Історія з уст очевидців
Незвичайний урок з історії організувала Комісія національної пам’яті парламенту Угорщини для студентів гімназії Святого Імре в Буді. Організації цього заходу посприяла речник української меншини в парламенті Угорщини пані Ярослава Хортяні. На зустрічі зі студентами гімназії розмову з колишніми в’язнями радянських концтаборів, так званого ГУЛАГу, Левком Довговичем та Гартманней Надь Кларою Рожею вів заступник голови комісії національної пам’яті Матей Арон. Ось як він охарактеризував напрямки роботи згаданої комісії.
«Комісія національної пам’яті, як і аналогічні інституції в інших центрально-європейських країнах, була створена парламентом Угорщини з метою оприлюднити діяльність та злочини комуністичної диктатури і ознайомити з ними якомога ширший загал. Комісія була створена в 2014 році і торік ми вибудували структуру та налагодили зв’язки з партнерськими організаціями. Ми беремо участь та організовуємо конференції, семінари, видаємо книжки. Зараз черга дійшла до організації зустрічі студентів гімназії з двома колишніми в’язнями ГУЛАГу, які пережили всі жахіття радянських концтаборів, і вони поділилися своїми спогадами про ті страшні випробування, які вони пережили з Божою поміччю. Ми вважаємо, що взаємодія народів центрально-європейських країн є дуже важливою, особливо в царині дослідження історичного минулого, оскільки вони всі жили під гнітом сталінського, пізніше хрущовського та брежнєвського Радянського Союзу.»
«Організатори заходу просили мене розповісти про найтрагічніші події з нашого життя в ГУЛАГу, – поділився з нашим кореспондентом своїми враженнями пан Левко Довгович. – Але я того ніколи не розповідав на подібних зустрічах зі студентами, і вважаю, що людям не потрібно завантажувати голову ще й такими трагічними речами – воно буде зрозумілим і «поміж рядками». Тому й сьогодні я намагався з оптимізмом говорити до цієї молоді. Звичайно, дещо розповів з того, що було найважчим для мене в таборах ГУЛАГу, але, слава Богу, я це витримав і дожив до 80 років. І я бачив, що молодь дійсно із зацікавленням слухала наші розповіді: пані Клара розповідала детальніше, як проходив день у таборі, якими були побутові умови, харчування і так далі. Я ж не хотів повторюватись, тому більше говорив про ті мої «гріхи» перед радянською владою, за що і як мене ув’язнили, скільки разів і за що був засуджений.».
І пан Левко Довгович ділився зі студентською молоддю своїми спогадами про тяжкі табірні будні в ГУЛАГу, непосильну працю і знущання.
«Важке життя на Закарпатті за радянської влади, насильницька колективізація, тотальна русифікація шкіл та вузів, арешти та розстріли людей, чутки про боротьбу наших хлопців проти московських окупантів в Карпатах – все це викликало у молоді спонтанний протест і спротив. Наша ужгородська група, яка також спонтанно зорганізувалася, наприклад, виготовляла і таємно розкидала листівки з закликами «Смерть комунізму!», «Смерть Сталіну!». Також нам вдалося викрасти зброю зі складу і передати українським повстанцям в гори.»
Органи Народного комісаріату внутрішніх справ (НКВС) легко виявили цю „антирадянську терористичну групу“. Щоб надати справі „класовий“ та „буржуазно-націоналістичний“ характер, лідером групи означили 14-річного Левка Довговича, сина греко-католицького священика, який, спасаючись перед арештом у 1944 році, утік до Чехословаччини.
«2 лютого 1950 року мене ув’язнили в Ужгороді, – продовжив пан Левко. – А 22 травня військовий трибунал прикордонних військ Міністерства внутрішніх справ Закарпатського округу, з огляду на неповнолітність, засудив мене «лише» до 10 років позбавлення волі за трьома статтями Кримінального кодексу – 54-1-а «Зрада Батьківщині» (по якій давали від 10 років до розстрілу), 54-10 ч.2 «Масова агітація проти Радянського Союзу, проти комунізму», (від 10 до 25 років позбавлення волі) та 64-11 «Член антирадянської організації» (від 10 років до розстрілу).»
Через п’ять тижнів, 30 червня 1950 року, Військова колегія Верховного суду СРСР у Москві долучила до цього строку ще шість років. Термін покарання Левко відбував у колонії для малолітніх та в різних таборах ГУЛАГу, в тому числі й у Воркуті та за Полярним колом.
З колонії для неповнолітніх на півострові Конвеєр у гирлі річки Північна Двіна, що впадає в Біле море, йому вдалося втекти через власноручно викопаний п’ятиметровий тунель під дротяною огорожею. До втечі готувався півтора року, однак на волі пробув лишень п’ять днів, після чого був спійманий.
