Пам’ять,
шепочу я, прокидайся...
Кажуть, що цитата, заголовок, епіграф... є своєрідним ключем для прочитання художнього твору чи представлення автора. Уривок з вірша Іллі Камінського «Тост» у перекладі Сергія Жадана став саме тією «стартовою позицією», від якої відштовхнулася моя думка:
...виноградні грона були, як руки дівчат,
складені в молитві.
Пам'ять, шепочу я,
прокидайся.
В моїх венах
довгі склади натягують свої мотузки, дощі приходять
і проливаються ідишем вісімнадцятого
століття...
В моїй країні дощ вечорами приносить воду, складки
тополь бронзовіють у світлі, що зблискує на цих сторінках,
де я, батьки,
нездатний описати ваші сни, п’ю
свою тишу.
Виплекана незвичними рядками уява переносить мене в іншу реальність: адже переді мною – поезія нової доби. Творчість Сергія Жадана – це насамперед можливість відкривати нові, до цього часу невідомі горизонти... Доля подарувала мені шанс зустрітися з автором особисто: відомий український письменник і поет, який здійснює творчі тури Україною та Європою, днями завітав і до Будапешта.
Ця подія привела до Державної бібліотеки іноземної літератури всіх зацікавлених і небайдужих. Я – одна з таких. Адже завжди мала бажання зрозуміти й пізнати нове покоління талановитих митців, які рухають час і події. Сергій Жадан – один із небагатьох, кому вдалося в неспокійному сьогоденні максимально реалізувати себе як поета й письменника. До його творчості прикута увага не тільки чисельних прихильників – усієї громадськості, мас-медій і ЗМІ. Твори Сергія Жадана видані численними накладами, перекладені багатьма мовами світу, відзначені національними й міжнародними нагородами та преміями...
В чому ж секрет успіху письменника? Звідки черпає натхнення відносно молодий автор для формування такого потужного творчого потенціалу? На якому соціальному підґрунті зростає Богом даний талант?
В надії знайти відповіді на ці та інші питання вирушаю в дорогу. Насамперед мене цікавить сучасна поезія, тож іду, в першу чергу, на Жадана-поета. Безумовно, поетична творчість автора аж ніяк не поступається прозі. Вона користується неміряною популярністю серед українських читачів і має високі рейтинги. Та я, всупереч усьому, несу в собі ще й долю сумніву стосовно присутності в ній ненормативної лексики – хоч вона, здавалося б, і не псує загального враження... Скоріше, навпаки: місцями дещо підсилює напругу, не збавляючи «градусу». Це відчуття ще більше розпалює мою цікавість у бажанні зрозуміти молодіжний сленг і переконати в доцільності його вжитку – ту, що зростала в іншому часопросторі й дотримувалася традиційних правил і норм... І не тільки себе – всіх тих, хто, можливо, шукає відповіді в словах і поміж рядками. Маю сьогодні таку нагоду, то чому б і не скористатися нею?! Тим більше, що пишу, скоріше, «постскриптумом»: адже творча зустріч уже відбулася й, відповідно, «розставила всі крапки над «і».
