ГРОМАДА - часопис українців Угорщини

– Коли вперше познайомилися з українською громадою в Угорщині а також культурою України?
– Мабуть, це сталося вперше тоді, коли я звернув увагу на відмінну роботу тутешньої української громади, і тоді ми вирішили, що долучимося до цієї діяльності. Пригадую, це був 1998 рік.
– Ви мали можливість співпрацювати з українцями і в офіційних справах. Можете про це щось розповісти?
– «Офіційне» встановлення зв’язку розпочалося, власне, у 1992 році, коли я взяв за дружину українку. З того часу знайомлюся з українською культурою в колі родини. А дійсні офіційні контакти встановилися у 1998 році після знайомства з Ярославою Хортяні, і тоді для мене стало ясно, яку серйозну культурницьку роботу ведуть угорські українці. Це проявилося на виборах органів національних самоврядувань, коли разом з ТУКУ українська громада проробила дуже серйозну організаційну роботу в нашому районі поряд із німецькою меншиною, яка має чималі традиції в цьому плані.
– Скільки мешканців має Йожефварош?
– Раніше, перед реконструкцією району, мешканців було більше. З’ява помешкань нової забудови з більшою площею і паркових зон призвели до певного скорочення числа жителів: на сьогоднішній день у Ференцвароші проживає 57 тисяч осіб – принаймні стільки є офіційно зареєстрованих мешканців.
– Якщо порівнювати у величинах Будапешта, то це – мало чи багато?
– Наш район трохи менше за середній. У Будапешті мешкає 1 мільйон 600 тисяч жителів, цю суму треба поділити на 23 (за кількістю районів в угорській столиці, - Ред.). Найбільший район Обуду населяють 123 тисячі чоловік, а в найменшому, V-му районі, мешкають всього 34 тисячі. Ференцварош знаходиться посередині цих величин.
– Чи довелося вже бувати в Україні?
– Звичайно, не раз. По одруженні у 1992 році зазвичай на рік принаймні двічі – влітку та на Новий Рік – відвідую Україну. Завше велика подія зустрічатися з тамтешніми членами родини, завжди є щось хвилююче й цікаве у знайомстві з визначними місцями України й Києва.
– Ви казали, що більше разів їздили в Україну. Що справило на Вас найбільше позитивне, або навіть негативне враження? Що, можливо, сподобалось і навпаки?
– Вражень маю багато-пребагато... Вперше я побував в Україні незабаром після проголошення незалежності держави, у 1992 році. Офіційна Україна добре поставилася до Угорщини, маючи нашу батьківщину за приклад у сенсі розбудови держави. Лунали і такі думки, що політичні події в Угорщині після 1989 року попередньо сприяли процесові встановлення незалежності. Водночас, цікаво було почути – найбільше з вуст тамтешніх членів родини, – що у 1970-80-ті роки Київ і назагал Україна відносилася до розвиненіших територій СРСР. Після розпаду Союзу рівень життя впав – ймовірно, цей процес був породжений і свідомо, – і ми зустрілися з неймовірними проявами зубожіння. Відтак минуло 5-6 років, й Україна поступово відновилася, розвиваючись на основі власних економічних ідей. Сформувалося незалежне народне господарство, українці почали заживати статків. Звичайно, фактом є і те, що зросла й різниця у доходах населення. Цей розрив збільшився і в порівнянні з доходами угорців: в Угорщині цей розрив збільшився увосьмеро, в Україні ж ушістнадцятеро! Є дуже багаті і дуже бідні громадяни України. Та з іншого боку, перетворення просто фантастичні, панує завидна чистота, жінки доглянуті, красиві й гарно одягнені. Київські вулиці прибрані і впорядковані.
– Ваші діти наскільки тягнуться до української культури?
– У нашій родині діти природнім чином заприязнилися з українською культурою через казки й музику. Розмовляють двома, ба більше: навіть на трьома мовами – українською, угорською та російською. Ми завели звичай щовечора читати казки іншою мовою, отож перед дітьми розкрилися цілком інші світи в казках а також музиці. Зі свого боку, я дуже сприйнятливий до музики, навіть по сьогодні граю на різних музичних інструментах, був хористом, більше того – й зараз співаю у парламентському хорі. Власне, повертаючись до першого запитання інтерв’ю, мовляв, коли я вперше познайомився з українською культурою, треба було почати відповідь із того, що у 6-му класі загальноосвітньої школи та музичної, де вчителька навчила нас пісні, яку тоді ще «звичайно» називали російською народною... Я був вражений за першої нагоди побувати на одному з мистецько-культурних вечорів ТУКУ, бо тоді пролунала ця пісня – Шевченківський «Заповіт», який ми вчили як російську народну, і на моє щире здивування українці відкрилися для мене в одній людині – Шевченкові.