«Вдруге був засуджений в 1952 році: обласний суд Архангельська до 16 років терміну мого ув’язнення додав ще 10 років за втечу. Так потрапив я в ГУЛАГ у Молотовську. Там вже були і політичні, і кримінальні в’язні. Коли Сталін помер, всіх неповнолітніх амністували і відпустили додому, а мене, як політичного в’язня відправили на Воркуту в режимний табір. Спочатку працював у шахті під землею. Потім моїм товаришам вдалося добитися того, що мене, як неповнолітнього, не мають права посилати в шахту. Відтоді я став виконувати легшу роботу на поверхні.
У травні 1953 року розпочався страйк політичних в’язнів у Норильську. Політичні в’язні нашої шахти №29 приєдналася до нього наприкінці червня. На нашій шахті, яка була відкрита лишень в 1951 році, із контингенту у 3600 осіб середній вік працівників становив 30-35 років, тобто це була в основному молодь. А молодь є гаряча, і ми хотіли наш страйк конче довести до кінця. Наприклад, засуджені, що працювали на 7-й шахті, яка знаходилась десь за 5 кілометрів від нас, коли їх оточив «косоокий» каральний загін, зробили вигляд, що припиняють страйк, спустилися у шахту, але й далі не працювали. А ми твердо трималися і вимагали, щоб всі 14 пунктів наших вимог були виконані.
Голова спеціальної комісії з Москви генеральний прокурор Руденко, який, до речі, в свій час вів Нюрнберзький процес, разом з генерал-майором Маслєнніковим побачили, що нас не можуть зломити, і 1 серпня віддали наказ відкрити вогонь на ураження. Стріляли прямо в натовп в’язнів з 13-ти кулеметних гнізд на вишках. За деякими даними, в результаті придушення нашого страйку було близько 260 загиблих і 300 ранених, і я був серед останніх.
Після придушення повстання найактивніших в’язнів, а також членів страйкового комітету, «Особое совещание» в Москві засудило до розстрілу. Мені на суді також оголосили вирок: «Засуджується до розстрілу, – а далі, після невеликої паузи, дослівно, – та беручи до уваги те, що йому ще не виповнилось 17 років, вища міра покарання замінюється на 10 років каторги і рік тюрми суворого режиму». Таким чином, думаю, мене хотіли психологічно зламати.
Так я попав до Богучарської тюрми. Повинен був відсидіти там рік, але відсидів тільки 9 місяців, бо почалося повстання в’язнів в Кенґірі в Казахстані. Совіти боялися, що якщо ми довідаємося, що наші побратими підняли повстання, то також збунтуємося. Тому нас, колишніх в’язнів-бунтівників з Норильська і Воркути, як вони казали, найбільших бандитів і фашистів, спочатку зосередили в трьох тюрмах – Богучарській, Іванівській та Володимирській, а потім швидко етапували за Байкал, аж на Анґару, щоб ми випадково, у центрі імперії, не підняли повстання. Адже ми були відчайдушні, з тих «хто не дивиться, але йде», «як почали воювати, то воюємо до кінця», так що, не зважаючи на жертви, ми могли б рознести ту тюрму на уламки.
Отак нас завезли за Байкал, ну а там уже життя було «прекрасне» – нас на роботу не гнали, годували, і ми займалися музикою, театральним мистецтвом. Адже в трьох таборах ГУЛАГу зосередили тих, як вони казали, найбільших бунтівників-бандитів – з Норильська, Кенґіру і Воркути, і, скажу по правді, до певної міри нас боялися, щоб ми знову не повстали проти режиму. Був негласний договір – «будемо вас годувати, але не розносьте бунтівну інфекцію по ГУЛАГу, щоби інші табори Радянського Союзі не піднімали повстання. Проте через три місяці вже всі страйкували навколо. Як то нам вдалося, то я не буду говорити, але це справді було так.»
У таборах Левко, як наймолодший політичний в’язень, зустрічався з визначними діячами української науки, культури та політики і став їх улюбленцем. Вони загартували його національну свідомість, а деякі з них зайнялися його освітою, головним музичною.
В одному з таборів на юнака звернув увагу колишній головний диригент Одеського оперного театру Леонід Іщенко (також політв'язень) і почав вчити молодого хлопця мистецтву диригування. Наука дала позитивні результати – Левко Довгович став диригентом табірного хору.
Мистецькі колективи в таборах мали бути наочним свідоцтвом „перевиховання“ політичних в’язнів, тому начальство їх підтримувало. У хорі Левка Довговича звучали і твори української класичної музики, зокрема пісні на слова Шевченка та українські народні пісні. Таборові концерти цих хорів зміцнювали дух українських в’язнів, кількість яких в кожному таборі переважала.
Під час „політичної відлиги“ 1956 року „трійка“ Комісії Президії Верховної Ради СРСР звільнила Л.Довговича з табору на Ангарі на поруки рідних (“под поручительство родственников“) і з двостороннім туберкульозом легень дозволила виїхати до матері та молодших сестер в Ужгород (ясна річ, під суворий нагляд органів КДБ).
Загалом пан Левко відбув у таборах ГУЛАГу шість з половиною років.
Ігор Шипайло
