ГРОМАДА - часопис українців Угорщини

Ювілей заскочив нас трохи зненацька, розірвавши звичну низку подій життєвого плану. Зопалу можна було б і відмахнутися від цієї дати, оскільки всі наші чисельні дописи на тему актуальних подій є лише похідною від громадсько-культурної діяльності української спільноти в Угорщині. Але уважніше пройшовшись поміж рядків опублікованих текстів і зазирнувши на виробничу «кухню» «Громади», я виявив дещо, що могло б бути цікавим для нашого двомовного читача, аби у нього склалася повніша картина про нашу «звичайну» роботу впродовж цих двох десятиріч.
Передусім хочу наголосити, що біля витоків нашого періодичного видання стояла онука видатного українського діяча Михайла Петровича Драгоманова – пані Наталя Драгоманова-Бартаї, яка, з Божою поміччю, відсвяткує навесні 95-літній ювілей. На її переконання, наш журнал мав успадкувати і продовжити славні традиції української журналістики, започатковані Михайлом Петровичем у часописі «Громада», який видавався під його началом на еміграції в Швейцарії та когортою інших політичних емігрантів з України наприкінці ХІХ століття. Тому цей намір було задекларовано у пробному номері «Громади», який вийшов в Угорщині у грудні 1995 року.
Вже на перших редакційних летючках, які, за браком власного офісу Товариства української культури в Угорщині, попервах відбувалася у вітальні помешкання Ярослави та Нандора Хортяні наприкінці 1995 року, перед нами постали непрості виклики творчого та організаційного характеру.
Ми спільно обговорювали тематику перших номерів, експериментували, що називається, «на коліні», прагнучи, щоб часопис не тільки дійшов до українського читача, але й завоював прихильність угорської аудиторії, яка, на превеликий жаль, хіба за поодинокими винятками мала якесь туманне уявлення про Україну та українців попри те, що це – велика європейська і сусідня з Угорщиною держава.
Це накладало на нас і подвійну відповідальність, адже нашим авторам і перекладачам постійно треба було абстрагуватись від думки, що читач багато-чого зрозуміє сам із переважно українського мовно-культурного контексту статті.
Навпаки, нам потрібно було розказувати і ширше пояснювати, наскільки дозволяли рамки газетно-журнального жанру і місце на шпальтах часопису, про суто українські властивості певних речей, наголошувати на ментальних відмінностях українців та росіян і навіть самотужки проводити науково-історичні розвідки, на які за комуністичних часів або в силу інших умов існували жорсткі ідеологічні табу. Своїми публікаціями ми намагалися розширити знання про українців та нашу історичну Батьківщину і навіть звертати увагу угорців на те, що ми маємо багато в чому спільну історію завдяки династичним шлюбам, об’єднанню сил і засобів перед лицем спільного ворога або взаємопроникненню національних культур або людським зв’язкам.
За найменшої нагоди, хоча це не афішувалося, але робилося і за себе, і часто за дипломатичну установу держави нашого походження, автори «Громади» безупинно наводили мости і місточки між Угорщиною та Україною, бо за це вболівала українська громада і цього нетерпляче чекали наші угорські друзі.
Ці знання підсвічували нам шлях до порозуміння у темних закутах історії, ба навіть у повсякденному житті, коли українців місцева преса огульно охрещувала то «мафіозі», то «бандитами», то якимись контрабандистами, то викрадачами машин... Різне було, і тут ніде правди діти.
У певному сенсі ми виявляли для наших краян нові можливості, пускаючи в обіг інформацію, яка може бути корисною багатьом. Такі завдання ми перед собою ставили, інші виникали вже в процесі подальшої роботи...
Одне тільки можна сказати з великим відсотком упевненості, що торувати нові професійні стежки не було легко нікому. Можливо, через це оцінювати самих себе з висоти минулих 20 років – доволі невдячна річ. Із іншого боку, втрачати відчуття реальної самооцінки, коли доводиться чути надмірну критику й дорікання аж до огуди на свою адресу, при цьому теж не варто.
Прислухатись варто до предметної і конструктивної критики читача, в якого викликаєш довіру. Її дуже важко завоювати, тому що вона ґрунтується на життєвій правді, знанні людської вдачі і взаємоповазі, бажанні автора бути до кінця чесним перед своїм читачем, спробах якщо і не допомогти безпосередньо людині, то бодай порадити, обнадіяти чи морально її підтримати. Дуже сподіваємось, що з часу виходу «Громади» у часописі можна було знайти і такі тексти і що їх таки читають люди.
Звичайно, ми розуміємо, що у переважній масі читач завжди має рацію і повноваження виносити кінцевий вирок-оцінку нашій праці. Його цілком правомірно не цікавить, що приховується за нашими редакційними лаштунками або те, що діється на творчій кухні. Взявши до рук свіже число журналу, читач може зажадати звіту, чому в тексті трапляються ті чи інші фактологічні невідповідності, стилістичні помилки або чому «кульгає» граматика. І тут слід погодитися, що маємо вимогливого читача, який нікому не подарує професійних промахів, навіть якщо автор і не має фахового диплома. Інакше кажучи, назвався грибом, лізь у кошик. Хочеш-не-хочеш, мусиш відповідати очікуванням читацького загалу. Про це слід пам’ятати нашим авторам, як маститим, так і початківцям.