Переді мною – відомий і титулований автор повістей, новел, оповідань, есе... Щоб збагнути «феномен Жадана-поета», варто почути вірші в інтерпретації самого автора: бо сила переконання закладена не тільки в слові – в його голосі, емоціях, інтонації... А сама суть, як на мене, – в динаміці. Думки, що здаються непередбаченими, насправді вражають своєю зрілістю, виваженістю й обґрунтованістю. Його поезія не просто стихія – цілеспрямована течія, яку не так уже й просто наздогнати... Чіпляюся за «клаптики суші», балансуючи на межі відчуттів і правдивої реальності, «десь там, між холодом і теплом». А Сергій Жадан тим часом не перестає вражати присутніх ерудицією та інтелектом, аналізуючи суспільно-політичні процеси в Україні. Він не тільки правдиво відтворює трагічні події на Майдані та війну на Сході – до глибини душі проймається долями простих людей, українців. І хоча зустріч з літератором скоріше нагадує брифінг чи прес-конференцію, сама суть не міняється. Воно й зрозуміло: не до поезії... Тим більше, не до політики... «Та все ж, – наголошує сам автор, – поезія в країні, що все менше читає, так чи інакше перетворюється на політику – політику боротьби, політику протистояння, політику відстоювання права на власні голос та інтонацію. Навіть якщо цій літературі забракне читачів, їй ніколи не бракуватиме поетів. І це теж політика”. Його думки, наче набої: в кожної – свій «приціл». У зважених відповідях – і громадянська позиція «Жадана-поета», і його життєве кредо. Бо ж усе, що відбувається в країні, – пережите ним, і в ньому... Його зріла поезія – дещо інша, ще не пізнана мною... Щоб її зрозуміти, треба на власні очі побачити отой злам емоції – на вустах, ув обличчі, в очах... І відчути в собі його голос...
Як ми будували свої доми?
Коли стоїш під небесами зими,
і небеса розвертаються й відпливають геть,
розумієш, що жити потрібно там,
де тебе не лякає смерть де тебе не лякає смерть
Будуй стіни з водоростей і трави
рий вовчі ями й рови.
Звикай жити разом з усіма день при дні.
Батьківщина – це там, де тебе розуміють, коли ти говориш вві сні.
Клади камінь при камені, будуй свій дім,
на глині, на чорноземі твердім,
вибирай у землі з кишень вугілля й сіль.
Кожен повинен мати дах для поминків і весіль.
Потрібно мати місце, якого буде шкода.
Вода чогось варта, якщо це питна вода.
Коли справді шукаєш винних, то це не ми.
Все життя ми будували свої доми.
Брила до брили, цвях по цвяху, стіна до стіни.
Якщо можеш мене спинити, ну то спини.
Але якщо хочеш, щоби мене тут не було,
доведеться крім мене забрати й моє житло.
Поближче до сонця, подалі від пустоти.
Дерева будуть рости, діти будуть рости.
На тютюновому листі виступає роса.
Ми будували так, ніби вивершували небеса.
Мов упорядковували висоту.
Ніби словами наповнювали мову пусту.
Ніби повертали речам імена.
До брили брила, по цвяху цвях, до стіни стіна.
Голос сильним дається для співу, слабким для молитов.
Мова зникає, коли нею не говориться про любов.
Ночі не мають сенсу без темноти.
Світи наді мною, чорне сонце, світи...
***
Візьми лише найважливіше. Візьми листи.
Візьми лише те, що зможеш сама нести.
Візьми рушники та ікони, візьми срібні ножі,
візьми дерев’яні розп’яття, золочені муляжі.
Візьми хліб і городину, потім іди.
Ми ніколи більше не повернемося сюди.
Ми ніколи більше не побачимо наші міста.
Візьми листи. Всі. До останнього злого листа.
Нам ніколи не повернутись до наших нічних крамниць.
Нам ніколи не пити з сухих криниць.
Нам ніколи більше не бачити знайомих облич.
Ми з тобою біженці. Нам з тобою бігти крізь ніч.
Нам з тобою бігти вздовж соняшникових полів.
Нам з тобою тікати від псів, спати поміж волів.
Нам збирати воду в долоні, чекаючи в таборах,
дратувати драконів на бойових прапорах.
Друзі не вернуться, і ти не прийдеш назад.
Не буде задимлених кухонь, не буде звичних посад,
не буде сонного світла серед нічних осель,
не буде зелених долин і заміських пустель.
Буде розмазане сонце за плацкартним вікном.
Буде холерна яма, залита вапном.
Буде криваве взуття на жіночих ногах,
вимучені вартові в прикордонних снігах,
підстрелений листоноша з порожнім мішком,
підвішений за ребро священик із безжурним смішком,
цвинтарна тиша, гамір комендатур,
списки загиблих, друковані без коректур,
такі безкінечні, що навіть часу не стає
шукати в них щоранку ім’я своє.
