Український правознавець-міжнародник, заслужений юрист України, Надзвичайний і Повноважний Посол України, доктор юридичних наук, професор Володимир Василенко.
З 2006 до 2010 — представник України в Раді ООН із прав людини.
Російсько-українська війна 2014 року:
причини, перебіг та політико-правові оцінки
(Продовження. Початок – у попередньому номері)
3. Світ у протистоянні російській агресії
3.1. Фальшивість спроб виправдати російську збройну агресію
Відповідно до сучасного міжнародного права, застосування державою першою її збройних сил проти іншої держави за жодних обставин не може вважатися виправданим і легітимним. Ст. 5 Резолюції 3314 (ХХІХ) Генеральної Асамблеї
ООН «Визначення агресії» встановила: «Жодні міркування будь-якого характеру, чи то політичного, економічного, військового, чи то іншого, не можуть слугувати виправданням агресії».
У світлі викладеного не витримують критики намагання президента Владіміра Путіна та Ради Федерації обґрунтувати використання ЗС Росії проти України необхідністю усунення загрози життю громадян Росії, їхніх «соотєчєствєнніков» та особового складу Збройних сил РФ на території України. Тим більше, що жодної такої загрози насправді не було. Водночас постійний представник Російської Федерації в Раді Безпеки ООН у своєму виступі на її екстреному засіданні 3 березня 2014 року намагався виправдати введення російських збройних сил на територію України, посилаючись на звернення екс-президента Віктора Януковича. Таке звернення аж ніяк не може бути юридичною підставою для обґрунтування правомірності збройного нападу РФ на Україну, оскільки відповідні до п. 23 ст. 85 Конституції нашої держави рішення про допуск підрозділів збройних сил інших держав на її територію ухвалює не президент, а Верховна Рада. Крім того, Янукович з огляду на скоєні ним злочини й утечу з України Постановою Верховної Ради № 757-VІІ від 25 лютого 2014 року був відсторонений від виконання функцій президента, не мав права і фактично не міг діяти як президент.
Використання офіційним представником Росії нелегітимного звернення екс-президента України лише засвідчило визнання того факту, що Російська Федерація першою застосувала проти сусіда свої збройні сили, тобто вчинила акт неспровокованої агресії.
3.2. Ставлення світового співтовариства до російської агресії
Збройна агресія Російської Федерації була засуджена міжнародним співтовариством. Як окремі держави, так і поважні міжнародні інституції однозначно кваліфікували силові акції РФ щодо України саме як акт агресії. У висновках Європейської ради, ухвалених на надзвичайному засіданні міністрів закордонних справ 3 березня 2014 року, зазначено: «Європейський Союз рішуче засуджує явне порушення суверенітету й територіальної цілісності України актами агресії, що вчинені Збройними силами Росії, як і дозвіл на їх застосування на території України, ухвалений 1 березня 2014 року Радою Федерації Росії».
Глави держав та урядів країн-членів ЄС у своїй заяві, ухваленій 6 березня 2014 року на засіданні Європейської ради на найвищому рівні, підтвердили й підтримали таку оцінку силових дій Росії щодо України: «Ми схвалюємо висновки, прийняті Радою 3 березня. Ми рішуче засуджуємо неспровоковане порушення Російською Федерацією суверенітету й територіальної цілісності України та закликаємо Російську Федерацію негайно відізвати її Збройні сили до місць їхнього постійного базування, згідно з відповідними угодами».
У численних документах Північноатлантичної ради НАТО і його Парламентської асамблеї, заявах та виступах генерального секретаря Альянсу
засудження силових акцій Російської Федерації проти України супроводжувалося їх кваліфікацією як збройного втручання та акту агресії. У виступі на Брюссельському форумі 21 березня 2014 року генсек Андерс Фоґ Расмуссен заявив: «Військова агресія Росії в Україні є найсерйознішою кризою в Європі після падіння Берлінського муру».
У резолюції Парламентської асамблеї Ради Європи, ухваленій 9 квітня 2014 року, сказано: «Асамблея рішуче засуджує російську збройну агресію та анексію Криму, що стала її наслідком і є явним порушенням норм міжнародного права,
зокрема й положень Статуту ООН, Гельсінського акта ОБСЄ, Статуту та основних правил Ради Європи».
Резолюція Європейського парламенту, ухвалена 16 квітня 2014-го, «розглядає акти агресії Росії як серйозне порушення міжнародного права та її власних міжнародних зобов’язань, що випливають зі Статуту ООН, Гельсінського заключного акта, Статуту Ради Європи та Будапештського меморандуму 1994 року про гарантії безпеки, а також двосторонніх зобов’язань, передбачених українсько-російським Договором 1997 року про дружбу, співпрацю та партнерство».
