Розповіді очевидців
Вірний Україні
Інтерв’ю з учасником російсько-української війни
Нам вдалося поспілкуватись із бойовим офіцером ЗС України, який перебував на медичній реабілітації в Угорщині. Полковник Михайло Т. розповів про себе та побачене і прожите на війні, яку проти вже півтора року України веде Росія.
– Я родом з Кривого Рогу, Дніпропетровської області. В армії служу вже 20 років. На даний час проходжу службу в м. Дніпропетровськ.
– Професію військовослужбця обрали свідомо? Чи, можливо, щось вплинуло на Ваш вибір?
– Свою професію обирав свідомо. Передусім – я чоловік, повинен захищати свою країну. Це один з факторів, який вплинув на мій вибір. До того ж, мій батько був військовослужбовцем. І хоча він загинув, коли я ще був дуже маленький і мало що розумів, та все ж той факт, що проживали ми у військовому містечку, теж відіграв якусь роль у виборі професії.
– Ви служите в українській армії давно. Поділіться, в якому стані перебувало наше військове забезпечення до війни?
– Сама армія була менш дієва, хоча кадрові офіцери мали освіту, мали потребу розвиватись. Та за браком коштів в мирний час ми робили зовсім не те, чим повинні були займатись збройні сили країни. Даний час дав можливість армії виконувати ті обов’язки, які на неї покладені.
– Зараз ми всі усвідомили, що українська армія розвалювалась не українськими офіцерами, а деякими політичними силами, які зацікавлені були в слабкості оборонної системи України. Чи усвідомлювали Ви як молодий офіцер, скажімо, ще у 2010-му році, що коїться навколо української армії?
– Розумієте, військовослужбовці – люди підпорядковані й повинні виконувати завдання керівництва та дотримуватись покладених на них прав та обов’язків. Ми люди аполітичні, стоїмо осторонь політики й не вникаємо у суть політичних процесів. Якщо ж Вам цікава моя суб’єктивна оцінка того, що відбулось із нашою армією, скажу так: міністри, які були делеговані займатись армією, вирішували свої питання й бажання, нами ніхто не займався і тепер ми як держава пожинаємо плоди тих часів.
– Ваші колеги, молоді офіцери, які не служили ніколи в Радянській армії, розуміли на той час, що такий стан речей призведе до неприємних наслідків?
– Звичайно, було невдоволення ситуацією. Але ми всі сподівались, що прийде час, коли настане покращення. Скоріш за все, ми настільки довіряли своєму керівництву, що повністю не усвідомлювали всю плачевність ситуації.
– Відбувся Майдан. 2013 рік. Розстріли наших молодих хлопців на Грушевського, Інститутській. Якщо не секрет, де Ви на той час були і як сприйняли ті події?
– Безпосередньо я був у Дніпропетровську, за подіями спостерігав по телевізору. Військові збройних сил на той час не були задіяні в стабілізації чи дестабілізації ситуації – цим займались внутрішні війська.
– Чи відчували Ви вже тоді, у грудні 2013 року, що незабаром вам прийдеться воювати вже не з «Беркутом», а з Росією?
– Ні, на той час ми ще про таке не думали. Але свого часу ми вже моделювали собі ситуацію, коли потрібно боронити країну від інших держав, які нас оточують. Адже проводились навчання із оборонної тактики щодо вірогідного противника. Звичайно, одним із противників ми розглядали й Росію також.
– Що можете сказати про Кримський півострів? Чи можна стверджувати, що у 2014 році, коли Україна «здала» Крим, тим самим ми уникнули тотальної війни з Росією?
– Моя особиста думка, що в ситуації з Кримом окремі посадові особи показали свою бездіяльність, військову беззубість. У збройних сил України, як і в кожній організації, є статут, в якому чітко прописана вся послідовність дій. Люди, які не виконали свої обов’язки й «здали» військові частини; люди, які не взяли на себе відповідальність – допустили дуже велику помилку. Всі очікували на якісь команди згори, але на місцях жоден не взяв на себе відповідальність застосувати зброю й показати ворогу, що військові об’єкти охороняються, згідно до Закону України й доступ до них заборонений як цивільним особам, так і будь-яким так званим «силам самооборони». Якби хтось вчинив згідно до інструкцій — ніякого б захоплення Криму не було б.