Здається, що це не просто слова – незагоєні рани, не звичайні рядки – зморшки пережитого... Без вагань розділяю думку автора наступних рядків, бо розумію: «Жаданівський простір необмежений, він об’ємний і позбавлений умовностей...». Відповідно, важко не погодитися з тим, що оті «сленгові слова, міцно вплетені в тканину Жаданівського словоплетення й майстерно змотані в єдиний сувій літературного тексту – несуть свою знакову силу, глибинну суть... вони є відтворенням певного звуку в світі Жадана». (Книги-Closs ua: Тетяна Риженко). Хочеться слухати, вчитуватись, думати й переосмислювати – щоб уміти в отих неприкрашених метафорах і епітетах безпомилково розрізняти відтінки слів, напівтони рим... І відчувати в нестандартних прийомах автора не просто специфіку його лексики – специфіку духу.
Можливо, я просто не вмію передати все це словами.
Навіть не знаю, що це – образа чи радість.
Я б хотів, озираючись, бачити ніч зі спалахами та дивами.
Але див не буває, тому я просто не озираюсь.
Просто потрібно бути терплячими і міцними.
Все закінчилося. Ми лишилися в більшості.
Просто цей світ не може в собі вмістити
такої кількості болю й такої кількості ніжності.
Виснажені надвечір’я, розламані ранки,
приголосні твого шепоту, настояні на алкоголі.
Умілий лікар вилікує будь-які рани.
Час, який у нас є, зцілить будь-які болі.
Скільки б могло по всьому лишитись повітря нічного,
скільки тепла в траві й голосів на березі.
Але чорта з два – я не виніс з собою нічого:
все залишилося там, в безкінечному вересні.
Збираю розкидані речі, вертаю позичені суми.
З ким хотів – погодився, з ким устиг – попрощався.
Порожні легені, як порожні трюми –
стільки місця для радості, стільки місця для щастя.
***
Десь на початку осені з’являються тиша й міць,
Так, немов небеса зачиняють свої майстерні.
За кілька днів усе зрушиться з усталених місць,
Оскільки все розламується й міняється в серпні.
Стебла, сховані між сторінок,
Фарба небес – суха, осіння.
Серпневі яблука схожі на вагітних жінок:
За ніжністю шкіри чується твердість насіння.
Павутина тонкими волокнами залітає у сни,
Тумани стоять на воді, ніби пороми.
Вагітні жінки схожі на яблука восени:
Не знати, чого в них більше – стиглості чи утоми.
Не знати, чого більше в просторі – прозорості чи пітьми,
І хто читає це небо, мов заборонену книгу
Між повітрям осені й повітрям зими,
Між голосами дощу й голосами снігу,
Між тим, що повинно статись, і тим, що сталося вже,
Між дотиками прокидань і рівним вогнем застуди,
Між тим, що тебе вбиває, і тим, що береже,
Між тим, чого не було, і тим, чого не буде.
***
Жити значить померти
Влітку, коли нагріваються обручки і нігті
на пальцях чоловіків в привокзальних готелях,
і в сутінках діти з новобудов
до сердець притискають чорні футбольні м’ячі;
в темряві, коли видихається у винарнях рожеве вино,
повільний, ніби слимак, потяг на Будапешт,
запилений і ламкий, проїжджає під місяцем.
Померши одного разу, ти продовжуєш шлях
через нічні двори і помічаєш як
смерть тримає в руках м’ятні цукерки
і роздає їх дітям на привокзальних пустищах.
Влітку, коли вивертається тепла підкладка життя,
коли розбиваються малолітражки кольору твоєї губної помади,
з дому виходить старий аптекар,
котрий лікує всіх аспірином кожного дня,
граючи зі смертю в якусь невідому гру;
життя не почнеться без тебе — сміються жінки на площі,
жити значить померти — скажуть тобі одинокі кур’єри,
які переносять в наплічниках сухі небеса.