– Це пісня починалася зі слів «Реве та стогне Дніпр широкий...»?
– Звичайно, і тоді я зрозумів, що це більше, ніж просто одна російська народна пісня, що вона може бути дуже дорогою українцям. І коли я довідався про цю істину, плакав разом з ними, пригадуючи те, що вже у дитинстві ця пісня була для мене найгарнішою. Але звідки я міг знати тоді, що для українців «Заповіт» це те саме, що для нас Гімн угорців чи «Заклик». Це було дуже зворушливе відкриття і зустріч в одній пісні. Тут можна мовити слово про те, наскільки важлива культура для знайомства з іншим народом і нацією. При цьому можемо довідатися, як народ проводить будні, що містить його історія. Ми пересвідчилися в тому, як політичні або економічні інтереси, на жаль, здатні повернути одну проти одної цілі нації. Історія, як відомо, це літопис воєн. Між тим люди й народи здатні жити в мирі між собою, а про це дуже мало мовиться.
– Пане депутате парламенту, на Ваш погляд чи фігурує в планах угорського уряду більш відкрита політика на Схід, можливо в бік України?
– Це не питання, адже для Угорщини завжди була важлива Україна. Я не політик-міжнародник, проте спостерігаючи за подіями, що є дуже багато спільного між Угорщиною та Україною, виходячи з їхнього геополітичного становища. Один дуже відомий угорський поет, Ендре Аді, вже перед Першою світовою війною написав, що Угорщина є ніби паромною державою, якій слід курсувати між Сходом і Заходом, у той час як причалює то до одного, то до іншого берега. Я помітив, що Україна зараз знаходиться у схожому стані між Сходом і Заходом. Угорщина як член Євросоюзу, однак, пришвартувалася десь на Заході – у подробиці зараз я не хотів би вдаватися, – проте угорці дуже самотній народ, як звикли говорити, посеред індоєвропейського та слов’янського моря. Не диво, отже, все те, чого зажили ми сьогодні. Україна є в іншій ситуації. З історії становлення незалежності, як знаємо, завжди борсалася між поляками та росіянами, і бувало воювала то з одними, то з іншими. Українці насправді зараз відчувають, що емоційно, політично та економічно треба кудись належати. Країна сама по собі не може бути життєспроможною, тож у буквальному розумінні цього слова не спроможна проіснувати цілком незалежно. Дуже важливо вирішити, з ким слід підтримувати політичні й економічні стосунки. І якщо проявляє інтерес до Євросоюзу, зі Сходу на це дивляться несхвально, а якщо зміцнює зв’язки з Росією, тоді ЄС, або радше з боку НАТО викликає до себе відразу. Тут навіть виникають небезпеки військового характеру: адже коли знову постане військовий потенціал, рівний по силі колишньому радянському, це багатьом, навіть Китаю, «колотиме очі». Я лише всього тільки початківець у політичному аналізі, але Україна дійсно знаходиться у незавидному стані, адже є досить «малою», щоб самій міцно стояти на ногах, і достатньо «великою», аби не знайшовся політичний фактор, до того ж дуже поважний, щоб спровокувати гостру ситуацію.
– Ви є членом угорсько-української міжпарламентської комісії. Чого вдалося досягти досі в тому сенсі, щоб Україна радше рухалась у напрямку Європи, а не на Схід? У підсумку, якими є стосунки між парламентами двох держав?
– Як член ЄС і НАТО Угорщина зацікавлена в тому, щоб Україна мала якнайтісніші євроатлантичні стосунки і одного разу стала членом Євросоюзу. Очевидно, на майбутнє східні зв’язки не ослабнуть. Насправді ніхто не може сказати, як складеться потім ситуація. Угорщина дотримується тієї точки зору, що треба зміцнювати зв’язки з Україною. В якості сусідки для самої Угорщини інтерес полягає в тому, щоб мати добрі стосунки, не кажучи про те, що внаслідок членства в ЄС виявилося, що в межах Євросоюзу не дуже знаходимо ринків, тому зацікавлені в пошуках таких держав, з якими можемо вести перемовини і про можливості їхніх ринків. До речі, не секрет, що до зміни суспільно-політичного устрою Угорщина мала систему найрізноманітніших економічних зв’язків з окремими республіками Радянського Союзу. Для Угорщини також важливо вийти на нові ринки, причому не тільки в якості виробника або обслуги мультинаціональних компаній. В ЄС розглядають Угорщину як ринок збуту товарів і дешевої робочої сили.