– Від людей у формі без розпізнавальних шевронів, яких українці занадто толерантно називали «зеленими чоловічками», Росія тоді відхрещувалась. Чи була у Вас тоді інформація, що це регулярні війська Російської Федерації? Чи розуміли, що з них почнеться війна?
– Так, ми знали, що ці люди підпорядковані російському командуванню. Я дуже пильно тоді слідкував за новинами, які передавали з Криму, адже в мене там було дуже багато друзів. На жаль, були й такі, які зрадили Україні й перейшли на бік Росії. Але підкреслю ще раз: відповідальність за ситуацію із «здачею» Криму покладаю на командирів, які знаходились на місцях та вище керівництво, яке побоялось взяти на себе відповідальність, аби уникнути якоїсь кари.
– Чи розуміло Ваше керівництво, що подіями в Криму не закінчиться, що подібне почне відбуватись на Донбасі?
– Я не можу коментувати дії свого командування. Скажу від себе: на час подій у Криму воєнне керівництво було розгублене, вони не знали, образно кажучи, який колір вибрати – нової чи попередньої влади. Про Донбас ніхто не думав на той час, ніхто не розумів, що там також може відбуватись захоплення. Відбувалась зміна керівництва – як у збройних силах, так і в МВС, службі безпеки України, внутрішніх військах. Людям на Донбасі до рук потрапила зброя: вони вирішили, що їм не подобається те, що робить Західна Україна.
– Але ж армія була єдина, вона не поділялась на західну й східну?
– Звичайно. Армія виконувала обов’язки й завдання керівництва, яким би воно не було. Суб’єктивно можу порівняти армію зі зброєю: хтось використовує зброю для безпеки й миру, а хтось – для війни.
– Тобто Ви вважаєте, що можна було уникнути військових дій на Донбасі?
– Так. Це моя особиста думка.
– Коли і де саме ви вперше опинились на фронті?
– В червні 2014 року, 30 кілометрів від Донецька – під містом Курахове, Маріїнського району Донецької області.
– На той час уже повномасштабно йшла війна. Якими були Ваші перші враження?
– По-перше, було величезним здивуванням те, що люди, які впродовж багатьох років жили на території однієї держави, тепер не можуть знайти спільної мови. А по-друге, звичайно, здивувало, що держава, яка знаходиться поруч й завжди була соратницею й допомагала – тепер є агресором.
Попри це, ми як військові мали виконувати свої обов’язки й робити те, що нас навчали протягом багатьох років: мене 20 років, когось трохи менше.
– Чи добре пам’ятаєте ваш першій бій?
– Насправді мої посада і звання не передбачають ведення бою з відкритим противником на передовій. Наша специфіка – протидія диверсійним групам противника на нашій території.
– Розкажіть про своє поранення.
– Це сталось у селищі Єлизаветівка Донецької області. Я вів колону, коли надійшла інформація, що на нас, можливо, здійснять напад. При виконанні протидій, спрямованих на випередження ворога, я підірвався на так званій «розтяжці» (граната, яка дротом підв’язана до прихованих предметів; якщо задіти цей дріт – граната підривається і в радіусі 200 метрів гинуть люди). На щастя, в тій ситуації ніхто не загинув, але ще троє товаришів отримали більш легкі поранення. Мені ж дісталось у ліве стегно.
– Вам хтось допоміг дістатись шпиталю чи довелось самотужки?
– Розумієте, війна дуже згуртовує особовий склад – людей з різними поглядами, різними за віком та освітою – і змушує жити в одному світі. Обізнані військові якісно надали першу допомогу, дуже вчасно було викликано військову швидку, й мене з іншими пораненими доставили у лікарню міста Курахово. Там військові лікарі провели перше оперативне втручання, після чого мене направили в обласну клінічну лікарню ім. Мечникова в Дніпропетровськ.
– Для мене як пересічного громадянина завжди було загадкою, як наші молоді хлопці, які виховувались у «тепличних умовах», стали на захист України. Можливо Ви як військовий зможете мені пояснити, як можна перебороти той страх перед боєм чи розвідувальними діями?
– Кожна людина виховується по-різному. Існує багато факторів, які впливають на поведінку людини перед боєм: це і виховання батьків, і фізичний, моральний та психологічний стан, і фахові задатки. Але за моїми спостереженнями, на сьогоднішній день ті люди, які знаходяться в армії, більш свідомо відносяться до виконання своїх службових обов’язків. Адже більшість з них це хлопці, які свідомо пішли до лав армії і вони розуміють усі можливі наслідки своїх дій. В Україні йде війна, що зумовлює певні ризики – поранення чи смерть; і саме розуміння і усвідомлення цього змушує хлопців відповідально ставитись до виконання своїх обов’язків.