Померши одного разу, ти відступаєш в тінь
і дивишся як твоє тіло безпорадно шукає
тебе самого між стебел густої трави;
померши посеред літа,
обірвавшись на линвах, натягнутих листоношами,
душі померлих, наче чіпкий деревій,
прорізають в повітрі свої вертикалі.
Спробуй, коли вже знатимеш як,
спробуй, вирви мене з нічного нутра країни,
вирви з невидимих витяжок в небі,
якими до нас проходить любов.
Хто перешкодить, хто вижене, дівчинко,
комах і духів із твого тіла?
Під літнім небом наша з тобою земля
так щемко пахне щоліта місяцем і бинтами.
...По смерті ступивши півкроку вбік,
бачиш крізь шви у повітрі
як таємні кіномеханіки спроектовують
на твоє тіло
великий небесний кінематограф,
щоби на світло його летіли
душі покійників
і смарагдові тіні жуків...
***
Ця жінка, яка фотографує дерева січня,
їхню вогку динаміку і переплетіння,
маленькі будинки з димами,
засипані снігом узбіччя,
неба тяжкі простирадла зі складками й тінями.
Ось вона стоїть за повітрям, наче за ширмою,
стежить за цими деревами, мов за тваринами,
за їхнім дитячим шепотом, за ходою пташиною,
за тонкими руками, за збитими в кров колінами.
Ось вона ловить їх, як птахолов, розкидає тіні,
стрічками прив’язує собі до зап’ястя.
А чорні порожні озера, кригою вкриті,
постійно віщують їй усілякі нещастя.
Говорять: всі, кого ти собі впіймаєш,
до смерті будуть тепер іти за тобою.
Будеш їм віддавати усе, що маєш,
будеш ділитися з ними вином і водою.
Але вона говорить: все, що я справді маю –
це стрічки, щоб триматися поруч із ними,
і їхні слова, які я ніяк не запам’ятаю,
і постійно раню уста їхніми голосними.
Ті, що йдуть за тобою, тебе про це не питаються,
ти сам себе прив’язуєш ніжністю і ворожнечею.
Ось зараз, бачите, як вони наді мною хитаються?
Це вони все почули,
і тепер заперечують.
***
Я так і не зрозумів кількох речей
легкого зламу її плечей,
твердого металу її образ,
того, чого було без нас,
того, що ламало наші хребти,
того, що варто було зберегти.
Я так нічого і не знайшов.
ще одна спроба, ще один шок
ще один всплеск на нічній ріці
що можна згадати наприкінці?
Потяг у венах, сніг у очах
навчи розбиратись в простих речах.
Я хотів давати всьому імена,
оскільки мова завжди одна
Ім’я для всього завжди одне
Саме воно й хвилювало мене
Скільки речей, складних і простих,
Я все назвав я нічого не встиг.
Я не встиг їй сказати, що береги
не мають значення і ваги,
І не мають наслідків і причин,
Що всі ми лишаємося ні з чим,
Що її сліди на нічному снігу —
єдине, що має якусь вагу
Я не став говорити, що кожен із нас
тримається власних імен і назв,
аби не лишатися на самоті.
Так багато всього в житті
Впертість твоя, присутність твоя
Мені просто подобається її ім’я
Не розуміючи літер і слів,
чорних хвиль, вологих полів,
колючих ключиць і повільних вен,
Важливим є кожне з імен
Кожна з вивітрених ночей,
Кожна з речей, кожна з речей
***
І хотілося б дякувати за можливість не відповідати,
не пояснювати, не повторювати, не торкатись,
за можливість не слухати нарікань і не давати поради,
дякувати за монотонність, дякувати за строкатість.
Дякувати за ту мить між видихом і вдихом,
коли серце по-справжньому зупинялось,
дякувати за голос, який умів робитися тихим,
дякувати за байдужість, дякувати за цікавість.
