ГРОМАДА - часопис українців Угорщини

Певно, багатьох здивував факт її обрання головою Столичного самоврядування українців, адже, здавалось, що останнім часом вона була майже непомітна в українській громаді. Та враження це помилкове! Адже вже 20 років, як вона відвідує різні українські заходи. І не лише відвідує, але й бере активну участь у їх проведенні. Вона – співавтор ідеї започаткування тріо «Русалки», засновником і активним учасником якого вона була впродовж багатьох років; так само, як і танцювального ансамблю «Веселка». Також вона працювала над випусками програми нацменшин «Рондо» та була диктором радіо української меншини. Відтак настала кількарічна пауза, але на сьогоднішній день наша героїня повернулась майже на всі громадські та виборчі «фронти». Адже, як вона стверджує, коріння не можливо відрізати.
Із головою українського Столичного самоврядування та самоврядування Ержийбетвароша – Лілією Ґрексою – розмовляє Ніколетта Олас-Хортяні.

Звідки походить твоє коріння?
Я народилась на Західній Україні. Але коли мені виповнився один рочок, ми переїхали до Угорщини, оскільки на той час у мого батька, який є угорцем, закінчився контракт в Україні. Мама та бабуся зі мною завжди спілкувались українською, а з татом ми розмовляли угорською. Тож до 3 років розмовляла «змішаною» мовою (до того ж, розмовляти я почала дуже рано), а потім вже навчилась розрізняти, з ким і якою мовою потрібно спілкуватись. Водночас, мама навчала мене неймовірну кількість українських та російських пісень. Маю підозру, що я знала їх більше, ніж будь-яка дитина в Україні. А з батьком (його предки походять з Румунії), окрім угорських пісень, ми завчили ще й гімн секейського краю ще до того, як він став «трендовим» в Угорщині. Загалом, ми дуже багато подорожували із сім’єю і безперестанно співали різні пісні.

Ви так само вшановували українські звичаї та свята?
Раніше ми більше схилялись до угорських звичаїв; святкували угорські Різдво та Паску. Щоправда, коли вдавалось на зимові канікули поїхати в Україну, то там святкували й українське Різдво. Справжній перехід до українських традицій я б віднесла до того періоду, коли наша сім’я долучилась до української громади Угорщини. Моя мама є одним із засновників Товариства української культури в Угорщині. Вона відвідувала всі заходи Товариства, а коли мені виповнилось 16 років – тобто десь із 1994 року – ми з братом та батьком також долучились. З того часу навіть на угорське Різдво ми співаємо колядки за святковим столом. Більше того, коли вся сім’я збирається навколо різдвяної ялинки, то мама співає «Ангела з Небес» українською, а ми – угорською.

Так народилась ідея створення гурту «Русалки»? Наскільки я пам’ятаю, саме ти запропонувала співати разом...
Думаю, що це було всередині нас. Ми обоє любили співати і нам так гарно вдалось тоді зійтись у співі в боктолоронтгазькому українському таборі, що ми обоє відчули: нам потрібно продовжувати. На щастя, багато людей тоді нам повірило – і це принесло багато приємних вражень впродовж багатьох років і стало вдалою основою.

З дуету «Русалки» утворилось тріо, а згодом – цілий гурт. З часом заснували танцювальний ансамбль «Веселка», а разом з ним запустили український блок на угорському телебаченні у програмі нацменшин «Рондо». Ти брала активну участь у всіх цих проектах. Що трапилось, чому ти відійшла від усього?
Насправді, причина достатньо прозаїчна. Я отримала пропозицію працевлаштування на угорському ТV2, що унеможливлювало мою роботу на україномовному радіо й телебаченні. І саме тому я повинна була від них відмовитись. На жаль, співи й танці теж не вписувались у мій графік. Звичайно, мені дуже бракувало цього всього, але я з головою поринула у роботу на ТV2: багато завдань, соціальний статус. Навіть особисте життя відійшло на другий план. До всього, в той час (в 2002-му році) померла моя українська бабуся, і це спричинило велику душевну травму – протягом багатьох років я не могла виїжджати в Україну. Тільки на відстані спостерігала за життям і подіями в Україні.

Але тепер видається, наче тобі вдалось повернутись до своїх витоків?
Звичайно! І тьотя Слава, тобто – Ярослава Хортяні – дуже допомогла мені в цьому. Адже й раніше вона надихала мене. Назву «Русалки» вона придумала й підбадьорювала нас до співу; роботою на радіо й телебаченні також їх завдячую, тим паче, що це стало основою моєї кар’єри. Досвід, отриманий під час україномовних передач, дуже допоміг отримати запрошення від національного телевізійного каналу – від ТV2. Саме тьотя Слава покликала мене знову у 2014 році. Спочатку просила допомогти як реєстратора, адже я маю відповідну освіту; далі були інші завдання. На той час я вже працювала в компанії МОЛ і роботу свою любила, але відчувала, що маю багато невикористаної енергії. Тому я погодилась взяти участь і в роботі самоврядування. Разом з мамою, яка також стала депутатом самоврядування Ержийбетвароша, ми вирішили, що нам є чим допомогти. Звичайно, пропозиція бути головою Столичного самоврядування була для мене дуже великим визнанням і, можливо, саме тому я спочатку не могла її прийняти. Але відчуваючи велику підтримку й поглянувши на можливості молодої організації, вирішила, що варто спробувати.

