ГРОМАДА - часопис українців Угорщини

“Знімаю крисаню!” – запозичаю з інтернетної мережі цю багатозначну фразу й, не роздумуючи, присвоюю – щоб висловити глибоку шану поету Петру Мідянці, тому, кого без перебільшення називають «одним із найпотужніших поетів Карпатського регіону». Як на мене, красномовнішого жесту годі знайти – хоч і згодна, що він, як такий, залишається прерогативою чоловіків. Але ж яка співзвучність, який колорит у цьому вислові! Крім усього, проймає відчуття дотику до поетичної мови самого автора. Бо ж для творчості Петра Мідянки характерні, крім традиційних метафор, епітетів і порівнянь, специфічні авторські словотвори – дещо несподівані для пересічного читача. До того, лексична канва його поезії багата історизмами, архаїзмами і домінуючими в повсякденному вжитку закарпатськими діалектами... Скажімо, крисанею в Карпатах називають капелюх з розлогими краями (крисами), ватрою – вогнище, ґаздою – господаря, вуйком – дядька, а луйтрою –...
– Ваша збірка називається «Луйтра в небо», – читаю в одному з інтерв’ю. «Луйтра», тобто «драбина», – слово діалектне і доволі екзотичне для центральної України. Не побоювались, що Вас не зрозуміють за межами Закарпаття?
– Ні, не боявся. Я й раніше читав у Києві на вечорах свої вірші, все це нормально сприймалося. Одна киянка якось мені сказала: я нічого не розумію, але це – поезія.
Щось подібне відчувала свого часу і я... Різниця була хіба в тому, що для мене, дев’ятнадцятирічної вчительки початкових класів, яка приїхала підкоряти гори, поезією було вже саме Закарпаття. Місцева мова сприймалася радше на рівні відчуттів... Як і поезія Петра Мідянки.
«Луйтра в небо» – назва поетичної збірки, яка принесла закарпатському поету популярність і світове визнання. Саме за цю книгу Петро Мідянка був удостоєний звання Лауреата найвищої в Україні літературної премії...
«Я довго міркував над цією назвою...– зізнається автор. – Але в мене є таке знаряддя, по якому, справді, лазять на горище, на хліви, на обороги... Це дуже таке практичне знаряддя по сільських осередках Закарпаття. І мало воно не тільки практичне застосування, а й символічне значення: насамперед це була біблійна драбина Якова, по якій сходять, піднімаються ангели до Бога і від Бога. Тобто те, що єднає земне і небесне. Два начала: луйтра – це земне, а небо – це небесне. Як сам поет – посередник між Богом і людьми, відкриває вищі духовні сфери і дає їм бути причетними до того».
Відчуття висоти – саме те, чого торкається душа, піднімаючись угору тою самою «луйтрою», підпертою до неба самим автором. І ті дев’ять щаблів – як дев’ять сходинок (від першої книги «Поріг» (1987)) – до себе, вже нинішнього...
Особливістю поетичного стилю П.Мідянки є, безперечно, специфічна лексика. Звідси – не завжди звичні назви поетичних збірок: «Фараметлики» (1994), «Осередок» (1994), «Зелений фирес» (1999), «Дижма»... (2001), «Трава Господня» (2001), «Срібний прімаш» (2004), «Ярмінок» (2008), «Луйтра в небо» (2010), «Вірші з поду» (2011), «Марамороський розлом» (2011), «Ільмовий листочок» (2013).
У віршованих рядках П. Мідянки, крім праслов’янських, присутні слова з «угро-румуно-словако-русинськими коренями». Але «стиль поета, – підсумовує сам автор, – це не лише певна доза діалектизмів, це світ законів і субординацій, який далебі не з хаосу».
Петро Мідянка відомий як лауреат премії «Благовіст» (1995), Бу-Ба-Бу (1995) та літературної премії ім. Ф. Потушняка (1999). Переможець книжкового рейтингу «Літакцент року – 2008». Лауреат Національної літературної премії України ім. Тараса Шевченка (2012).
Крім нагород в області поетичної творчості, П.Мідянка був удостоєний звання лауреата Всеукраїнського конкурсу «Вчитель року-98» у номінації «Українська мова і література». Цей не менш вагомий штрих із його біографії підтверджує відому фразу, що «талановита людина талановита в усьому».
Поет живе у гірському селі Широкий Луг, а вчителює в сусідніх – Новоселиці й Тисолові (на перехресті яких ми з ним розминулися в часі – ще у 80-х...)
Мені пощастило за відносно короткий період життя, подарований Богом, познайомитися з побутом і пройнятися культурними традиціями й духовною культурою Карпатського краю... Згодна з автором (на собі відчула), що «Закарпаття завжди було і залишається центральноєвропейським більше, ніж власне слов’янським чи українським. Це земля великого духу...». Щоб оцінити й відчути справжність поезії Петра Мідянки, потрібно не тільки торкнутися витоків і джерел, а й сягнути глибин світової культури.

Migyanka Miklos з метрикальних книг,
Із книги хрещених, сумної книги мертвих.
Із записів, де на церкви пожертви,
Із трансільванських мжичок та відлиг
Іде до мене в опівнічнім сні.
І світяться його небесні очі.
І щось мені немов сказати хоче,
Толочить трави росні та кісні.

Бо за життя він не одні скосив,
З вівсами ниви тишком заскородив.
Ішов благий поміж чужі народи,
Не бачачи Господньої краси.

