ГРОМАДА - часопис українців Угорщини

Празник Стрітення Господнього відсвяткували 14 лютого у неділю у Болгарській церкві (Будапешт) вірники української громади. Влаштували його для наших вірян Державний орган самоврядування українців Угорщини, Товариство української культури в Угорщині та самоврядування ІХ району Будапешта.
За словами о.Дам’яна, який привітав присутніх перед початком урочистої літургії, Стрітення (Стрітення Господнє, Стрітення Господа Нашого Ісуса Христа) – одне із найбільших християнських свят, яке відзначається на 40-й день після Різдва – 2 лютого за старим стилем, або 15 лютого за григоріанським календарем. Відзначають його в пам’ять про те, як Свята Діва Марія принесла до Єрусалимського Храму Ісуса Христа на 40-й день після Його народження.
Освячення вогню трансформувалося з прийняттям християнства в освячення свічок, які називали громничними. Освячували їх у церкві після освячення води, там же запалювали і несли до хати.

Протягом року зберігали такі свічки на покуті, або ж вплітали у дідухи. Такі свічки, за повір’ям, мають виняткову силу й оберігають оселю від бурі, зливи чи смерчу, ниву – від бурелому чи граду, а членів родини – від «злого ока» та хворіб. Коли приходять із церкви в день Стрітення, запалюють «громичну» свічку – «щоби весняна повінь не пошкодила посіви і щоби мороз дерева не побив. Від «громичної» свічки і саме свято Стрітення називалось колись ще й «Громиця».
Особливої урочистості празникові Стрітення у Будапешті надавала та обставина, що під час літургії співав знаний в Угорщині та поза її межами Чоловічий хор Св.Єфрема а також приїзд владики Йосипа Міляна, протосинкел (помічник) блаженійшого в Київській єпархії, голова пасторально-міграційного відділу Української греко-католицької церкви. Наш високий гість, за словами Андрія Гаха, секретаря цього відділу, курує греко-католицькі громади у Центральній та Західній Європі, зокрема, Угорщини, Австрію, Греції, Португалії, Литви, Латвії, Естонії, Східної Європи й Азії – Молдови, Румунії, Росії, Казахстану, Туреччини, Сирії, Об’єднаних Арабських Еміратів – всього у 37 країнах Європи й Азії, в яких проживає від 7-ми до 8-ми мільйонів вихідців з України.
Владка Йосип Мілян люб’язно погодився відповісти на запитання журналу «Громада».

Якими були Ваші очікування, коли їхали сюди і якими є враження від сьогоднішньої зустрічі з українськими вірними?
Передусім хочу сказати, що я – людина надії. Їдучи до Угорщини, сподівався зустріти греко-католиків або православних, яким близькі ідеї Бога і рідної землі. Я розумів, що не всі запрошені на богослужіння будуть розділяти ідеї моєї церкви. З іншого боку, я також усвідомлював, що коли люди все-таки прийдуть на цю молитовну зустріч, то їх зі мною щось в’яже. Мене завжди це надихає, тому що спільність чи єдність будь-якого роду і ґатунку лежить в основі побудови нинішнього світу. Ми всі були в єдиному очікуванні про спільну єдину Європу, Євросоюз. Сьогодні, можливо, є розчарування, що Європа не пройшла тест на великодушність стосовно мігрантів, хоча в політиків на загал загальна думка щодо об’єднаної Європи не змінилася. В церковному ж плані ми, як європейці, ще не зуміли достатньо об’єднатися, як цього хотілося б... Тим не менше я переконаний, що наші українські греко-католики в Угорщині у тому числі будуть єдність передавати і в Україну, коли поїдуть додому з відпустками, щоб зміцнювати порушені основи демократії.
Що повчального можете розповісти про координовані Вами греко-католицькі громади країн Європи й Азії?
Є різні країни і різні проблеми для наших вірних. Якщо говорити про країни Балтії, які знаходяться по сусідству з Україною, то там питання вирішуються легше з увезенням священиків й організацією церковних громад. Маємо іншу специфіку в Туреччині. Це мусульманська країна, почуття християнські там дуже виразно проявляються, особливо в жінок. Вони народжують дітей. Чоловіки-турки не боронять їм хрестити і виховувати дітей у християнському дусі. В Туреччині не є легко організувати громади за браком церков, статус християн відрізняється від європейського, тобто там треба маневрувати, бути мудрими й терплячими. Інша специфіка в Японії, Китаї, Північній Африці, де є наші люди і де є потреби служіння священиків. З одного боку, ми, як церква, не є ще потужно підготовленими до вирішенні всіх проблем нових церковних громад. З другого боку, маємо бажання давати раду цим труднощам і послужити нашим людям, несучи Слово Боже і надію.
У своєму пасторському вітанні Ви говорили про переосмислення отцями УГКЦ підсумків недавньої зустрічі Папи Римського Франциска з митрополитом МПЦ Кирилом у Гавані. Тим не менше із Москви греко-католикам закидають, що вони агресивно поводяться в Україні і навіть зробили свій центральний осідок у Києві. Що на це можете сказати?
Московський патріархат взяв собі за правило всюди і всім робити закиди. А яким правом вони мають керувати на моїй рідній землі – де нам бути і де нам не бути? Ми прийшли до своєї столиці. І ми не прийшли туди вперше, адже ми там були вже давніше і наші храми стояли там. Перепрошую, іконостас у Святій Софії та брама Забороцького були споруджені завдяки греко-католицькій церкві. Ми колись мали представництво і в Києво-Печерській лаврі. Ми сьогодні відкриваємо архіви і представляємо їх суспільству, віруючим, дослідникам, щоб люди могли пересвідчитися в нашому перебуванні в Києві.
МПЦ побоюється за своїх вірників в Україні?
Сьогодні УГКЦ не заарканює в свої лави московських православних. Велика частина наших вірних відбули в часи Сталіна табори й тюрми і не могли повернутися на західні терени України, осівши в Криму і на сході України. І тепер ці люди стали осередком створення наших громад. Я думаю, такої агресивної церкви, як Московський патріархат, у світі ще треба пошукати. Ми завжди закликали до миру і злагоди і були зі своїм народом. Правдивість чи істинність церкви проявляється в тому, наскільки вона є підперта чи переслідувана державою й урядом. Московський патріархат має привілейований законний статус у Росії. Наша церква навіть сьогодні при демократичному уряді в Україні не є привілейованою релігійною організацією. Ми в Києві за 20 років не дістали жодної ділянки землі. Ми боремося за своє місце під сонцем і маємо виключне завдання, яке повинна мати церква, - казати правду українцям, урядові, президенту і всім, хто її потребує, бути сіллю землі. Церква Кирила є маріонеткою і посміховиськом для людей.
Чи знаходите точки дотику з нинішньою російською владою?
Ми в Росії маємо десь із 19 громад і 19 священиків. Двоє тепер були депортовані, адже вони нас не реєструють. Ми будуємо храми, а їх не записують на нашу громаду. Є дуже великі проблеми в цьому плані в Росії, але поки що ми там є, поки що нас фізично не нищать і маємо надію в Бозі, що ми там будемо, оскільки є вірні і потреба і нашому служінні.
Красно дякую за розмову.

Василь ПЛОСКІНА