Точка неповернення
Наша розмова з Олександром Михайленком, журналістом видання «Газета Україна UA»
Хотілося поговорити про події у Донецьку часів Євромайдану, спробувати зрозуміти, чому там стала можливою ця гібридна окупаційна війна, розв’язана Росією. Й ось така нагода випала, коли я зустрівся зі своїм давнім приятелем.
З Олександром ми познайомились років п’ять тому. Грали в благодійний виставі театру «Місто сонця», подорожуючи дитячими будинками. З лютого 2015 року він працює штатним журналістом всеукраїнського видання «Газета UA». Їздить раз на два місяці на окуповану територію, робить матеріали для газети, інтернетного видання та журналу. На момент взяття інтерв’ю Олександр перебував у Маріуполі, висвітлюючи перебіг подій під час виборів наприкінці листопада. Спілкуємось через скайп. Інтерв’ю вийшло цього разу довгим, близько двох годин.
За останній рік бачились усього двічі – під час перебування у Києві. Ми грали виставу. В березні давали прем’єру. Сашко був у нас на виставі. Кілька днів по тому мав їхати на окуповану територію, отримавши перепустку. Подзвонив мені напередодні і попросив провести на вокзал. Помовчали, обнялись. Поїхав.
Такі подорожі тепер можуть означати пряму небезпеку. Навіть якщо ти корінний донеччанин, як Сашко. Зокрема деяким його друзям, активним учасникам Євромайдану, в Донецьк їздити небезпечно. Якісь неправильні дії – і ризикуєш мати справу з місцевою міліцією терористичного угруповання ДНР. Наприклад, спілкування українською по телефону, або необережне фотографування на вулиці, або і взагалі підозрілий вид. Тому Саша, перебуваючи там, по-телефону просить своїх колег та друзів спілкуватись з ним російською.
До речі, він говорить про себе як про російськомовного, але зі своєю дівчиною спілкується українською і з україномовним співрозмовником теж розмовляє українською. На жаль, не можу надати у розпорядження читачів усе інтерв’ю, наведу деякі фрагменти, думки та спостереження.
Перебуваючи, зокрема, в Маріуполі, Сашко зазначив, що вплив донецького клану, його хватка тут залишається досить сильною. І на останніх виборах це було відчутно, хоча місцева українська громада всіма силами намагається протистояти, мітингуючи, чи проводячи акції, слідкуючи за ситуацією на виборах. Але, на жаль, проукраїнськи налаштована спільнота не є чисельною і впливовою. На думку Сашка, Маріуполь та інші міста, що межують із окупованою територією, мали б отримувати набагато потужнішу підтримку з боку українського суспільства. Мали б приїздити відомі українські діячі, ну просто якісь більш-менш відомі люди, не одіозні, інтенсивно підтримуючи цей регіон. Це було б важливо.
Сашко народився і тридцять років прожив у Донецьку, закінчив там університет за спеціальністю російська мова та світова історія. Під час Євромайдану у Києві через кілька днів зібрався Євромайдан і в Донецьку. Не такий чисельний, звісно, але одразу, а потім збирався майже щодня, протестуючи на головній площі.
Задаю питання: «Чи вдавалася раніше місцева влада до дискримінації за використання української?» На його відчуття, ні, таких утисків не було. І що важливо, на побутовому рівні також. А от з точки зору забезпеченості україномовними школами, дитячими садочками і взагалі україномовними книжками та виданнями, то тут була велика їх нестача. Тобто українську мову, освіту й культуру була загнано у глухий кут, була відповідь.
У нашій розмові ми знову повертаємось до подій Євромайдану в Донецьку. Був навіть дозвіл отриманий на проведення акції. Але намети встановити не вдалось. І одночасно, коли в Києві протестний мітинг розігнали вперше, подібне відбулось і в Донецьку. Хоча офіційно дозвіл не скасовували. Тут почали з’являтися так звані «тітушки» і провокації проти активних організаторів протестів почастішали. Зокрема, на Євгена Насадюка, нашого спільного знайомого. Його затримали, звинувачуючи у вигаданих протиправних діях.
Варто зазначити, що буденне життя Донецька, як і Луганська, Сімферополя, Севастополя і Маріуполя, за спостереженнями Сашка, аж ніяк не змінилося. Людям здебільшого було байдуже. Вони дивувались тільки і розводилися на тему, коли нарешті влада «наведёт порядок». Тобто розжене Майдан і все повернеться на круги своя.
Ключове слово тут буде «байдуже». Цікавий факт пригадує Сашко: перед самими Новим роком влада намагалася вперше організувати так званий «антимайдан», тобто щоб це були не ті тушки, а ідейні, більш презентабельні представники. Начебто «нормальні» люди, які виступають не за євроінтеграцію, а за союз з Росією. То владі місцевій вдалося зібрати аж ... тридцять осіб на все мільйонне місто. З них половина бюджетників, 50 відсотків пенсіонерів. А пізніше, коли відбувся розстріл протестувальників у Києві, втеча Януковича і перехід влади, в Донецьку люди здебільшого перебували у стані шоку: «А що далі?».
Люди не розуміли реального перебігу подій, причинно-наслідкових зв’язків. Була частина з них, які сформували свою позицію, відслідковуючи події виключно через призму російського ТБ, різко антимайданівського й антиукраїнського. Це та частина, яка до розстрілів і говорила: «А чому Янукович їх терпить, чому не розганяє і не закатає в асфальт?»