Для тебе був важливим той факт, що в Столичне самоврядування потрапили молоді представники?
Авжеж. По-перше, я відчувала, що ми отримали своє призначення від Всевишнього для того, щоб продовжувати ту справу, яку ми успадкували від наших батьків, від попередньої генерації. По-друге, розуміла, що з молодецьким динамізмом ми зможемо заповнити порожню нішу. Я сподівалась робити щось нове, щось цікавіше, але не повністю модернізувати, адже не було такої потреби, оскільки в громаді започатковано дуже багато хороших справ. Їх потрібно було лише освіжити новим баченням, спираючись на досвід минулого. Таким прикладом може слугувати свято Івана Купала, яке я пам’ятаю з 1990-х років, і традицію відзначення якого вирішила відновити у Столичному самоврядуванні.

Наскільки тобі допомагає власний підхід та професійний досвід у цих починаннях?
Відчуваю, що багато в чому допомагає. За цитатою Коельйо – потрібно дуже далеко піти, щоб знайти те, що насправді знаходиться поруч й повернутись до нього. Свого часу я також пройшла цей шлях, що, на диво, не вважаю поганим досвідом, адже саме подолавши його, я змогла зрозуміти, що насправді є найдорожчим. А професійний досвід дозволив мені це підняти на новий рівень, адже 8 років на ТV2 я займалась саме організацією розважальних заходів та відповідала за зв’язки. А це – серйозний досвід!

Якщо спробувати визначити за рангом ті події, якими ти займалась останні півтора року, то чим ти можеш пишатись більш за все? Святом Івана Купала?
Насправді – ні! Хоча, тоді нам вдалось організувати досить солідне свято високого рівня, з точки зору традиції – вдалим було і місце проведення, свято закінчилось дуже теплим за відчуттям вечором. Та все одно я найбільше пишаюсь празником Миколая. Насправді, не ми його придумали, адже відзначали свято завжди в тій чи іншій формі, але дуже приємним є відчуття, коли бачиш, яку кількість діточок наступної генерації приводять батьки на наші заходи. А той факт, що Миколая ми привозимо з України і він роздає дітям подаруночки за розказані ними віршики або проспівані пісеньки, дає нам впевненість, що наших дітей ми «прив’яжемо» до української культури міцно й надовго. Також пишаюсь Днем Матері, адже це свято також охоплює водночас кілька генерацій. Ось цими заходами я пишаюсь найбільше.

Після цих усіх здобутків які плани має українське Столичне самоврядування?
Все, що ми започаткували, потрібно перетворити на сталий звичай і щоразу додавати трішки чогось нового. Наприклад, минулого року на День Матері ми влаштували прогулянку на пароплаві по Дунаю. Цього року ми плануємо влаштувати прогулянку Дунаєм аж до Сентендре, яка буде насичена культурною програмою звичного нам свята Матері. Те ж саме стосується й свята Івана Купала: його теж хочеться бачити сталим звичаєм у нашій громаді, і щороку довносити щось нове чи знаходити нове місце для проведення, щоб свято було цікавішим. А, наприклад, Миколая ми завжди будемо запрошувати з України. Адже наша мета – не постійно вносити щось нове, а шанувати звичаї, фокусуючись на дітях, сім’ях, зв’язку генерацій.

Свіжі ідеї завжди черпаю від друзів-депутатів самоврядування. Звичайно ж, підтримуємо зв’язок Столичного органу з місцевими самоврядуваннями українців, організовуючи спільні й незабутні заходи й свята.

Але твоє повернення пов’язане не лише із активною участю в заходах української діаспори, адже з початку лютого ти знов зайняла місце у медіа-просторі як директор відділу зв’язків та маркетингу програм на угорському каналі МТВА. Сподіваюсь, так само ми зможемо знов почути і пісні у твоєму виконанні як солістки «Водограю». Поділись, в чому секрет щасливого повернення?
Насправді, відчуття таке, наче ніколи й не покидала громаду. Щоправда, тепер інші люди навколо. Але мама сформулювала для мене це у вислів: «знайшла свій дім». Кого полонив світ мас-медіа, чи вітер відніс кудись інде, той знає, що туди завжди притягує людину. Тому що там настільки творче середовище, яке важко замінити чимось іншим, і в той же час – настільки безпосереднє, що людині не потрібно грати вдавану роль. Те саме стосується і сцени, і української громади. Бо нема ніякого секрету – я завжди тяжіла сюди, до цих справ, і намагалась так влаштовувати свій життєвий шлях чи налагоджувати зв’язки, щоб вони не завадили мені продовжувати українську справу чи повернутись до неї. Думаю, що це стосується нас обох...

Але ж ми вже не «Русалки»?
Ми не ті, які 20-річними стояли в коротеньких спідничках на сцені, але глибоко в серці ми залишились ними назавжди, адже це ті спогади, з яких ми черпаємо наші сили, і це те коріння, яким ми міцно зв’язані з усієї української громадою Угорщини, з українськими традиціями, з українською душею.