Гора з горою не сходиться,
а люди...
Це мудре народне прислів’я мені неодноразово доводилося чути ще з дитинства – скажімо, тоді, коли мова йшла про несподівану зустріч з людиною, яку знали або не раз чули про неї, та стежки-дороги до певного часу не перетиналися. Щось подібне час від часу відбувається зі мною. До прикладу, нещодавня зустріч із Сергієм Жаданом... І хоч мова тепер не про нього, однак...
Саме на його вечорі я випадково стала свідком розмови про невідому мені пані, яка не так давно приїздила до Будапешта, зустрічалася з представниками української діаспори, справила враження... Зі слів співрозмовників, вона – поважна, високоерудована, освічена... Шанована в Україні поетеса. За професією журналіст. Довгий час працювала в Києві... Я не вчула ні прізвища, ні імені. Не прислухалася, бо ж мова в той вечір ішла не про неї. Моя увага була сконцентрована на тому, щоб у перерві вийти на спілкування з автором і придбати довгоочікувану збірку поезій. Та саме того видання, заради якого „вистояла чергу”, мені не вистачило... «Але до чого тут Жадан?» – слушно підмітить уважний читач... І матиме рацію. Однак саме пошуки тої книги, яка не дісталася, й вивели мене (вже в Україні) на... Маргариту Лукечу.
...Повернуся в той день, коли «збиваючи ноги», бігала від одного книжкового магазину до іншого... В одному мою увагу привернула солідна збірка віршів, які вже з перших рядків увірвалися в моє життя – разом з автором. Адже я, не роздумуючи, скористалася запропонованою можливістю познайомитися з поетесою особисто – нехай і по телефону. Тож за кілька хвилин ми вже спілкувалася – як давні знайомі... Крізь шпарину часопростору долітали питання-відповіді: про збірку, про поезію, одна про одну... Виявилося, що Маргарита Лукеча (так звали автора книжки) нині проживає в Угорщині, контактує з українською спільнотою, знайома з моєю рубрикою в часописі «Громада»... Більше того, має свої публікації в ньому. Тут уже моя цікавість «розігралася не на жарт»... Як же так вийшло, що наші стежки-дороги жодного разу не перетнулися? Адже я свого часу „по крихті” збирала українську поезію в Угорщині, вийшовши на Тараса Яворівського, Єву Грігаші, Оксану Шморгун, Людмилу Ластомері, Марію Плоскіну...
Виявляється, Маргарита Лукеча довгий час жила і працювала в Києві. До Угорщини переїхала зовсім недавно і зразу ж – у роботу... В моїй уяві вона асоціювалася з тією, про яку нещодавно „підслухала” в кулуарах творчого вечора. Така ж ерудована, впевнена в собі, в міру стримана й водночас - відкрита й безпосередня. Домовилися неодмінно підтримувати спілкування, але... Життя внесло свої корективи, й ми на деякий час втратили будь-які контакти.
...Минали дні й місяці, змикаючи календарні дати. Початок нового року ряснів запланованими заходами й зібраннями. Одне з таких – розширене засідання членів редакції часопису „Громада”. В очікувальному приміщенні – двоє: я і незнайома тендітна пані, зайнята своїми думками. Зафіксувавши зором одна одну, ми перекинулися кількома словами, які привели до знайомства:
– Валентина Зінченко...
– Маргарита Лукеча...
Відчуття подиву було вже взаємним. Як виявилося, це була вона – та сама Маргарита Лукеча, перше знайомство з якою відбулось у мережі незримого часопростору. Стало відомо, що ми будемо співпрацювати в одній редакційній групі, а отже – зустрічатися, спілкуватися, обмінюватися думками... Тож хіба можна було не скористатися нагодою представити на сторінках часопису цю ділову жінку, відому в Україні не тільки як поетесу – як компетентну журналістку й успішну бізнес-леді. Кажуть, вона не любить говорити про себе, "хоча була однією з перших жінок, хто сміливо “пірнув” у штормові води вітчизняного бізнесу, і хто перейшов через рифи і бурі української економічної кризи, і вижив, віднайшов своє місце в інформаційному просторі держави" . (Павло Вольвач. VITANOVA, 2004).
Але для мене вона в першу чергу – поетеса, з якою знайомлюся, знайомлю... В пошуках інформації вдаюся до послуг інтернетної мережі, телефонного зв’язку, електронної пошти:
– Шановна пані Маргарито, представте себе, будь ласка, читачу „Громади”.
– Народилася в Закарпатті, на Мукачівщині. За освітою економіст і журналіст. Віддала перевагу другій освіті й упродовж 35 років журналістської діяльності пройшла шлях від кореспондента Мукачівської районної газети – до генерального директора Міжнародної інформаційної агенції „INTELNEWS”. Член Спілки Журналістів України і Міжнародної Федерації Журналістів. Нині живу в Угорщині.