– Повертаючись до попереднього запитання... Угорсько-українська парламентська комісія вже мала зустріч з українськими партнерами, і якщо так, як проходили ці зустрічі? Які теми обговорювались? Чи усвідомлюють угорські парламентарі специфічну ситуацію України? Чи знають, що її майбутнє у Європі, і не тому, що Заходу не до вподоби східна орієнтація України, а тому що українці мають європейську ментальність?
– Угорці не мають сумнівів щодо того, що Україні місце у Європі, адже з огляду на її культуру, історичні традиції вона є частиною Європи. Та коли офіційно Україна стане членом європейської спільноти, цього ще ніхто не може сказати. Цієї думки дотримувались і ті депутати, з якими ми зустрілися. Але слідкуючи за сьогоднішніми подіями в Україні, особисто для мене Помаранчева революція була великою подією, повчальною, яка заслуговує на увагу – можливо, це були безпрецедентні народні виступи, а потім суспільство втратило інтерес до того, до чого ще вчора ставилося з таким ентузіазмом. Ми бачили, як швидко були втрачені ілюзії, і це серйозний урок, який має бути проаналізований у дослідженнях покликаних на це фахівцями. Можливо, вони вже це і зробили, але в мене не було часу це відшукати. Як я вже казав, розчарування настало куди раніше, ніж очікувалось, на що, очевидно, були дуже великі підстави. Ймовірно, одна із них полягає в тому, що – я не дуже поінформований: в Україні росіян вважають меншиною?..
– Так, меншиною.
– Євросоюз, власне кажучи, не дуже знає, як слід вирішувати питання нацменшин. Стосовно Угорщини: колись Австро-Угорська монархія була плавильним котлом народів, і питома вага нацменшина перевищувала увесь склад угорського населення. Революція 1848-48 років і визвольна війна послужила добрим уроком у тому, чи нацменшини об’єднаються у боротьбі проти проти Габсбургів, або навпаки, виступлять із правлячою династією проти угорців. Треба дуже добре заглибитися в нашу історію... Нагадаю, що наш король Іштван Перший і найшанованіший з-поміж святих у настановах синові писав ще понад 1100 років тому, що виживання Угорщини завжди залежатиме від того, як вона обходитиметься з нацменшинами. Отож точно бачив, що долю Угорщини визначатиме її поведінка щодо сусідніх народів і переселенців на угорські терени. Для нас це майже є обов’язком дотримуватись настанов нашого першого короля.
– Із власного досвіду знаємо, що угорці знають щось про Україну лише від родичів, які проживають там, або ж їх поєднують якісь дуже тісні дружні стосунки з українцями. А хто не був в Україні, тобто пересічні громадяни Угорщини, мають не дуже точні знання про Україну. На Ваш погляд, у чому причина того, що будучи сусідніми країна, дуже мало знаємо одне про одне?
– Тут може бути дуже багато причин...
– Що потрібно в цьому напрямку змінити?
– Наприклад, робити дуже прозаїчні речі. Не тільки ім’я поета Шевченка пов’язані з Україною.
– Маєте на увазі футболіста Андрія Шевченка та братів Кличко?
– У сьогоднішньому інтернет-світі людські інтереси розходяться з багатьох позицій. Все рідше люди читатимуть вірші Шевченка, які справили на мене велике враження, адже в одній особі втілює багатьох угорських поетів, художників, тому що ця людині була ще й борцем за свободу. Можливо, я міг би поєднати риси трьох-чотирьох видатних угорців, щоб уявити собі одну таку персону, як Шевченко. Якби угорці більше знали про українську історію, про менталітет українців, визнали, що вони повністю самостійна суверенна нація, то й інтерес був би куди більший. І тому вельми важливо, що хоча творчість Шевченка чи Гоголя і становить неабияку цінність, треба цікавитися і сучасними видатними українцями, так би мовити «зірками» спорту чи мистецтва. Треба пробудити інтерес у тому руслі, що це зовсім самостійна нація, культура, що доля українського народу дуже подібна до нашої. У порівнянні до знань про інші сусідні народи, ми справді дуже мало знаємо про українську культуру, але причина цього може бути в іншому. Історія недавнього минулого залишила глибокий відбиток у суспільному сприйнятті угорців: Угорщина вбачає в радянській окупації акт величезного пригноблення. В будь-якому разі тут відчувають відразу до окупантів – особливо ті, яких глибоко образили. Через це в Угорщині не роблять різниці між народами, які утворювали СРСР. Назагал учасників тодішньої окупації обзивають росіянами.
