Нове українського кіно в Будапешті
Із 19 до 22 листопада в Будапешті проходив Тиждень українського кіно. Крім ретроспективного показу стрічок української кінокласики, угорський глядач серед інших побачив такі яскраві кінороботи українських митців сучасної доби, як «Поводир» режисера Олеся Саніна, «Брати. Остання сповідь» Вікторії Трофименко, триллер «Плем’я» Мирослава Слабошпицького та низку документальних фільмів.
Повноцінні Дні українського кіно в Угорщині влаштовують уперше з часу виникнення незалежної України. Упродовж тижня 6 фільмів, уключно з документальними, демонстрували в елітному будапештському кінотеатрі «Уранія».
Відкриваючи показ українських фільмів, статс-секретар із питань культури Пал Гоппал зазначив:
«Українські сучасні фільми протягом останнього року стали лауреатами престижних міжнародних фестивалів. При цьому вони дуже популярні серед глядацької аудиторії, на що звернули увагу в Угорщині. Секрет цих українських фільмів полягає у тому, що молоді та більш зрілі українські митці після повалення владної диктатури з її брехнею, з невблаганним реалізмом показують минуле своєї батьківщини та сучасні події, зображуючи сучасними технічними засобами внутрішній світ людини».
Яке воно – українське кіно?
Показові українських фільмів передувала прес-конференція діячів національного кіномистецтва. Відповідаючи на запитання кореспондента «Громади» про те, якими є очікування київських гостей від цього показу, голова Державного агенства України з питань кіно Пилип Іллєнко наголосив:
«Я очікую, що глядачі, які подивляться ці фільми, краще зрозуміють, хто такі українці, зможуть зазирнути в нашу душу й отримати відповідь на запитання, чому українці є такі, які вони є, чим ми відрізняємося від інших народів… і чому ми так довго не мали Батьківщини, державності, і чому зараз за неї боремося?»
Відповідь режисера Олеся Саніна на це та інше запитання «Громади» щодо того, на що варто звернути увагу угорському глядачеві в українських фільмах, виходячи з багато в чому спільного історичного контексту України та Угорщини, була такою:
«Звичайно, ми маємо багато спільних рис і сторінок історії. Але не в цьому річ. Треба знімати історії любові, треба знімати історії серця, треба знімати те, що тебе хвилює, і тоді кожен побачить у них щось своє. Це єдина універсальна річ, яку ми можемо подарувати світові й оцінити один одного... Не залежно від того, якою є загальна історія навколо нас, зараз ви, напевно, побачите найщирішу історію, яку українці спромоглися зробити до цього дня».
Глядацький успіх не замінить реклами картин
Попри повний конференц-зал у фойє кінотеатру «Уранія» та переповнений зал для глядачів, «Громаді», тим не менше, не вдалося побачити жодної телекамери провідних чи бодай територіальних угорських каналів. І на це, та й не тільки, звернув також увагу угорський кінокритик Іван Форґач:
«Я не настільки великий оптиміст, щоб стверджувати, що цей показ відвідає багато угорських глядачів, не беручи до уваги сьогоднішній вечір. Угорські глядачі украй погано поінформовані не лише про українське кіно, але й саму Україну. Це змінити можна лише послідовним процесом популяризації українських фільмів, щоб на них звернуло увагу угорське телебачення і принаймні тричі на рік показувало ці картини. Критикам також треба більше займатися українським кіномистецтвом, можливо тоді їм вдасться все-таки відділити його від російського кінематографу. Це не навмисна плутанина, просто якось так склалося в Угорщині. Але нині подібна ситуація склалася не лише з українськими фільмами – дуже важко пробитися сюди навіть румунським картинам».
При цьому Іван Форґач нагадав, як тепло сприйняли в Угорщині у свій час українські картини Ґеорґія Параджанова «Тіні забутих предків», Юрія Іллєнка «Чорний птах із білою ознакою», Леоніда Осики «Захар Беркут» та інших режисерів. При цьому він додав, що глядацький успіх, однак, не замінить тих необхідних зусиль, які має зробити зі свого боку, власне, індустрія кінопрокату в Угорщині.
Василь ПЛОСКІНА