Декларація Парламентської асамблеї НАТО «Про підтримку України», ухвалена 30 травня 2014-го, кваліфікувала силові дії Росії щодо України як «явну та безперечну агресію», а в резолюції Парламентської асамблеї ОБСЄ під назвою «Очевидне, грубе і невиправдане порушення Гельсінських принципів Російською Федерацією щодо України», ухваленій 1 липня 2014 року на її щорічній ХІІІ сесії в Баку, зазначалося, що дії РФ є кричущим порушенням суверенітету й територіальної цілісності України і «включають агресію та різні форми примусу».
4. Реалізація міжнародно-правової відповідальності Росії. Помилки українського керівництва
4.1. Юридичні підстави міжнародно-правової відповідальності Росії
Cилові дії Російської Федерації щодо України в період від кінця лютого до кінця серпня 2014 року поза всяким сумнівом є актами збройної агресії відповідно до пунктів «а», «b», «с», «d», «е» та «g» ст. 3 Резолюції 3314 (ХХІХ) Генеральної Асамблеї ООН «Визначення агресії» від 14 грудня 1974 року. У зв’язку з цим слід зазначити, що ознаки збройної агресії, як вони визначені в резолюції, без будь-яких змін відтворені в пункті 2 ст. 8-bis Римського статуту Міжнародного кримінального суду (МКС). Її текст був ухвалений 11 червня 2010-го консенсусом представників 113 держав на пленарному засіданні Конференції з перегляду Римського статуту із застереженням про те, що ст. 8-bis набуде чинності, коли її ратифікують 30 держав – учасниць Римського статуту, а МКС почне застосовувати її після 1 січня 2017-го за умови ухвалення відповідного рішення двома третинами голосів на Асамблеї держав-учасниць Римського статуту. Попри встановлення особливих умов для використання ст. 8-bis у часі, цілковите й консенсусне відтворення в її тексті положень ст. 3 Резолюції 3314 (ХХІХ) Генеральної Асамблеї ООН «Визначення агресії», підтримане багатьма державами з різних регіонів світу, підтверджує юридичну значущість норм цієї резолюції та засвідчує початок процесу їх трансформації в договірні норми загального міжнародного права.
Ст. 5 Резолюції 3314 (ХХІХ) Генеральної Асамблеї ООН «Визначення агресії» передбачає: «Агресивна війна є злочином проти міжнародного миру. Агресія спричиняє міжнародну відповідальність». Загальноправовим підґрунтям міжнародно-правової відповідальності Російської Федерації за збройну агресію проти України є п. 4 ст. 2 Статуту Організації Об’єднаних Націй, відповідно до якого «всі члени ООН утримуються у своїх міжнародних відносинах від погрози силою або її застосування як проти територіальної недоторканності або політичної незалежності будь-якої держави, так і якимось іншим чином, несумісним із цілями Об’єднаних Націй». У Декларації про принципи міжнародного права, ухваленій 24 жовтня 1970 року Резолюцією Генеральної Асамблеї ООН 2625 (ХХV) на підтвердження п. 4 статті 2 Статуту ООН, також установлено: «Агресивна війна є злочином проти миру і спричиняє відповідальність за міжнародним правом».
4.2. Режим міжнародно-правової відповідальності за агресію
Відповідно до сучасного міжнародного права, збройна агресія є особливо небезпечним і тяжким міжнародним злочином. Будь-який акт агресії, що підпадає під визначення, зафіксоване в Резолюції 3314 (ХХІХ) Генеральної Асамблеї ООН та підтверджене у ст. 8-bis Римського статуту Міжнародного кримінального суду, не лише порушує фундаментальні суверенні права держави – жертви збройної агресії, а й зазіхає на підвалини міжнародного правопорядку.
