу.
З одного боку, на превелику совість постаралася радянська пропаганда, з іншого боку – не впадає в дрімки і Московський патріархат. Його аґенти впливу й далі безперешкодно очорнюють своїх опонентів і, на жаль, навіть у гадці не мають покаятися за гріхи попередників перед українським народом. У цьому сенсі більшовицький агітпроп і МПЦ, як не крути, вірні союзники.
Через те слово правди доходить до широкого загалу, долаючи гострі терни спротиву. Нам можуть сказати, мовляв, для чого потрібно знову ворушити минуле і виймати скелет за скелетом із запилених шаф репресивного сталінського режиму?
На це можна відповісти так. Річ у тім, що якби в Україні свого часу відбулася справжня декомунізація з відкриттям архівів, люстрування комуністичних кадрів і засудження злочинів минулого, ми не мали б нині плачевної ситуації на окупованих територіях Донбасу та Криму і в цілому по Україні.
Не можна ігнорувати злочини, тому що вони мають тенденцію повертатися, і тоді це явище вистрілює вже по майбутніх поколіннях держави. Якщо суспільство не робить із певних речей належні висновки, ці жахіття можуть повторитися, але у ще більш спотвореній формі.

Потрібно віддати належне автору книжки отцеві Ласлові Пушкашу за його повагу до фактів, людських свідчень, витягів із постанов і рішень виконавчої влади, прокуратури і зведень міліції. Багато документів подані у книжці мовою оригіналу, що лише підвищує їх історичну цінність.
Отож ми маємо змогу відслідкувати увесь ланцюжок подій довкола останніх років життя отця Петра Ороса і навіть після його смерті. Читаючи епізоди про смерть мученика, спроби замести сліди злочину і те, як громадськість боролася за достойне перепоховання останків убієнного, не полишає думка про те, до яких меж цинізму і беззаконня опускалася радянська влада. Діяльність розгромленої Сталіним греко-католицької церкви у підпіллі на Закарпатті мала свої специфічні особливості. Але факти свідчать про те, що духовенство не йшло на співпрацю з властями, адже священики, як могли, опиралися переходу в московське православ’я.
Відтак через обіцянки, залякування і навіть арешти нова радянська влада через коліно ламала людей, користуючись їх безправ’ям і фінансовою безвихіддю. Однак усіх змусити все одно не вдалося, і тоді нескорених священиків посилали в ГУЛАГи, і вже важкі умови на каторзі довершували свою чорну роботу або ж нерідко табірна адміністрація нацьковувала на них криміналітет... Хтось виживав, всупереч нелюдським умовам, а дехто так і лягав кістьми десь на шахтах Воркути, у мордовських таборах, Казахстані чи у снігах Сибіру.

Постать отця Петра Ороса чимдалі виразніше проступає у книжці перед нами, коли читаємо свідчення пересічних селян і вірників про нього. Їх збір, на жаль, став можливим тільки після 1989 року. Тим не менше гідним подиву і поваги є факт того, як добре запам’ятали люди свої зустрічі зі священиком. З їх розповідей стає зрозуміло, чим найбільше переймався отець Орос, чому нехтував комфортом, відмовлявся від одягу на користь бідних, піклувався потребами пастви.
Дуже багато довідуємося про головного героя і з його листів родичам – які думки його займали, чого прагнув і які мав головні моральні пріоритети. Тобто прямі свідчення людей і особисте листування отця Ороса є великим психологічним дисонансом на тлі жахіть, спричинених на Закарпатті радянською владою.
Як би це зараз пафосно не звучало, але слід визнати, що отець Петро Орос був людиною духовного подвигу. Він не зрікся своїх ідеалів служіння Богу і людям, не боявся до кінця виконувати свою життєву місію. Отець Орос був моральним авторитетом серед своїх колег і земляків, співчував ближньому і направду допомагав, чим тільки міг. Він поєднував у собі такі риси, як лідерство, почуття відповідальності і звичайну людську доброту.

Читаючи про нього у нашому 21-му столітті, направду дивуєшся, як можна бути таким незачепленим за земні цінності і любити людей, сказати б, безпричинно, просто так – без звань, ділових цінностей, суспільного статусу чи політичної ваги, одне слово, без жодних умов. Образ отця Ороса у книжці «Таких-бо царство небесне», можливо, трохи ближче наближає нас до розуміння суті християнства в часи, коли в Європі пишним цвітом буяє язичництво та атеїзм. Отець Петро Орос – світла постать із дуже важкого, трагічного і темного минулого нашої історичної Вітчизни. Петро Орос, попри його угорське походження, був тим праведним представником духовенства, який своїм життям і мученицькою смертю наводить мости любові, взаєморозуміння і поваги між українським та угорським народами.

Василь ПЛОСКІНА