Дякувати за те, що раптом не ставало відваги,
за те, що навіть не спадало на думку все забути,
за те, на що ніколи не вистачало уваги,
і за те, на що не було шкода вогню та отрути.
Дякувати за надрізи сміху – ламкого, нічного,
дякувати за мовчання рослинну тяглість,
за готовність іти до кінця, аби не оминути нічого,
за готовність віддати все, аби нічого не сталось.
***
Світло горіло всю ніч до ранку.
Протяги легко торкали фіранку.
В будинку спали. Спали в місті.
Темрява перекривала мости.
Стиглі яблука в чорному листі
продовжували рости..
Запах дощу на нічній веранді
Великі дерева такі безпорадні –
стояли сам на сам із повітрям,
мовчали, слухали, входили в тінь,
торкалися темряви мокрим віттям,
кожним із переплетінь.
Будинок спав. У його коридорах
стояла любов, як хвороба в порах,
як звук, що зривається з піднебіння,
як промені, що добиваються дна –
вивітрена, мерехка, осіння,
вона стояла одна.
Сходи, сволоки, книги й меблі:
речі – вимучені і теплі,
назви, з яких починалися ранки,
простір, який формував вечори,
звички, залежності, забаганки –
згадуй і говори.
Вікна вихоплювали прохолоду,
і ніби прапор або свободу,
вперто і віддано, знов і знов
її зберігали, усім на подив,
сюди ніхто давно не приходив,
звідси ніхто не пішов.
Світлі, спраглі, безособові.
Все тримається на любові,
все стосується головного,
все постає з дрібниць,
з незрозумілого і живого,
зі свідчень і таємниць.
Хай стоять непокірні будинки.
З якої не починай сторінки –
час перемотує рвані жили,
перетягує сірі бинти.
Тебе тут надто сильно любили,
щоби звідси піти.
Хай буде так, як було раніше.
Вона чекає, але не пише,
як і завжди восени.
Світло холоне серед кімнати,
і вже коли їй потрібно вставати,
починають снитися сни.
Кажуть, «якби Жадана не існувало, його слід було б вигадати». Але Жадан є! Живе-працює-творить історію... Його біографічна довідка багата на події й досягнення, літературна творчість – на рецензії та відгуки.
Сергій Жадан народився 23 серпня 1974 року в місті Старобільськ Луганської області. У 1996 році закінчив Харківський національний педагогічний університет імені Сковороди. У 1996-1999 роках навчався в аспірантурі цього ж університету. З 2000 року – викладач кафедри української та світової літератури ХНПУ. Кандидат філологічних наук. Віце-президент Асоціації українських письменників. З 2004 року – незалежний письменник. Поет, перекладач, громадський діяч. Автор романів «Депеш мод», «Ворошиловград» та «Месопотамія» – завдяки яким став одним з найвідоміших сучасних українських письменників. «Біг Мак та інші історії» є книгою вибраних оповідань автора, написаних протягом останніх десяти років. У прозі відомого письменника чітко простежується поєднання національного та європейського світогляду. Її можна впевнено назвати «новою постмодерною українською прозою». Літературні твори Сергія Жадана представлені читацькому загалу тринадцятьма мовами. Сам автор перекладає з німецької , англійської, білоруської та російської мов. Вірші Сергія Жадана вражають уже з перших рядків – і не стільки своєрідністю форми і стилю, як незміряною глибиною і внутрішньою силою рядка. Його поезія стала «своєрідною візитівкою сучасної української літератури...». Перша збірка нового століття «Балади про війну і відбудову» вивела Сергія Жадана в «перший ешелон поезії» завдяки цікавій і продуманій композиції, грі жанрами та передмові Юрія Андруховича. Поетичний стиль автора набуває іншого забарвлення в часі. Наступна його збірка «Історія культури початку століття» (2004) привернула увагу насамперед поетичною мовою: переходом від римованого рядка – до розкутого, вільного... «С. Жадан як професійний філолог використовує постмодерну гру стилів, навіть елементи сюрреалізму» (Студентський портал: Особливості творчості С. Жадана). Нестандартні мовні прийоми, використані письменником, насамперед свідчать «про зміну культурного коду, прагнення інтегруватися в світову культуру». У віршах автора «поєднується розчарованість покоління, що замикало собою XX століття, з естетизмом золотої доби модернізму 20-30-х років», – акцентує невідомий автор статті.