– Це дійсно можливо, адже коли представляєшся українцем, на це чую відповідь, мовляв, «і я розмовляю російською»..
– Справді, ще нема розуміння того, що епітет «радянський» не ототожнюється ані з українським, ані з російським. Але вже б треба тут розрізняти що до чого, але на це потрібно ще багато часу. Якщо, до прикладу, я зустрічався з турками, то зазвичай вони питали, чи угорці все ще гніваються на них. На це я можу тільки відповісти, а чого б ми мали сердитися, хоча вони і сиділи на нашій шиї 150 років, забираючи наших дітей у яничари, плюндруючи дощенту середню частину країни. Для цього треба було пізніше Марії Терезії переселити на спустошені території німців. З цих часів ведеться відлік історії великої за числом німецької громади в Угорщині. З того часу пройшло 300 років, тоді зараз чому б ми мали ненавидіти турків? Не гніваємося, більше того любимо їх, адже проживаючі тут сучасні турки не завдали нам жодної шкоди. Радше урізноманітнюють життя Угорщини. Звичайно, їх не так аж багато, але з ними нема жодних проблем. Очевидно треба, щоб минула певна кількість часу, аби ми перестали гніватися на українців чи росіян. Повертаючись до запитання: якщо у великому спорті є Клички й Андрій Шевченко, якщо виступають класні музиканти, яких знаємо, якщо сюди приїжджає танцювальний колектив, знайомлячи нас із українськими танцями, дійсно, можемо отримати найвищу естетичну насолоду. І тоді прийде усвідомлення, що Пане Боже, яка ж це культура, що за народ! Цим можуть домогтися нашого визнання, не кажучи вже про те, коли до цього додасться ще економічна потуга держави, гідна людського подиву. Направду, ми звертаємо увагу на продуктивність, і в такому випадку кажемо: оце так! це вже щось! Нині бачив я олімпійську спадщину у медалях, зауваживши, що 10-мільйонна маленька Угорщина все ще займає восьму позицію. Оце досягнення! Якщо світ не знав нічого про угорців, цей один факт спортивних звершень говорить сам за себе... Адже бути восьмими у списку олімпійської спадщини з 200 держав з огляду на те, що по величині населення не те що на восьмому місці знаходимось, а десь на вісімдесятому... Про щось подібне я міркую, про досягнення у великій справі, про досягнення результату, який привертає увагу і запам’ятається людям.
– У мене була змога відстежувати результати діяльності української меншини. На Вашу думку, чи зростуть можливості громади на майбутнє?
– Як я вже згадував, Угорщина має тисячолітню традицію співжиття з нацменшинами. Нам слід піклуватися потребами етнічних громад, їм треба забезпечити належні права. Законодавчий орган Угорщини зараз добре посувається в напрямку надання у парламенті представництва нацменшин. Очевидно, важко буде визначити кількісний вимір, щоб вони були представлені бодай у якості депутатів-мажоритарників, адже Національні Збори Угорщини ухвалили недавно рішення про радикальне скорочення складу парламенту. В таких умовах, за гострої політичної ситуації матиме велику цінність навіть один чи два голоси. В дійсності вирішення цієї ситуації покаже, чи отримають представники нацменшин у парламенті право голосу. Може статися, що за певного стану 2-3 представників меншин можуть вирішити долю окремих законів. У законотворчій діяльності все ще є потреба в уточненнях, щоб не виникало подібних ситуацій, з іншого боку, стосовно вирішення життєдіяльності етнічних громад слід, аби представники нацменшин мали право голосу. Над цим питанням зараз працюють автори законопроектів, не кажучи про те, що з огляду на кількість нацменшин має бути якась відповідна пропорція делегованих у парламент представників. Звісно, чисельніші меншини з повним правом можуть просити більших прав при голосуванні, ніж менш численні громади. Однак це не означає, що менші етнічні спільноти в Угорщині опиняться у несприятливому становищі. Для Угорщини тріанонський мир і досі є незагойною раною. Рішення, ухвалені під диктатом, призвели до того, що ми втратили й ті території, де мешкали численні нацменшини. Після Тріанону суттєво скоротилася кількість проживаючих в Угорщині нацменшин, адже в межах існуючої меншої країни залишилися менш чисельні нацменшини.