Специфікою часопису «Громада» та його своєрідним стилем є те, що наше журналістке перо заточувалось на темах, що допомагають людині на еміграції звести голову і відчути себе рівним між рівних серед громадян держави, яка прийняла нас на проживання. Ми також намагалися передати через відчутття наших авторів дух складного перехідного періоду, коли тоталітарні у минулому суспільства приймають цінності демократії, а сучасну історію творять не окремі особи на спинах мільйонів, а самі мільйони особистостей.
Я пам’ятаю, як особисто нелегко було мені пояснити наприкінці 1990-х років своїм угорським колегам, чому в Україні так важко йде побудова правової і демократичної держави, що має самобутню національну культуру і величезні трудові ресурси, які розпорошуються закордоном через вітчизняну корупцію, олігархат і політику прямого втручання Москви в українські справи. І лише зараз, після двох Майданів і розв’язану Росією війну в Україні, можна отримати певні відповіді на ці запитання, хоча й не остаточні, адже сподівання українського народу наразі не справдилися, а нова влада продовжує, як раніше казали, гнути лінію «папєрєдніков»...
Звичайно, і свої, місцеві, проблеми ми намагалися не оминати. Яким би милим і близьким світом для нас не здавалася Україна перед тим, як ми стали жити в Угорщині, однак із різних причин довелося її залишити. Натомість мусили обживатися, налагоджувати контакти, шукати заробітку, виховувати дітей та онуків, одне слово, виживати в нових для себе умовах.
На жаль, не всі почуті особисті історії наших краян ми змогли опублікувати в нашому часописі. Іноді вони прозирають поміж рядків актуальних подій, десь емоційно просочуються віршованими римами чи у прозових творах наших авторів.
Хоча в особистих розмовах цього не приховаєш. Доводилось чути, як дипломовані спеціалісти роками шукали роботи за фахом і лише перебивалися випадковими заробітками. Не у всіх бізнесменів з України виходило запустити діло з перших обертів. Когось привело до Угорщини кохання, а наразився на байдужість, нерозуміння або й агресію... Приходили й відходили студенти в пошуках кращої освіти, митці в пошуках нового культурного середовища і можливостей кращого творчого самовираження. Було чимало заробітчат з України. На жаль, не у всіх стовідсотково склалося життя за кордоном. Зате майже у кожного з них була залізобетонна мотивація.
Проте більшість особистих історій наших краян все-таки свідчить про успіхи. Звичайно, і невдачі траплялися у них, але у таких випадках, як можна зрозуміти з людських оповідей, більше важила психологія, коли має вдатися щось не завдяки, а радше всупереч. Саме від таких людей можна почути українське прислів’я про важку роботу чи якесь складне завдання: очі бояться – руки роблять. Інші іронічно зауважували про свою незлагідність, мовляв, не хочеш терпіти своїм людям дома, а чужим – мусиш. Ці люди знають, що скаржитися на життя – останнє діло, бо коли щось не склалося, вони передусім запитують себе, що вони зробили для успіху, а не звинувачують увесь світ у своїх бідах.
Чому такі історії не побачили світ на наших сторінках?
Треба сказати, що українці у масі своїй досить делікатні люди. Ми лише вчимося тій відкритості стосунків і життю без певних табу та самоосуду, які бачимо у західному суспільстві. В Україні не прийнято виливати душу перед всеньким світом, а особисті невдачі людини часто замовчуються, щоб інші тебе не жаліли. Хіба не про нас кажуть: воліють заздрити, як шкодувати?
Такий вже у нас національний менталітет. Не любимо потрапляти у незручне становище, не хочемо пасти задніх, не любимо принижуватися. Вже й інші народи помітили, що українці – горді, сміливі й самодостатні люди, чемпіони з виживання у важких і несприятливих умовах. Коштує це їм нерідко натертих аж до крові мозолів, зранених сердець і гіркого болю в душі через неприйняття, непорозуміння, зради чи приниження. І тим не менше, попри всі перешкоди у житті на еміграції, українці подібні до трави, що здатна проростати крізь асфальт.
На двадцять першому році свого існування часопис «Громада» бажає нашим читачам, щоб ця незвичайна сила була завжди з нами, щоб розвивалася українська спільнота в Угорщині, щоб усі ми, незалежно від виборних чи державних посад, громадського та родинного статусу, особистого внеску у розвитку культури, добре чули і розуміли один одного у всіх питаннях, щоб завжди проявлялися наші найкращі національні та людські риси, адже без порозуміння і доброти важко будувати взаємини, де б ми не жили. Ми і надалі намагатимемося якнайдокладніше інформувати шановних читачів про всі події громадсько-культурного життя української меншини, розкриватимемо багатогранність здібностей і талантів наших героїв у різних сферах буття і слідкуватимемо за подіями на всіх суспільних майданчиках, де йтиметься про Україну та українців, щоб в Угорщині знали про наші наміри, досягнення в культурі, політичному житті, вихованні молоді, досвід інтегрування в угорське суспільство тощо. У великій мірі цьому сприятиме й те, що з 2016 року «Громада» стане кольоровою.
Сподіваємося, вищеперелічене перетвориться на своєрідні програмні тези для нашого часопису в найближчому майбутньому.

Василь ПЛОСКІНА,
головний редактор «Громади»