– Але ж, певно, траплялись випадки, коли у хлопців не витримували нерви й вони, кинувши зброю, тікали з передової?
– Так, були й такі випадки. На жаль, більшість посадових осіб, які керували першою хвилею мобілізації, недбало поставились до набору військовозобов’язаних, певно, не усвідомлюючи до кінця, що буде справжня війна. Тоді до лав армії брали всіх, не зважаючи не тільки на морально-ділові якості, але часто й на фізичну форму й підготовку призовника. Крім того, мобілізований особовий склад не був підготовлений професійно. Додамо до цього ще й той факт, що деякі люди не довіряли новій владі; протягом останніх 20 років армію не сприймали серйозно – «іграшки в кулеметики й пістолетики»; відсутність достатнього фінансування збройних сил протягом останніх років спровокувало відтік професійних перспективних молодих військових із лав армії. Цей комплекс помилок і спровокував такі випадки, коли люди тікали з передової, кидаючи зброю.
Найбільш масово тікали з так званого «Іловайського котла». Люди не могли усвідомити й повірити у те, що «братська» держава може вистрелити в спину тим, з ким тісно підтримували зв’язки протягом багатьох років.
Станом на 24 серпня 2014 року були підготовлені всі моменти для того, аби закінчити дії антитерористичної операції протягом місяця. Але «братська» держава застосувала зброю й довела, що можлива повномасштабна війна з сусідом.
– Наскільки часто траплялись випадки зради?
– Серед мого оточення зрадників не було. Та й взагалі, я не можу коментувати й давати оцінку - хто зрадник. Питаннями зради серед особового складу та вищого керівництва повинні займатись відповідні компетентні органи.
– Чому ж тоді так багато особового складу гинуло в засідках? Адже ж повинні бути розвідувальні групи, які б попереджали про небезпеку просування по тому чи іншому маршруту.
– Перш за все хочу наголосити на тому, що військовослужбовець, який знаходиться в зоні проведення військових дій, повинен розуміти й усвідомлювати наступні постулати:
- слухатись свого командира;
- виконувати свої обов’язки, які прописані у військовому статуті;
- не використовувати мобільний телефон для зйомки «селфі» з подальшим викладанням фотографій у соціальні мережі;
- не використовувати мобільний телефон на передовій для розповіді близьким про своє місцезнаходження (адже спецслужби противника мають можливість їх прослуховувати).
На жаль, ці всі пункти порушувались неодноразово й, відповідно, наносились бойові удари.
– У пресі багато писалось про те, що якби не згуртованість простого українського народу, якби не надзвичайно сильний волонтерський рух, який забезпечував і підтримував армію, ми б мали набагато гірший результат, ніж захват Донецької та Лушанської областей. Яка Ваша думка щодо цього?
– Я б волів розділити це запитання на два окремих: здача Донецької та Луганської областей та волонтерський рух.
Звичайно, на час початку військових дій армія справді була малозабезпечена матеріальними засобами, речовим майном, сучасною технікою зв’язку, але озброєнням, пально-мастильними матеріалами та боєприпасами влада все-таки забезпечила на оцінку «добре».
Щодо харчування, то хотів би зупинитись на цьому більш детально. Звичайно, волонтери прагнули нагодувати військовослужбовців якнайкраще – це як батьки піклуються про свою «вічно голодну» дитину. Особисто ж я вважаю, що військові могли залишатись голодними лише в двох випадках: або з вини свого безпосереднього командування, або ж по своїй вині. Прикладом такого висновку служить моє безпосереднє розслідування під Маріуполем щодо незадовільного забезпечення харчуванням однієї з розвідувальних груп. В ході розслідувальних дій виявилось наступне. Група повністю отримувала харчове забезпечення, але внаслідок недбальства відповідних осіб залишились без підвозу гарячої їжі. Натомість, військові погодились отримувати «гаряче» харчування від «волонтерів» з місцевого населення, які 1-2 рази справді нагодували групу, а наступного разу підсипали снодійне й коли воно подіяло – забрали в полон всю розвідгрупу, яка налічувала більше 10 чоловік. Потім завдяки втручанню переговорників та військового командування хлопців вдалось витягнути з полону, але, відповідно, вся зброя та техніка залишилась у сепаратистів.