– В подеяких державах тамтешні нацменшини з кожних 10 відсотків від загальної кількості даної громади можуть претендувати на один парламентський мандат. До прикладу, якщо в Румунії проживає 60 тисяч українців, тоді їхні кандидати повинні заручитися підтримкою 6 тисяч виборців для отримання парламентського мандату. В угорському законопроекті йдеться про 17 тисяч виборців. Домогтися такої підтримки зможуть дві громади, а решта ні. Це циганська й німецька нацменшини та й то у випадку, якщо угорські роми можуть об’єднати свої розпорошені осередки. У всякому випадку, ніхто або дуже небагато можуть подолати цей поріг.
– Це поки що тільки проект, відхилення якого і несправедливість також відчувають компетентні люди. Гадаю, це не буде останньою версією. На мою думку, треба створити умови для того, аби кожна меншина була представлена в парламенті, але в який спосіб це станеться, сьогодні я ще не можу сказати. Цю проблему у будь-якому випадку треба вирішити, тому що було б несправедливо і не відповідало б дійсному стану справ, якщо тільки одна чи дві меншини потраплять у парламент.
– Щодо впливу на ухвалення рішень: угорським елітам не слід побоюватись, що нацменшини переголосовуватимуть на користь однієї чи іншої політичної сили. У багатьох сусідніх з Угорщиною країнах є угорські депутати, які в союзі з іншими могли б переголосувати, але не роблять цього. Один угорський депутат зі Словенії повідомив у приватній розмові, що на випадок, коли його голосування призвело б до кепських наслідків, він утримується. Депутати нацменшин вже, так би мовити, склали поважний іспит на політичну зрілість, і нема сумнівів у тому, що й угорські парламентарі зробили б подібним чином, голосуючи відповідально, і якщо відчують, що справа з голосуванням повертає на зле, радше могли б утриматись.
– Це ті речі, які не можна передбачити наперед, і було б недалекоглядно поставити в такі умови депутатів нацменшин. Ба більше: я і сам не бажав би опинитися в подібній ситуації, адже людина засідає у парламенті для того, щоб висловити свою думку. Нехай людина голосує або «за, або «проти», і лише у крайньому випадку утримується. Впевнений, що існує й інше вирішення проблеми, адже і з точки зору нацменшин це теж не найкращий вихід. На погляд титульної нації було б неправильно, якби виникало безліч подібних до згаданої ситуацій, тому що було б багато суперечок щодо результату, і в залежності від характеру рішення ситуація викликала б почуття несправедливості. Переконаний, що знайдеться вирішення проблеми, і пристрасті довкола цього питання вляжуться. Ще раз наголошу: історія навчила нас тому, – і це потім так і станеться, – що нацменшини не залишаться без права вирішувати важливі державні справи.
– Повернімося до ІХ району, де представлені 11 нацменшин. Ви є два роки мером Ференцвароша, до того були членом муніципальних зборів. На Вашу думку, чи достатньою і пропорційною є державна допомога національним самоврядуванням?
– Досліджуючи цю тему, завжди відштовхуємося від питання пропорцій населення і результативності а також ефективності. Якщо враховувати кількість населення у пропорції до тих мешканців, що визнали себе українцями, треба сказати, що така кількість українців отримує належну їм допомогу, адже у нинішніх умовах економічної кризи не можемо більше витрачати на потреби меншин, як і на інші речі. Менше можемо витрачати, але коли якимось чином можемо взяти до уваги результативність, тоді на конкурсній основі, – для цього і служать тендери, – можемо фінансувати продуктивну меншину. Очевидно, в цьому сенсі я дещо заангажована особа, але з огляду на 15-літній досвід роботи зауважу, що українці завжди відносились до найкращих. Були роки, коли українське самоврядування району було найактивніше, отож у будь-якому випадку можуть розраховувати на додаткову підтримку. Теперішній конкурсний проект я теж не випускав з поля зору, і можу сказати, що українці повністю отримали запрошену фінансову підтримку.
– Ви є членом недавно утвореного Угорсько-Українського бізнес-клубу. Які в нього плани? За радянських часів для угорської економіки УРСР була непоганим ринком. Чи зможе цей Бізнес-клуб сприяти тому, щоб українсько-угорські економічні стосунки розширювались та урізноманітнювались? Ми є сусідами, поставки виробів не забирають багато часу, є непогані шанси для утворення спільних підприємств, адже їх є менше, ніж було б потрібно. Що можуть зробити члени Клубу в цьому сенсі?