Тримаю в руках одну з останніх книг Сергія Жадана, пропонованих аудиторії, – з автографом автора. Нова книжка «Господь симпатизує аутсайдерам» – найповніше видання його поезій. До так званого «Вибраного» увійшли вірші з попередніх збірок «Месопотамія» (2014), «Вогнепальні ножові» (2012), «Лесбійки» (2009), «Ефіопія» (2009), «Марадонна» (2007), «У.Р.С.Р.» (2004), «Історія культури початку століття» (2003), «Балади про війну і відбудову» (2001), «Пепсі» (1998), «Цитатник» (1995) та багато інших. І «хоча сама поезія Жадана – скоріше, верлібри - своєю специфічністю викликає неоднозначну реакцію, вміщуючи потворне і романтичне, підкреслюючи контрастами наше непояснене життя, в ній є глибина. Глибина в рядках, загалом без рими і зі складним ритмом, схожим на реп... Це світ автора, який кожен з нас сприймає по-своєму... Це та філософія, яку потрібно для себе відкрити». (Літературний форум: Анна Хмельницька). Насправді розкривати й пізнавати «феномен Жадана-поета» надзвичайно цікаво. Проте охопити в одній статті весь спектр його творчості, звісно, неможливо. Але це зовсім не заважає ще раз переконатися самій і донести до читача ту думку, що напрошується сама по собі. Це визнання таланту й осмислення того, чому «саме Жадан виявився тим письменником, котрий поєднав дуже транзитний, хисткий, катастрофічний дух часу нашої частини світу 1990-2000-х років, його іронію, цинізм, біль, споживацтво, млявий радикалізм із дуже в своїй суті піднесеними штуками – з усеохопністю добра, любов’ю, романтичним коханням, теплим внутрішнім світлом. І наснажив усе це оригінальним еластичним письмом, образним і дотепним. Не дивно, що така суміш стала більш ніж помітною... Не дивно, що вона викликає такі різні реакції». (ЛітАкцент: О.Козарев).
Нещодавно видану книгу «Життя Марії» мені так і не вдалося придбати: кажуть, що розлетілася за лічені дні. За словами самого автора, ця книжка «про любов і ненависть». «Вона особлива тим, що писалась як щоденник – за доволі короткий термін. Відрізняється особливо контрастним поєднанням внутрішнього та зовнішнього, світлого та темного». В ній автор у віршованій формі розповідає про «найдорожчі листи і спалені мости, втрачені місця і зруйновані міста. Розмовляє римованими віршами й верлібрами, власними і перекладеними словами. Розмовляє зі своїми й чужими, зі святими й не дуже, з убитими військовими і живими біженцями, з Рільке, Мілошем і, звісно, з нами. Щоб врятувати – якщо не нас, то хоча би наших дітей»... Кажуть, що «книга легко і влучно розкладається на цитати – мало не кожен рядок чи строфу читач може прикласти до себе – як подорожник...». Автор щедро пропонує читачу те чар-зілля, настояне у власній душі... Комусь воно допоможе загоїти рани війни, на когось буде діяти як заспокійливе чи знеболююче... Когось порятує від безсоння чи, мо, навпаки... Хтось інший завдяки поезії Сергія Жадана, можливо, зуміє вижити, вистояти – не впасти... А як же сам автор?
– Я себе почуваю, як ріка.
– Як ріка?
– Так, як ріка, що тече проти власної течії...
Валентина Зінченко-Параска