– З цієї розповіді стає зрозумілим, що місцеве населення не сприймало українську армію як оборонну силу. Це справді так?
– У просторах інтернету можна знайти чимало відео, які красномовно показують, як сприймало місцеве населення українські збройні сили, які заходили на ту чи іншу місцевість для блокування бандитських формувань. На жаль, більшість з них підтримували так звану «русскую весну», бажали жити в Росії, нічого не робити й отримувати високі пенсії та зарплати.
– Певно, це можна назвати бравуром нашої армії, що за відсутності підтримки місцевого населення, за відсутності нормального воєнного забезпечення нашим хлопцям все-таки вдалось не допустити ворога на інші території, ба навіть не дозволили зайняти повністю Донецьку й Луганську області, а лише деякі їхні частини?
– Звичайно, армія провела велику роботу. Але я б віддав належне ще й деяким посадовим особам на місцях. Звичайно, більшість голів районів були налаштовано сепаратно, але були й такі, які виконували вказівки центральної влади й блокували просування «русской весни» далі.
Дуже велику роботу провели обласні адміністрації, які межують із Донецькою та Луганською областями. Разом із громадськими організаціями вони фінансували й допомагали добровольчим підрозділам не допустити просування сепаратизму вглиб країни.
Підкреслю ще раз – до повномасштабного й неприкритого втручання Росії конфлікт було локалізовано й до серпня-вересня 2014 року можна було закінчити всю цю справу.
– Ширилось багато чуток щодо звірств й насилля над полоненими з боку сепаратистів та російської армії. Чи можете Ви це підтвердити?
– На даний час не маю змоги відслідковувати ситуацію, але на час мого перебування там – це осінь 2014 року – військові російської армії ставились до військовополонених відповідно до всіх міжнародних норм. Росіяни розуміли, що вони знаходяться на території України незаконно, що воюють вони із регулярною армією і вбивають людей, які захищають свою державу. Мій товариш знаходився безпосередньо у полоні російських підрозділів, де йому надали першу медичну допомогу, зробили операцію і відпустили до колони Червоного Хреста, який збирав загиблих та поранених під Іловайськом. Інший військовий із загону цього мого товариша потрапив у полон до так званих ДНР/ЛНР, де пробув півроку, щодня його били, знущались й тиснули на нього психологічно.
– Ще був такий міф, що краще померти на передовій чи закінчити життя самогубством, ніж потрапити у полон до сепаратистів. Щось подібне траплялось серед Ваших товаришів та соратників?
– На жаль, це не міф. Дуже велика кількість подвигів була здійснена українськими військовослужбовцями. Можу привести приклад двох військових командирів 51-ї механізованої бригади. Одного з них було поранено, інший намагався його врятувати, і вони разом потрапили до полону, де, скориставшись гранатою підірвали й себе, і сепаратистів. Тому робимо висновок, що теперішні українські військові дуже відважні. Багато з них ціною свого життя доводять, що дуже люблять свою рідну державу.
– Повернімось трохи до теми Іловайського котла. В той час я знаходилась у Києві на річних зборах СКУ, де був присутній і прем’єр-міністр України. Ми бачили його стривоженість ситуацією, був справжній переполох і він постійно повторював: «Це війна, це війна!». На Вашу думку, як могло так статись, що така величезна кількість наших військових потрапили в оточення? Чия це помилка і чия відповідальність за цю шокуючу трагедію?
– Як на мене, переполох в Києві повинен був бути, коли приймалось рішення про відстоювання Криму. Якби тоді зробили все правильно, то сьогодні питання про Донецьк та Луганськ ми б навіть не піднімали.
Діями з локалізації Іловайського напрямку займався мій безпосередній командувач, який зайшов у оточення і звідти намагався керувати підрозділами.
– Як вдалось росіянам взяти в оточення таку кількість військовослужбовців?
– Якщо подивитись на мапу військових дій 24 серпня 2014 року, ми побачимо, що всі розміщення бандформувань були поділені на окремі сектори, які оточувались українськими збройними силами: це і Донецьк з районами, і Горлівка, Шахтарськ і Торез, Луганськ. Певна кількість військових частин просувалась попід кордоном з Росією, відрізаючи бандформування від кордону. За всіма підручниками з тактики ведення бойових дій – це було правильне й доцільне рішення українського командування. Єдине, в чому ми прорахувались – ніхто не думав і не усвідомлював, що так звана «братська» держава може застосувати зброю з боку Росії.. Доведений факт, що того дня стрільби в нашу сторону бойовими снарядами виконували підрозділи реактивної артилерії Російської Федерації.