– З інформаційних джерел відомо, що Маргарита Лукеча зуміла реалізувати себе не тільки в інформаційному бізнесі та журналістській діяльності... Ви стали не менш успішною поетесою. Про це свідчать чисельні публікації та видання.
– Я журналіст за фахом. Але мені не менш цікаві публіцистика, проза і, звичайно, поезія... Справді, я є автором шести книг, в основному поезій: "Під весільний вінець" (Просвіта, 1993), "Мить" (Профспілка України, 1995), "Ми - символи" (Генеза, 1996), "На самоті" (Три К., 1997), "Сни" (2003), "Прозріння" (INTELNEWS, 2014).
– З якого джерела черпаєте свою поезію? Як і звідки народжуються власне вірші?
– В мене була випала книжка з рук і відкрилась. Я нахилилась і прочитала фразу, яку запам’ятала на все життя: „Якщо ти молишся, ти розмовляєш з Богом, але якщо Бог хоче розмовляти з тобою, він диктує тобі вірші”. Шкода та й соромно якось, що забула автора цієї невеличкої книжки. Але з того часу вже ніколи не лінуюсь (як бувало раніше), кидаю будь-яке заняття, щоб швиденько зафіксувати все, що мені наспівують і диктують Небеса. Переконана, вірш не можна записати потім, тим більше на якусь тему, актуальну саме зараз, як вважають сучасники, бо поезія, це – символ Вічності. Її цінність є незмінною, бо незмінними є принципи людського життя: правда, честь, добро, любов і віра:
Ми зіткані з поезії і музики.
Не вірте, що погані люди є.
Нас народила дивовижна Муза
І надихати не перестає…
– Книга „Прозріння”, яку я нещодавно придбала на Закарпатті, належить до солідних за обсягом видань – 380 сторінок. Поезія різноманітна й багатогранна за своєю тематикою... Мене пройняв уже перший прочитаний рядок:
"Розкрий долоні й попроси тепла"... В ньому безмірна глибина!
В яких емпіреях знаходите орієнтири для виміру людської сутності?
– Поезія, зазвичай, не визнає правил матеріального світу, але через них показує людині головні орієнтири буття. Любов і зло не можна виміряти, але їх можна відчути і завдяки слову передати від автора до читача. Людина часто зазирає сама в себе, звіряється зі своєю совістю, з бажаннями, з хибами. Як ось:
По ниві йду
Під враженням помилок,
Забрівши з головою у жита.
Та не казала я іще:
«Життя, помилуй»,
А все прошу: « Хвилюй мене, життя!»
Не дай зачерствіти
І не клади за комин
Як сухарі складали в давнину,
Бо не збагнула всі твої закони,
Не всю тобі принесла данину.
Як важко підкоряються висоти.
Та й не висоти – просто рубежі.
А ти, життя, давай нові турботи.
Та не давай душею зубожіть.
Ніколи не скажу: «Життя, помилуй!»,
Бо не навчилась жити без помилок.
- Вчитися життю доводиться все життя... В одному з Ваших віршів я прочитала свого роду настанову чи просто пораду... Нагадаєте?
- Звичайно, вона звучить так:
Ступати по землі поволі –
Не сполохати нічийого сну.
Не загубити нічию весну.
І хоч ціною волі,
Та не стоптати долі
Й любові не стривожити струну…
– То ж як усвідомити все, що нас оточує? Як збагнути поняття вічності й миті, що невід’ємні одна від одної? Ви торкаєтесь у своїй поезії одвічного питання часопростору й відчуття себе в ньому...
– Приклад тому – наступний вірш (і не тільки наступний):
Нескінченне
…звідкись іду – від Будди чи Христа?
Історію перетрусило вітром.
Я буду ще, а може вже була
У ролі Клеопатри, а чи відьми?
Кого боялась я, кого – перемогла
Не доведе найкращий суд у світі.
Мені спочатку дарували квіти,
А потім в прірву кидали мене.
Я поцілунки вміла цінувати,
А зради я прощала без образ.
Я випливала з повені не раз
Й сушила чоботи, щоб в воду
Знов стрибати.
О, як багато у мені життів!
Я розділяюся до кожної клітини,
Щоб знову об’єднатися в собі.
І є це вічним, є це – нескінченним.
***
Натерла думку геть до мозолів.
І знову повернулась до початку.
Уже хотіла ставити печатку.
Ось тільки так. І все. Уже кінець.
Аж гульк: а воно кругле, як вінець.
І дух мій розгубився і зомлів.
Бракує слів.
Та вихід мусить бути!
І як могла я про таке забути?
Та ось знімися над закутим колом
Та роздивися зверху все довкола...
Й побачиш вихід. Думка петлю скине.
І світ розшириться.
І не зійдеться клином.
Злітає дух.
Блаженний день і небо.
Й нема турбот ніяких вже у тебе.
***
І кожен лист,
І кожен крок маляти
Благослови,
Пречиста Діво-Мати.