Модель міжнародно-правової відповідальності за агресію значно відрізняється від моделей відповідальності, породжуваної ординарними міжнародними правопорушеннями:
1) відповідальність держави-агресора виникає як перед державою, що стала об’єктом збройного нападу й безпосередньо постраждала, так і перед усім міжнародним товариством в особі інших суверенних держав та міжнародних організацій. Це зумовлено тим, що сучасне міжнародне право розглядає агресію як злочин, котрий порушує його імперативні принципи й зазіхає на основи основ світового правопорядку, збереження яких однаково важливе для всіх держав та створених ними міждержавних організацій;
2) держава, яка стала жертвою агресії, та інші члени міжнародного співтовариства мають беззастережне право негайно застосовувати проти держави-агресора збройний примус та інші міжнародно-правові санкції в порядку самозахисту від агресії. Ст. 51 Статуту ООН визначила, що «Статут жодним чином не зачіпає права на індивідуальну чи колективну самооборону, якщо відбувається збройний напад на члена Організації…»;
3) режим відповідальності держави-агресора передбачає не лише її обов’язок відновити порушений правопорядок і відшкодувати спричинену актом агресії матеріальну та нематеріальну шкоду, а й можливість запровадження щодо такої
держави різних обмежень її міжнародно-правової суб’єктності, зокрема способом тимчасового урізання суверенітету, позбавлення частини території, повоєнної окупації, демілітаризації, заборони мати збройні сили або певні їх види тощо. Крім того, відповідальність за агресію передбачає міжнародну кримінальну відповідальність вищого керівництва держави-агресора за сам злочин агресії, складниками якого є планування, підготовка, ініціювання або скоєння його особою, що здатна фактично здійснювати керування політичними або воєнними діями держави чи контроль над ними (п. 1 ст. 8-bis Римського статуту МКС). У цьому випадку йдеться про акт агресії як такий – як про «кабінетний» злочин, заздалегідь підготовлений і скоєний за наказом із високих урядових кабінетів.
Водночас на державу-агресора покладена політична відповідальність за воєнні злочини та злочини проти людяності, що мали місце під час агресії. У такому разі міжнародна кримінальна відповідальність лягає насамперед на конкретних фізичних осіб – безпосередніх учасників конкретних злочинів у театрі бойових дій. Інакше кажучи, йдеться про «польові» злочини особового складу збройних сил держави-агресора або контрольованих і керованих нею підрозділів нерегулярних формувань, найманців тощо. Водночас політичне та військове керівництво держави може підпадати під міжнародну кримінальну відповідальність, лише якщо воно заохочувало скоєння особовим складом підпорядкованих йому збройних сил воєнних злочинів та злочинів проти людяності або не вживало заходів, необхідних для запобігання їм.
4.3. Воєнні злочини та злочини проти людяності: обставини, що обтяжують міжнародно-правову відповідальність Росії
Збройна агресія Російської Федерації проти України супроводжувалася численними воєнними злочинами та злочинами проти людяності. За повідомленнями авторитетних правозахисних організацій та засобів масової інформації, особовий склад створених і контрольованих РФ збройних формувань найманців, спецназу та підрозділів регулярних частин її збройних сил під час збройної агресії проти України припускався таких злочинів: навмисні вбивства; тортури та нелюдське ставлення; навмисне заподіяння сильних страждань, серйозних тілесних ушкоджень чи шкоди здоров’ю; незаконне, безглузде й великомасштабне знищення та привласнення майна, не викликане воєнною необхідністю; навмисне позбавлення військовополоненого чи іншої особи, що перебуває під захистом, доступу до справедливого й нормального судочинства;
узяття заручників; навмисний напад на цивільне населення як таке чи окремих цивільних осіб, які не беруть безпосередньої участі у воєнних діях; навмисні напади на цивільні об’єкти, тобто ті, які не є воєнними цілями; неналежне використання прапора парламентером, прапора чи воєнних знаків розрізнення та форми ворога або ООН, а також емблем, установлених Женевськими конвенціями, наслідком чого є смерть особи чи заподіяння їй шкоди; зазіхання на людську гідність, зокрема образливе та принизливе ставлення тощо. Зазначені й подібні діяння відповідно до ст. 8 Римського статуту МКС кваліфікуються як воєнні злочини, наслідком яких є міжнародна кримінальна відповідальність осіб,
причетних до їх скоєння.
Разом із цим повідомлялося, що в окупованому Криму та на Сході України мали місце такі злочини, як ув’язнення чи інше жорстоке позбавлення фізичної свободи з порушенням основоположних норм міжнародного права; насильне переміщення населення; переслідування будь-якої ідентифіковуваної групи чи спільноти з політичних, расових, етнічних, культурних, релігійних чи інших мотивів, несумісних із міжнародним правом тощо. Ці та схожі злочини відповідно до ст. 7 Римського статуту кваліфікуються як злочини проти людяності й також спричиняють міжнародну кримінальну відповідальність осіб,
незалежно від того, у воєнний чи мирний час їх скоєно.