– Чимало. Можу пригадати конкретну динаміку вже за останні кілька місяців. Існують укладені завдяки нашому сприянню контракти, й інтерес відчувається з обох сторін. Точнісінько тому, про що досі ми згадували. Водночас не слід замовчувати, що відчули і певну недовіру. Зацікавлені сторони не знали, з ким мають справу, партнери не були знайомі. В цьому якнайкраще може допомогти Клуб, аби створити цілком довірливі стосунки, займається організацією бізнес-форумів. Нині, якщо хтось має бодай якусь ідею, – з угорського чи українського боку, – не згає, до кого звернутися, куди піти, не кажучи вже про те, що через шенгенську угоду перехід між двома державами небезпроблемний. Люди і товарообмін буквально тупцюються на двох кордонах. Я впевнений, що тут можна буде повалити (і в прямому сенсі слова) кілька стін, щоб торгівля пришвидшилась і полегшала. Інтерес надзвичайно великий, і якщо не можемо зробити нічого іншого, як збудувати міст, – ми вже говорили про державу-паром, – але пересуватись можна не тільки переправою чи на пароплаві. Це тільки один і безперервний стосунок забезпечиться. А бізнес-клуб саме і призначений для того, аби ці мости були наведені для безперервного руху по них в один та інший бік торгівлі, товарів і культури рівнозначно. У парламентському циклі, що почався 2010 року, у рамках Міжпарламентської унії беру участь як член Товариства Української дружби в зміцненні стосунків. У найкращому складі проявляє свою діяльність у сенсі наведення економічних та культурних взаємин Угорсько-Український бізнес-клуб. Згідно з функціональними обов’язками, я є відповідальним секретарем клубу. Хоча в умовах сьогодення було б правильніше вважати мене лобістом. Як член парламенту, який має ще й родинні та дружні повноваження, вважаю обов’язком сприяти розвиткові взаємин між двома державами. Як я вже казав, передусім теперішній стан наших стосунків пояснюється браком довіри. Переконаний, що посилення господарських зв’язків піде на користь обох держав.
– І двох меншин – угорських українців та українських угорців, чи не так?
– Так, обох меншин. Досі про це ми мало розмовляли, але не можемо пройти мовчки повз потреби 150-тисячної угорської громади на Закарпатті. На всіх минулих офіційних переговорах я пересвідчився, що Україна цілком відкрита щодо розв’язання ситуації та її нормалізації. Хоча говорити про нормалізацію у звичному розумінні було б невірно, адже становище меншини власне кажучи є цілком нормальним. Влада враховує потреби проживаючої там угорської меншини, і добре видно, що в делікатному питанні про подвійне громадянство чинне українське керівництво проявляє чималу толерантність. З пошаною ставиться до інтересів Угорщини і намагаються зробити все залежне, аби стоячи на позиції, що очевидно не інтерпретується українськими законами, все-таки «закривають очі» на подвійне громадянство. Виявляють розуміння щодо рішень тих угорців, для яких важливе подвійне громадянство, адже це не новий вислів у світі великої дипломатії і, можливо, не такий вже й даремний. Отож тамтешні угорці, з огляду на їхню кількість, не становлять жодної загрози Україні, більше того – можуть прислужитися справі інтеграції України в Євросоюз. Підсумовуючи сказане, висловлю думку, що коли пересічний угорець міркує про Україну як про державу, яка дотримує права нацменшин, набагато позитивнішою буде про цю країну його уявлення. Бачачи, що в 46-мільйонній державі права 150-тисячної угорської меншини не порушуються. По-іншому дивитиметься на саму Україну. Угорщина не має ревізіоністських прагнень чи висувати подібні претензії.
– Хоча б тому, що поряд зі 150-ма тисячами угорців отримала б 1 мільйон українців...
– Якщо буде можливість безперешкодно їздити звідти-сюди і навпаки, це коло питань просто перестане існувати. Ми не станемо щасливішими від того, що настільки збільшиться наша держава, тому що суть у тому, аби наші етнічні брати добре жили там, де живуть. Проблеми завжди створює безвідповідальна політика. Власне, якщо і до вподоби щось у Євросоюзі, то це зняття кордонів. Не має значення, де живеш – головне, що не помічаєш кордонів, що добре почуваєшся там, де знаходишся. І це нехає буде навзаєм між державами. Якщо поїду на Закарпаття, почуваю себе аж ніяк некепсько, ніби дома був.
– Дякуємо за інтерв’ю.

Від наших кореспондентів