І таких було, за відчуттями Сашка, десь в межах від п’яти до двадцяти п’яти відсотків. Реально – менше половини. Тобто не було більшості, як зазвичай вважають. І що важливо зазначити, що 22-23 лютого, коли відбулась зміна влади в Києві, в Донецьку знову ж таки ніякої реакції з боку мовчазної більшості не було, окрім учасників євромайданівських протестів. І 23 лютого 2014 року зібрались учасники Євромайдану пом’янути загиблих, близько трьохсот учасників. Паралельно зібрався «антимайдан» – чисельністю близько чотирьохсот учасників.
От і виходить знову – величезне місто з передмістям і лише триста та чотириста осіб з обох боків активних учасників. І тоді це ще було мирно. З лайками та погрозами, але без насильства. Кілька днів після того були абсолютно спокійними. Тобто не було жодних підстав вважати, що незадоволене населення Донецьку підніметься проти «кривавої київської хунти». Ну, може, був якийсь десяток божевільних біля пам’ятника Леніну, які збирались захищати його від „Правого сектору». І все. А потім з 28 лютого ні сіло ні впало з’явився персонаж на ім’я Павло Ґубарев. І сказав: «Я, от, народний губернатор Донбасу». Люди не знали, хто це взагалі, звідки і хто його призначив. А вже 1 березня відбувся перший «сепаратистський» мітинг на тисячу осіб. Які просто з’явились нізвідки. Це почали привозити активно «русо-туристо», як їх тут прозвали.
Першого березня була субота – от їх і було багато. А в будні значно менше – робочі дні. Це були люди вихідного дня. До прикладу, 28 лютого поява «народного губернатора» не привернула увагу донеччан, їм цей цирк був не цікавий, тому зборище було малолюдне, на відміну від першого березня. А завдання було – створити уявлення, що начебто місцеві донеччани протестують проти…і проти чого взагалі? На початках не було єдиної теми. Повний різнобій. Одні волали, мовляв, давайте виступати за Януковича, бо він легітимний, інші заперечували, який ік бісу він легітимний, якщо накивав п’ятами. Одні були за федералізацію, інші за входження у склад Росії…Тобто на той момент організація була спроможна лише людей привезти. Але ідейної організованості не було. Це був такий дурнуватий театр. І більшість населення знову ж таки не звертала ніякої уваги на цей копійчаний балаган, хоча все відбувалось у центрі Донецька, пригадував Сашко.
І саме тоді виникла потреба вийти на площу євромайданівцям, тобто відреагувати на те, що відбувалось. І організатори думали тоді, що вийде кілька десятків. І який же був результат вражаючий, адже вийшло біля двох з половиною тисяч пересічних донеччан. Бо для мітингу, організованого за якусь добу і не прорекламованого, це суттєво, наголошував у своїй розповіді Михайленко.
А наступного дня вже було від п’яти до восьми тисяч. Щоб зрозуміти ситуацію – сепаратистський мітинг десятитисячний складався наполовину з русотуристів, місцевих бюджетників, яких пригнали силоміць. Де ж була решта донеччан? Виходить, їм знову було байдуже. Вони лише чекали, коли це все само по собі закінчиться, констатував Сашко.
Важливо те, каже він, що Донбас зараз є окупованим не тому, що більшість людей це свідомо хотіли, а радше тому, що його не підтримала решта країни у певний момент. Ні уряд, хоча він був слабкий, звісно, на початку своєї каденції, ні силові структури, і в широкому сенсі – українське суспільство. Також через те, що ЗМІ українські не приділяли цим процесам достатньої уваги.
Зрозуміло, що в той час увага була прикута до кримського питання. Але факт залишається фактом. Зокрема, 9 березня було зірвано український мітинг. Останній великий у Донецьку. І Сашко пригадує, що було багато представників ЗМІ з різних країн – майже всі країни Європи…, навіть із Японії. Пригадує, що одразу після розгону давав інтерв’ю на протязі 29 хвилин англійцям, італійцям та японцям. І не було жодного українського ЗМІ. Взагалі нікого. Вони ще могли бути тут включно до квітня. Якщо Громадське ТБ було у Криму під час Кримського референдуму, то чому не було тут. Складалося враження, що решті України насправді байдуже взагалі, що відбувається в Донецьку. І це мабуть було головною причиною того, що Росії вдалося відволікти увагу населення на себе і згодом організувати там «гібридну» війну, робить висновок Сашко.
Ще варто зазначити такий момент. Мітинги тривали назагал до 16 березня. Саме тоді відбувся так званий референдум в Криму і 18 березня півострів був анексований. І от в період між 16 березня і аж до 5 квітня у Донецьку стало більш менш спокійно. Тобто були якісь поодинокі сепаратистські зібрання біля пам’ятника Леніну. Ніхто нічого не хотів захоплювати. Було враження, що все повертається до спокійного життя.
Та 6 квітня раптом була захоплена будівля ОДА. І була несподівано проголошена так звана ДНР… в межах цієї будівлі. І всі знову не сприйняли всерйоз небезпеки. Сміялись: «Давайте їм вимкнемо світло і воду…». Люди в більшості сприйняли це знову, як цирк в межах однієї будівлі. Тобто думка, що більшість донеччан та луганчан підтримала сепаратистські організації «ДНР» та «ЛНР» не відповідає дійсності, переконаний Сашко. В чому їх можна звинуватити, то це в байдужості, вважає Сашко. Тобто за них все вирішили і поставили перед фактом. Вчора ти жив в Україні, а від сьогодні в так званому ДНР. І баста. А от сама війна почалась 12 квітня, коли безпосередньо висадився російський десант, цей загін Стрєлкова-Гіркіна у Слов’янську. Місто без опору захопили. А вже влітку цей терорист із зграєю пізніше перейшов у Донецьк, коли звільнили Слов’янськ. І то вже були вояки, люди зі зброєю. І що ж насправді було тією точкою неповернення?
Микола БОНДАРЧУК