– Але як так сталось, що така велика кількість наших військ потрапила в оточення? Невже на нашу територію зайшли частини регулярної російської армії?
– Так, зайшла страшенно велика кількість підрозділів регулярної армії Російської Федерації. На жаль, ніхто на той час не думав про те, щоб засвідчити документально цей факт, адже всі намагались вберегти своє життя, а не займатись фільмуванням. Але факт залишається фактом: збройні загони Росії зайшла на територію нашої держави і, застосовуючи важке озброєння, оточили наші підрозділи під Іловайськом.
Розпочались перемовини про вихід з оточення, головною умовою зі сторони Росії було – скласти зброю й роззброєними виходити. А що таке для справжнього військового – здати зброю? Він відповідає за неї, він повинен оберігати державу зі зброєю в руках, це його честь і доблесть. І невідомо на сьогодні, що було б правильним? Можливо, якби ми здали зброю – то втрат було б ще більше? Можу підтвердити лише той факт, що під час виходу з оточення загинули не тільки українські, але й велика кількість російських військовослужбовців.
– Тобто, під Іловайськом точились бої?
– Так. Ми не тікали з Іловайська, ми відходили з боями. Розумію, що на даний час йде дуже багато розмов щодо помилок й зради під Іловайськом. Але я вважаю, що в даній ситуації, коли російські регулярні війська зайшли в тил на чужу територію і відкрили по нас вогонь з важкої артилерії – було прийняте правильне рішення щодо відводу наших підрозділів зі зброєю в руках.
– Після зазначених подій ставлення до Росії змінилось?
– Так, ставлення змінилось ще тоді, коли до нас дійшла інформація, що силами та засобами військовими головного розвідувального управління (ГРУ) Російської Федерації було захоплено будівлі обласних та районних рад і адміністрацій. Остаточна крапка була поставлена тоді, коли важке озброєння з Росії через кордон заходило в Донецьк. Але тоді було прийняте рішення не застосовувати військову техніку, аби уникнути жертв з числа цивільного населення.
– Зараз Ви не на фронті але, можливо, отримуєте інформацію від побратимів з передової, маєте час подумати, аналізувати. На Вашу думку, війна закінчиться, чи навпаки – розгорнеться у більш масштабну?
– Я рахую, що не буде широкомасштабної війни. Адже наша армія на сьогоднішній день дуже потужно озброєна, у виконанні деяких завдань вона на голову вища за російську. Російське командування невзмозі виставити проти нас таку кількість підготовленого особового складу й техніки, аби ввійти у відкриту військову агресію. Тому, для російської армії це утопія. Можливо, будуть спроби, як то кажуть «закидати нас шапками», але повномасштабної війни у перспективі не бачу.
– Яка чисельність української та російської армії?
– У нас 250 тисяч військових, у Росії – 1,5 млн. Але ж потрібно враховувати, що Росія – величезна за територією держава, яка має інші, крім суміжного з Україною, кордони, яка, в тому числі, знаходиться у протистояннях і з іншими сусідніми державами – Чечнею, Китаєм та іншими.
– Тобто, російський головнокомандувач не може виставити проти України всю півторамільйонну армію, адже тоді оголить всі інші «конфліктні» точки. Яка кількість російських військових направлена проти України?
– Близько 50 тисяч військових вздовж кордону і понад 10 тисяч військових у Донецькій та Луганській областях. Вони організовують забезпечення та керування незаконними збройними формуваннями. До числа останніх, крім російських військових, входять дуже велика кількість людей з Донецька, Луганська та областей.
– Наостанок, поділіться враженнями від Угорщини, де Ви перебуваєте на реабілітації.
– Я дуже вдячний державі Угорщина та місцевій українській громаді за можливість проходити лікування та реабілітацію тут. Вдячний лікарям, які взяли на себе певну відповідальність із проведення операцій українським військовим. Адже в Україні, на жаль, лікарі не брались за ті чи інші операції у зв’язку з відсутністю необхідного обладнання та медзабезпечення. Кажуть, що не кожен угорець може потрапити на лікування у даний заклад, тому низький уклін всім, хто доклав зусиль до забезпечення належного лікування українських військових.
Ярослава ХОРТЯНІ