Навчи сміятись
І навчи прощати.
І сонця промінь
пропусти за ґрати.
Не час карати
І не час стогнати.
Зламати легше.
Важче – збудувати.
***
Я входжу до храму – Зеленого лісу.
Стаю на коліна в траву на узліссі.
Ніхто не почує моєї молитви,
Крім Бога і Неба.
Ніхто і не скривдить.
Тут стіни – прозорі.
Незамкнені двері.
І купол здіймають високі дерева.
Ікони малюють то іній, то сонце.
Я в стінах оцих не стурбована зовсім.
Мов щойно народжена –
все мені раде.
І звідси – дорога до райського саду.
Та знову вертаю до мінного поля:
Не все ще зробила
за розкладом долі...
***
Я певна, так повинно бути.
Тому є зустрічі й розлуки,
що дві розкинуті руки
одного тіла, думки, духу –
одного болю, крику, слуху...
Ми повертаємось до себе,
Бо відштовхнутись знову треба....
***
О, Колоксаю, дай мені тепла.
Бо сто льодовиків у жили мої влито.
Не знаю: чи вмирати, а чи жити.
Чи викидать останнього весла?
Ріка несла
ту осоружну хвилю,
що човен розхитала,
і – в поріг...
Твій дикий сміх
Із берега чужого,
мов глузування
і найтяжчий гріх.
***
Думати.
Слухати.
Знати.
Що це? Кара чи карма?
Йти відкривати карту?
Що там згадувать марно.
Душами.
Кроками.
Хлібом.
Міряю людства масу.
Новонародженим типом
З виходу нашого часу.
Бачити.
Прагнути.
Бути.
Хто там: жебрак чи еліта?
Всі у кайдани закуті.
Смертю покарані світом.
***
Так на роду написано:
сіяти й потім збирати.
Просто: дитина і мати.
Воля й брудні каземати.
Влада, підпирана списами.
Сіре лахміття натовпу
Транспорту повне черево.
Тиск піднімається черепом.
Дахи кладуть над печерами.
Вої чекають наступу.
Сіра троянда зродила.
Крові для кольору просить.
Досить. Болить уже, досить.
Хтось і ридає і просить.
Крила... не ріж мені крила.
Чорні беру окуляри
Соромно перед сонцем.
Може затулю віконце?
Хто це там стукає? Хто це?
Я ж не повірю примарам.
День. А доба?Відчиняю.
(мушу зламать одвірки).
Сунуться без перевірки,
Лізуть у кожну шпаринку.
Й вигнати сили не маю.
З дому не йду, а – тікаю.
В натовп врізаюся списом,
Чистим несписаним листом.
Літер читаю намисто.
Тексту шукаю й не знаю...
Шукаю...
Шукаю...
Шукаю.
***
...Запиши на чистому листі
Всі слова: і перші і останні...
Духом правди – наче покаянням.
І сльозою. Чистою при тім.
...Запиши у зошиті слова
Щоб на них пізніше помолитись...
До цих рядків важко щось додати. Вони говорять самі за себе. В поезії Маргарити Лукечі – невичерпне розмаїття фарб! На полотні її творчості – і лірико-романтична тональність, і релігійно-філософська, громадянська... Кожна книга – окрема сторінка її життя... Кожна сторінка життя – наче книга:
„У гуманітарному корпусі столичного Педагогічного університету імені Драгоманова, – читаю в черговій статті, – з успіхом відбувся творчий вечір непересічної української поетеси Маргарити Лукечі. Творчої душі жінка, яка до того ж є директором інформаційного агентства “ІнтелНьюз”, етнографом і професійним журналістом, представила на суд публіки збірку віршів “Сни”...
Можна непомітно перейти вже до наступної збірки, розбиваючи поезію на рядки, розбираючи на цитати... Розчинитися в чутливому часоплині думок і, розмотавши всі рими, торкнутися Вічності...Та не сказати про тлінне і суще, що проступа з наступних рядків, не можна :
«Кошти від продажу книги Маргарита Лукеча направила на вельми благородну справу – операцію талановитої дівчинки-художниці Ганнусі Лях, з творами якої можна було ознайомитися на творчому вечорі поетеси”. (Артем Шаронов. Хрещатик, 2003). І цим все сказано. В цих рядках – ота суть, яку ми шукаємо протягом усього життя. І відповідь на всі запитання – попередні, наступні:
– Чи хотіла б поетеса займатися лише творчістю?
- Поезії приходять згори, їх неможливо писати на замовлення. Іноді рими не складаються по півроку, тому потрібно займатися ще чимось...
***
Так, їй потрібно займатися чимось, іще чимось... Адже, наскільки я зрозуміла, саме плідна творча робота є однією з найважливіших артерій її життя, джерелом її сутності.
І от вона – серед нас...
Валентина ЗІНЧЕНКО-ПАРАСКА