Тепер в очах блакитних вся краса.
Плече в плече із мамою вбоїчко
Лежать собі. А нічка
Вже розчиняється у горніх голосах.

І ти зостанешся в метричних письменах,
І в мартиролозі це також буде слідно.
Старий зникомий...
Під Менчулом – видно.
І поминник усенький в іменах.

***
Сопунський камінь зблисне з-за Ремет.
Той дивний відблиск ляже на картині.
Панбаршін у Тересовській долині
І прозолоть єпископських омет.

Пахучий марамороський ранет:
У ньому повно м’якоти та соку…
Ми маємо ще Попадю високу
І не занижений легкий орлиний лет.

Змигнуть у галереї ролик, кліп
Про перевал, обчину і присліп,
Про всі Ількові втрачені етюди.

На них зоряють Божі долинки.
І пропливають хмари, як віки.

***
Знов зелені гори в запустінні,
Надто легко все зійшло на нуль.
Де трудились цілі покоління,
Слідно тільки ратички козуль.
Кущики герані по осідках
І грушок поламані тіла,
І мохнаті камені – це свідки,
Як та генерація жила…
Хто розчистить замертвілу стаю?
Оживить дзвіночками тут рух?
Краще в Чехію податись на пристаю,
Обганятись від кусливих мух…

В етнокультурному контексті П. Мідянки відбиваються власні дослідження й пошуки – на перехресті кількох світів, епох, мов і культурних традицій. За словами відомого в Україні поета Андрія Любки, «Петро Мідянка – один із найзагадковіших поетів Центральної Європи, який стоїть на одній паралелі з румунським Чораном, австрійським Тракльом, польським Воячеком і мадярським Нодьом». Художник Юрій Кох, ілюструючи збірку поезій «Луйтра в небо», відтворив мадярську міфічну птаху з угорської королівської марки – турула... Крім того, озвучив дещо несподівані відчуття творчого часопростору поета: «Насправді Петро Мідянка (сам того не підозрюючи) у паралельному вимірі є перфектним рок-барабанщиком угорського гурту “Lokomotiv GT”, який гримів за перелазом рідного Широкого Лугу якраз у ті часи, коли юний Мідянка крокував до школи, ритмічно викарбовуючи шлях нової єврокарпатської поезії». І хоча сам Петро Мідянка не зводить ці паралелі в одну, особисто я вбачаю в них щось символічне, дотичне, знакове... Адже попри те, що велика кількість творів П. Мідянки перекладена російською, польською, англійською, чеською, словацькою та сербохорватською мовами, в угорському перекладі ця ніша досі залишається незаповненою... В інтерв’ю з колегою по перу Іваном Андрусяком поет відверто ділиться досягненнями й надіями в області перекладів його творів:
– В Празі перекладено мою білінґву «Ужгородські кав’ярні». Чеський перекладач – його звуть Томаш Вашут – дуже добре зумів передати силабо-тоніку, тоді як перекладачеві словацькому – Патріку Орєшеку – краще вдалися верлібри... Там у мене дві книжки, і сподіваюся, що буде ще третя в Сербії.
– А в словаків що вийшло?
– У словаків вийшла книжка «Воня горчев» – «Запах тирличів». Тирлич – то ґинджура по-гуцульськи. Чи джєнджура?
– Джєнджура. А на угорців ти не виходив?
– Угорці якось до мене стриманіші, вони не дуже квапляться мене перекладати. Та й у них нема таких україністів, які могли б перекладати поезію...
Як би хотілося заперечити... І довести, що такі насправді є! І представити поезію відомого українського поета, лауреата Шевченківської премії Петра Мідянку в Угорщині – не менш достойно, ніж у Словаччині, Чехії, Сербії... Сподівається й сам автор. А доти –

Мовчать кольорові
        енциклопедії,
Мовчиш ти,
як декоративна статуетка
В цьому хаотичному підвалі.
Підлітають до вікон і б’ються у вікна
Жовті бабки якісь фантастичні.
Листаємо рукописи:
Чути лишень, як гальмують трамваї,
Як сміються діти
       перед високими будинками,
І німо дивиться Леонардова
                 «Пані з горностаєм»
Із журнальної вклейки
На оці рукописи,
Де горять наші душі,
Де необхідно мовчати,
Бо вже слова такі зайві
Й боляче-боляче порожні

***
Hallgatnak a tarka lexikonok...
Hallgatsz te is, mint diszszobor
Ebben a feltúrt, kacatos pincében.
Ablakokhoz repülve ütköznek
Valamilyen fantasztikus sárga óriáslepkék.
Lapozzuk a régi kéziratokat:
Alig-alig hallani,
       ahogy fékeznek a villamosok,
Hogyan sejlik gyerekek kacaja
       a magas házaknál,
És némán réved
       Leonardo „Hermelines hölgy”
Színes magazinokból kiollózott
Hallgatnak a tarka lexikonok, és
Kéziratokra ragasztott képe,
Melyekben hevesen izzik a lelkünk,
Ahol igenis hallgatni kell,
Mert a szavak már oly semmitmondóak
És fájdalmasan üresen hangzamak
                    Sólyom Gábor forditása

Поезія, – за словами самого Петра Мідянки, – це емоція, сплеск емоції... Гра словом... Принаймні, є іноді таке, що коли треба мовчати – тоді мовчати, а коли можна говорити – тоді говорити...
«Говорити, мовчати і говорити знову...»

Валентина Зінченко-Параска