«Подєбрадський полк армії УНР»
Віктор Моренець, дослідник Визвольної боротьби українського народу в 1917-1920- роках, відповів на запитання «Громади».
‒ Не часто доводиться чути про те, щоб професійний юрист займався дослідженням історії. Як це сталося?
‒ У школі мого рідного міста Прилуки на Чернігівщині я очолював краєзнавчий гурток, тому що мав великий інтерес до дослідження історії. Але вищу освіту я здобув на юридичному факультеті Київського університету. 14 років пропрацював на Закарпатті і вже одинадцятий рік живу з сім’єю у Києві. Через два роки після приїзду до столиці я вирішив попрацювати в київських історичних архівах.
‒ Що або хто спонукав Вас до цього кроку?
‒ Ще коли я їздив провідувати своїх батьків, часто-густо заходив у книгарні Прилук. Там я звернув увагу на книжки Романа Коваля з Києва. Мене цікавила військова історія України у період з 1917 до 1930 року. А пряме знайомство з цим дослідником відбулося у 2009 році. Так і почалася наша співпраця. При написанні книжак ми обмінювалися рідними даними.
‒ Як з’явилася ідея написання книжки «Подєбрадський полк армії УНР»?
‒ На початку Революції Гідності я прийшов до Романа Коваля додому і запропонував попрацювати над подєбрадським фондом. Пан Роман подумав кілька хвилин і погодився. Півтора року ми працювали в архівах, залучаючи до спільної праці і молодих студентів, оскільки матеріал був дуже цікавий і великий за обсягом. Ми пишемо про те, як українська армія намагалася спинити більшовицьку орду в її бажанні просунутися далі в Європу, щоб роздути «світове вогнище світової революції» і не тільки намагалася, але й спинила ціною дуже великих жертв.
‒ Про що саме йдеться?
‒ Після поразки українських визвольних змагань уряду України армія і багато мешканців переїхали на територію Польщі. Частина потрапила До Чехословаччини і Румунії. У Чехословаччині завдяки підтримці її президента Томаша Масарика зафункціонували три вищі учбові заклади українців на еміграції, серед яких виділявся Український вільний університет (Прага), Український вищий педагогічний інститут ім. М.Драгоманова у чехословацькій столиці та Українська господарська академія у м. Подєбради. У центральному держархіві центральних органів влади України у Києві збереглася маса документів, які туди потрапили у 1948 році після допомоги Сталіна чеським комуністам виграти вибори.
‒ Що спонукало Вас досліджувати міжвоєнний період історичних подій України?
‒ Цей потяг виник, мабуть, у мене ще зі школи. Я не міг зрозуміти, чому про цей переломний період у радянський період було так мало інформації в шкільних підручниках. До цього мене також підштовхнули і розмови дорослих у 1970-х роках, а згодом і праці Романа Коваля, який писав про події на Київщині, Черкащині, Поділлі. Коли ми почали працювати спільно над подєбрадською темою, я мав вже написаними 8 книжок за 3 роки.
‒ На що варто звернути увагу у вашому спільному дослідженні?
‒ У стінах Української господарської академії у м. Подєбради вчили і працювали понад тисячу українців. І це при тому, що у містечку проживало на той час всього 8 тисяч мешканців. В академії викладали 60 професорів, які зробили собі ім’я ще в часи Російської імперії на Галичині. Залучався до навчального процесу і викладацький склад Чехословацької Республіки. У документах цієї доби можна знайти багато власноручно написаних автобіографій відомих українських діячів. Йдеться також про особливості навчального процесу, системи освіти, відомості про батьків студентів, матеріальний стан українських емігрантів, спогади про бої з московсько-більшовицькими військами, є світлини. Я вважаю, це безцінний скарб для нашої вітчизняної науки, який має бути затребуваний сучасним поколінням дослідників, щоб про нього дізналося якнайширше коло читацького загалу.
‒ Які ще завдання ставили перед собою автори дослідження?
‒ Нам важливо було показати всіх героїв минулого під час українсько-московської війни, щоб вони надихали наших сучасників і майбутні покоління українців в обороні нашої незалежності доказово, на документальній основі, а не історичних міфах. З іншого боку ми хотіли висловити у своїй книжці подяку чеському народові за підтримку десятків тисяч українців, вимушених утікачів і переселенців, які змогли отримати вищу освіту і не бути на задвірках європейського суспільства. Адже студенти не тільки вчилися а потім працювали, а й одружувалися, народжували дітей, як у вас в Угорщині, створювали дошкільні заклади, матуральні курси, люди займалися спортом, мистецтвом, брали участь в інших сферах життя довоєнної Чехословаччини. Ішов обмін наукової літератури практично з усіма країнами світу. Коли в Української господарської академії у м. Подєбради виникли матеріальні проблеми, їй допомагали українці всього світу, навіть із китайського Харбіну, адже зберігся і такий документ.
