Полюси
Кожен автор хоче, щоб його зрозуміли. Для того й пише, аби поділитися своїми думками з читачем в тій чи іншій царині життя, звіритися, а чи багато людей думають так, як він. А ще донести до свого оточення нову інформацію, бо читача вабить саме те, чого він до цього не знав. Дуже важливо, коли автор доносить свою ідею доступною мовою.
Все це успішно вдалося Сергію Степі в двох його останніх книжках: «Дерево Дірака» і «GEN».
Що спільного в цих його творах?
Пошуки автором відповіді на одвічні запитання в його інтерпретації викладено приблизно так. Для чого людина живе на цьому світі і яке її головне завдання? Є безлюдні полюси – Північний і Південний, каже письменник, а поміж ними населена homo sapiens Земля, на якій мешкають люди, кожен із своїм життям.
Дійсно «кожен із своїм життям», бо ми схожі тільки зовні, але буття кожного з нас є тільки нашим і кожен має окремо і по-своєму його прожити. Вчинки героїв Сергія Степи засвідчують, наскільки непростими є відносини між людьми й особливо якою складною є філософія стосунків чоловіка і жінки. Він дивується і вираховує, як може вести себе жінка в тих чи інших умовах. Облік ведеться від пропащої жінки, повії Ніколети до Її Величності Королеви, у яку безтямно закоханий герой книжки «GEN» Мцор, від хитрої студентки Жанни до загадкової Енн – ціла прірва емоцій, протесту, відкриттів.
Так Енн з роману «Дерево Дірака», чоловік якої є мільярдером, здивувала його ось чим. На запитання, мовляв, для чого вона працює, жінка відповіла: «Щоб почувати себе людиною». А ще вона вразила тим, що закохана в сміттяра і таємно з ним зустрічається.
Отже, справжнє кохання не визнає статусу. Любов не можна замінити ніким, нічим і ніяк, немає любові – немає життя, вважає автор. Переконана, що він мав на увазі не тільки любов до жінки, а й до всього на землі. І в цьому полягає правда нашого людського.
І взагалі, автор постійно прагне до цієї істини. Як фізик, за допомогою формул і законів, він доходить висновку, що в людини є нескінченна кількість можливостей і варіантів вибору, але люди цього чи не знають, чи не хочуть помічати. Може, тому він гіперболізовано вказує на те, що ми не задумуємося над своїм життям, а просто біжимо щодня на роботу, щоб мати чим сплатити всі необхідні рахунки та дозволити собі трохи додаткових витрат на життя.
Про таких він каже: «Бо є люди з країни Сірість». «І ти, Мцоре, також належиш до народу», – вкладає він в уста свого героя ці слова.
Погоджуюся з автором. І коли він запитує про те, хто з нас є володарем власного життя, сам же й відповідає: «одиниці», бо, бач …обставини, то з ним не можна не порозумітися.
Сергій Степа прагне полишити країну «Сірість» і повести за собою і читача. Інколи майстерно, інколи не дуже, втім, це йому вдається, як і «відірвати» свого персонажа від буденності, а це немаловажно. До речі, у цьому прагненні він робить помітні кроки на шляху до більшого вдосконалення як письменник і філософ. Ця зміна, принаймні, впадає в очі, зокрема, коли порівнюєш «Дерево Дірака» і «GEN». Це і зміна стилю тексту, і гармонійніша побудова ілюзійних конструкцій, це і більша сміливість героїв у конфліктних ситуаціях, і менша категоричність у висновках. Автор запрошує думати самого читача, а не дає йому уже готові і визнані постулати.
Переконана, що читаючи «GEN», людині хочеться запитати себе: «А зі мною таке було, чи принаймні, могло бути?». Оце і є квінтесенція всякого художнього здобутку: чи то картини, чи то скульптури, чи книжки. Це той вплив, коли хочеться «приміряти» на себе того чи іншого героя, схвалити чи засудити його вчинки. Автор майстерно порушує проблему вічних антиподів Добра і Зла. Намагається намацати Совість, якщо вона є у людини, бо коли ця моральна категорія відсутня, то читач бачить маски лише бездушних людців... Автор звертається у своїх пошуках людського ідеалу до геніїв, які теж пробували (інколи не без успіху, як, наприклад Єсенін чи Тагор, Моне чи Демокріт) докопатися до глибинної суті людини.
Він прямо запитує читача: «Чи покарав Господь людину, давши їй свідомість? Розум? Покарав чи нагородив?» Одне слово, думай людино, міркуй...
Автор, хай і побіжно, торкається загадки щодо справедливого суспільного устрою. Сам пережив радянський і пострадянський час. Через культуру, релігію, виробничі стосунки він прагне збагнути, чому так важко, а радше неможливо побудувати справедливе суспільство так, як розуміють його люди з певними духовними поглядами і моральними ідеалами? Талановитий автор «GENу» піднімається вище, пробує збагнути Світопорядок. І розуміє, що «Якщо комусь і дозволено порушувати порядок у світі, то, звичайно, він не може бути простим смертним». Начебто і загальновідомий висновок, але той митець, який не дає забувати про це, виконує величезну виховну і не тільки місію.
Чи є в цих двох літературних творах Сергія Степи якісь недоліки? Нікого не здивую, сказавши, що досконалості немає меж. В обох романах жінка виступає в ролі коханки, але ж слабка стать – багатогранна і, як на мене, потрібно було показати ( бодай невеличкими штрихами) її в ролі матері, партнера по роботі, тощо. Може, трохи забагато його герої перебували у корчмі, але це ж їх право! Через вино той Сірий світ дочасно ставав рожевим і веселим.
Либонь, у мене і знайшлися б ще якісь несуттєві зауваження… Але про них я розкажу авторові іншим разом особисто десь за філіжанкою ароматної кавою.
ОЛЕНА ЛАШКАЙ,
Читачка.
