Визвольні змагання українського народу 1917 – 1921 років добігали свого трагічного кінця. Восени 1920 року під ударами червоних військо Української Народної Республіки разом з вимушеними союзниками ‒ поляками ‒ відступило до Збруча. 12 жовтня польські власті дійшли згоди з більшовицькою Росією про перемир’я, що дало змогу Семенові Будьонному вдарити по українському війську. Воно мусило 21 листопада перейти Збруч.
26 тисяч старшин і козаків, опинившись хоч і на своїй землі, та в чужій державі, вимушені були скласти зброю. Вони були інтерновані в концтаборах, де терпіли нужду і голод, знемагали від епідемій, тратили бойовий дух і вмирали.
23 жовтня 1921 року у Львові за наказом Головного Отамана Симона Петлюри почав діяти “Штаб Повстанської Армії на Україні”. Командувачем Армії був призначений ґенерал-хорунжий Юрко Тютюнник, начальником штабу ‒ полковник Юрко Отмарштейн. Готувався Другий Зимовий (або ж Листопадовий, Льодовий) похід.
Другий Зимовий похід закордонних частин Армії УНР (жовтень-листопад 1921р.) був спробою підтримати селянське повстання (близько 40 тисяч повстанців) і підняти повстання проти більшовицького окупаційного режиму на всій території України. У поході під командуванням генерал-хорунжого Г. Тютюнника взяли участь інтерновані на території тоді вже польської Галичини козаки і офіцери армій УНР та УГА.
З-за кордону було споряджено 3 групи. Подільська група успішно дійшла аж до Києва. Бесарабська група була розгромлена ще на кордоні, а найбільша група, але найгірше споряджена, Волинська ‒ близько 900 чоловік, під проводом самого генерал-хорунжого Юрка Тютюнника 4 листопада 1921 року вирушила в похід двома бригадами, що ними командували полковник Леонід Ступницький та генерал-хорунжий Володимир Янченко. На 894 вояків (разом з командуванням 902) мали всього 400 ґвинтівок, 120 тис. набоїв, 6 кулеметів, 120 ручних ґранат. Але так воно не сталося, випав глибокий сніг.
Волинська група пройшла за кордон в районі Олевська, рухалася на Коростень, взяла Коростень. Але тут їх перестріла кавалерійська бригада Котовського, 3000 тисяч шабель на ситих конях. Внаслідок нескоординованих дій та відсутності належного озброєння війська УНР зазнали поразки. В страшній січі було знищено Провід. Декотрі з наших вояків, самі стрілялися. Коло 120, котрі були на конях, зуміли прорватися, і через кілька днів перейти кордон. А 443 особи були взяті у полон. Десь 41 особу відправили до Києва на додаткове слідство, а щодо 359-ти, то тут же, п’ятірка на чолі з Котовським винесла вирок: розстріляти.
Під містечком Базар (сьогодні це вже село Житомирської області) 537 українських вояків потрапили в полон до червоноармійців, з них 83-ох осіб вивезли на допит до Києва, 95 померло від поранень, а 359 повстанців ‒ українських вояків, учасників Другого Зимового Походу Армії УНР надзвичайна комісія засудила до розстрілу. 21 листопада 1921 р. всіх 359 полонених, у тому числі й поранених, котовці вивели за село, зачитали постанову “п’ятірки” про розстріл їх як “ворогів народу”. Туди ж більшовики примусово зігнали мешканців містечка Базар подивитися на розправу. Полонених вишикували над викопаною могилою та запропонували перейти до лав Червоної армії. Натомість у відповідь почули: “Ще не вмерла України ні слава, ні воля... ”, так і загинули. Розстріляли їх з кулеметів. Що українські вояки чинитимуть саме так, Котовський не сумнівався, тому заздалегідь примусив селян викопати дві довжелезні ями. Полягли Герої та не зрадили України.
Отже, Другий Зимовий похід, що мав за мету скоординувати повстанські дії і призвести до повалення радянського режиму на Україні, за складних і несприятливих обставин та під тиском цілої низки причин закінчився трагічно і не приніс очікуваних результатів. Підняти загальноукраїнське збройне повстання УНР не вдалося. Але героїзм і самопожертва учасників походу в ім’я виборення української державності, їх патріотизм і любов до України залишаються взірцем виконання обов’язку перед народом і державою.
http://www.istpravda.com.ua/articles/2011/11/18/62533/