‒ Хто має пропагувати у світі українську історію?
‒ Це повинні робити українські дослідники, тому що за нас нашу історію напишуть чужі люди так, як їм буде потрібно чи вигідно. Але для цього потрібно організовувати і координувати дії вітчизняних та українських колег із діаспори, не полишаючи при цьому у стороні державні структури України. Світ має дізнатися про українців не як про забитих селюків-хуторян, а про увесь національний колорит, багатство української історії, науки, досягнення суспільної думки, економіки у загальну європейську скарбницю і підтягувати до цього всіх людей. У Подєбрадах зараз діє філія Карлового університету, де кожен десятий студент приїхав із України. Ми запитали кількох із них про Українську академію, і вони нічого про це не знали... Ми переговорили з керівником філії. Вона дозволила розмістити стенд про цей період, але інших згадок про діяльне життя українського викладацько-студентського братства нема і понині. Тому у цьому зв’язку виникають закономірні запитання до нашого українського посольства у Чехії, яке представляє там Україну. А ми, дослідники, готові співпрацювати у цьому напрямку без перешкод із боку державних структур, як за часів Януковича.
Своїми думками про роботу над виданням першого тому книги «Подєбрадський полк Армії УНР» поділився і Роман Коваль, президент історичного клубу «Холодний Яр», член Національної спілки письменників України та спілки журналістів, академіка Академії наук вищої освіти України.
‒ Я вважаю, що наша книжка найбільше потрібна в Чехії, оскільки описані події відбуваються саме там. Фактично це частина історії як українців, так і Подєбрад, Праги і всієї чеської історії. І зараз вражає доброзичливість чехів і бажання допомогти, особливо у малих містах. Нам поталанило і в тому сенсі, що наші чеські друзі товаришували з сином одного нашого героя Валентина Сіменців-Чорношличного Радомиром. Я зустрічався 7 років тому з Радомиром, заступником мера Подєбрад після Оксамитової революції. Всі до нього ставилися дуже добре, і це була для нас немов перепусткою. Ми отримали у своє розпорядження сімейний архів родини Сіменців-Чорношличних із документами і сотнями фотографій, нагородами, посвідченнями тощо. Ми вшанували могили наших героїв. Дослідницькі дороги незабаром привели нас до Німеччини. У нас відбулася зустріч із дочкою Івана Полтавця-Остряниці 84-літньою фрау Остряницею, яка також збагатила нас рідкісними документами, листами і світлинами про свого батька.
‒ Плануєте продовжувати дослідження цієї теми?
‒ Архівного матеріалу зараз накопичилося у нас дуже багато, тому продовження обов’язково буде. Може вийти не менше трьох-п’яти томів. У 1990 роках я першим із табору національно патріотичної інтелігенції відкрив Україні невідомий материк героїчної історії нашого народу. І про це також повинні знати наші діаспоряни-українці. Я радий, що товаришую з Юрком Кравченком із 1999 року. А з Наталею Шайтош-Запоточною ми взагалі були сусідами по вулиці Курській,16 у Києві. Наша родина мешкала на сьомому поверсі, а її на восьмому. Наші сім’ї товаришували, особливо матері, які були найближчі подруги впродовж 40 років. Наші батьки навіть хотіли, щоб ми побралися, але сталося інакше: Наталя опинилася в Угорщині, а я залишився в Києві. Наталя не афішує особливо цей факт, але потрібно знати, що вона є двоюрідна онучата племінниця Богдана Ігора Антонича, нашого видатного українського поета і вона сама лемкиня по батькові і по матері. Загалом багатьох прекрасних українців я пізнав у 1999 році, коли тут був конгрес ЕКУ. Я дуже за них радий, що до українців добре ставиться уряд Угорщини.
‒ Якими є сьогоднішні враження?
‒ Вони і сумні, і радісні, адже, з одного боку, ви намагаєтеся зберегти національно-культурну ідентичність, з іншого ж я бачу, що деякі дітки вимовляють українські слова, наче іноземці. Я розумію, що доля кожної української спільноти в іншій країні пов’язана з неминучою асиміляцією попри те, що ваша держава розуміє цю проблему. Але навіть за обставини, що наступні покоління українців відрізнятимуться від тих емігрантських родин, все одно у силу свого етнічного походження вони так чи інак збережуть своє добре ставлення до України.
Наш кор.
