ГРОМАДА - часопис українців Угорщини

Я думаю, життя кожної людини починається з усвідомлення свого «я», з перших спогадів раннього дитинства. Для мене такими спогадами є ті світлі, теплі і сонячні дні в Дрогобичі, де я народилася і де в домі моїх «Ба і Ді» - так я називала батьків мого тата – пройшло моє раннє дитинство.
Найперше, що я пам’ятаю – це той настрій, який пронизував весь Світ, в якому я опинилася. Світом тим для мене була моя родина: не тільки батьки, дідусі, бабусі, але і тітки, дядьки і інші, дальші родичі, які були невід’ємною частиною мого життя з перших його днів. Зараз більшість тих людей живе вже лише в моїх спогадах. Але той настрій, який оточував мене з першого мого подиху на цій Землі, залишився: настрій спокою, злагоди, доброти і безмірної любові.
Зараз, оглядаючись на ті часи, я усвідомлюю, що причини того безмірного щастя, яке я відчувала, прийшовши в цей Світ, не можна шукати в умовах «зовнішнього середовища». Хоча тоді, як мені здається, ще не всі усвідомлювали собі, яку небезпеку таїть в собі нова, радянська влада. В Західній Україні, звідки походить моя родина, багато людей з приходом радянської влади сподівалися кращого майбутнього. Змучені війною люди нарешті могли спокійно зітхнути в новій, на перший погляд, буцімто вільній Україні. І люди з небаченим досі оптимізмом і завзяттям будували своє власне «щасливе теперішнє» – принаймні так переживала ті часи я.
Тепер я знаю, що моя родина була не Світом, а оазисом щастя в тому зовнішньому світі, який приніс для нашого народу в машкарі нібито незалежності і свободи нові, але не такі помітні і явні кайдани приниження, гноблення і катування. Мої ілюзії руйнувалися поступово. Перші роки в Дрогобичі були роками безмежного, всепоглинаючого і всеобіймаючого Щастя. Цьому сприяла атмосфера в домі мого дідуся, приятелями якого були видатні митці того часу. Я мала нагоду сидіти на колінах в композитора Миколи Колесси, другом дідуся був художник Іван Труш, також листувався дідусь з Максимом Рильським. У перші роки мого свідомого життя мені здавалося, що на світі нема іншої землі, ніж Україна, іншої мови, ніж мова українська, і що всі люди на світі такі, як моя родина.
Перші «зіткнення» з зовнішнім світом почалися тоді, коли я з батьками переїхала до Львова. Тут мої батьки працювали в Політехнічному Інституті, і я потрапила в дитячий садок, куди ходили діти співробітників інституту.
Кумедний спогад тих часів: в садочку вихователька сказала, що на обід буде «борщ со слівкамі». Коли принесли той борщ, я шукала ті «сливки» – хоча було дивно, чому сливки треба класти в борщ... Коли дома я розповіла про це моїм батькам, вони пояснили, що вихователька говорила не по-українськи, а по-російськи, і що по-нашому треба було казати «з вершками».
З того часу російська мова стала невід’ємною частиною мого життя. Цікаво, що сама мова ніяких негативних емоцій ніколи в мене не викликала. Власне, я дуже рано виявила свою цікавість до різних іноземних мов, в першу чергу до польської. Це було зумовлене знов-таки родинними обставинами: більша частина моїх родичів – переселенці, тобто походять із західноукраїнських земель, які після ІІ Світової Війни були приєднані до Польщі. Вдома ми слухали польське радіо, передплачували польські журнали, було багато польської літератури. Моя бабця – Ба, родом з Кракова, коли я почала ходити до школи, вчила мене читати і писати по-польськи. Гадаю, по родинній лінії передалося мені й зацікавлення німецькою мовою: моя прабабця – мама тої самої Ба – була австрійкою, родом з Відня. Тому я часто слухала і віденське радіо, і дуже рано навчилася розрізняти німців і австрійців.
Але німецьку мову я почала вивчати лише в п’ятому класі, а російську – вже в другому. Звичайно, дитиною я сприймала цю мову просто як щось цікаве, не усвідомлюючи справжніх причин навчання її у всіх українських школах. Пам’ятаю, як одного разу прийшовши додому, я почала говорити російською мовою, чим цілком шокувала моїх батьків...
Але всі ці обставини не змінили в моїй душі і свідомості того відчуття й твердого переконання, що я – українка, моя батьківщина – Україна, і моя мова, яка найдорожча для мене за все на світі – українська.
Відколи себе пам’ятаю, завжди приятелювала з книжкою. Ця дружба, пригадую, почалася ще, як була зовсім малим дитям. Хоча читати я навчилася тільки в школі, але і мої батьки, й інші родичі завжди читали мені різні твори, спогади про які живуть в мені і зараз.
Одним з таких найперших літературних спогадів є твори Лесі Українки.
Мені здається, що це ім’я я «знала» ще перед тим, як прийти у цей світ – просто не пригадую, коли і як я почула його вперше. Маю таке враження, ніби я знала його завжди. Цікавою в цьому плані є така деталь: коли народилася моя сестра – мені було чотири і пів року; пам’ятаю, як я відповіла батькам на запитання про вибір імені для сестрички: «Хай буде Леся, як Леся Українка».
Мабуть, тому я хочу почати огляд нашої української прози саме з творів Лесі Українки.
Цей мій вибір потребує деякого пояснення. Бо ж Лесю Українку ми передовсім знаємо і шануємо як поетесу. Якби мені довелося вести рубрику поезії, то першим віршем була би, безперечно «Давня весна» – перший вірш в моєму житті, який дотепер є моїм улюбленим, і який я мала нагоду чути в прекрасному виконанні п. Олександри Корманьош на святі української культури в Будапешті...
Але початок перегляду української прози саме з творів Лесі Українки таїть в собі можливість відкриття чогось менш відомого, і тому захоплюючого і нового. Для мене принаймні це було так, коли я вперше прочитала оповідання Лесі, які були надруковані в чотиритомному зібранні її творів 1982 року.
В четвертому томі цього видання є три оповідання: «Одинак», «Над морем» і «Приязнь».
Кожне з них – як образ нашого українського життя, як частинка нашого світу, як крапля, в якій згущене все єство нашого народу: гірка, важка, але в той же час світла і прозора.

Коли п. Василь Плоскіна запропонував мені вести рубрику української прози в журналі «Громада», я спочатку трохи злякалася. Бо хоч пишу свої власні твори вже давно, ніколи не мала ані «натхнення», ні сміливості до опису творів інших авторів – чи то сучасних, чи то минулих. Не вважаю себе компетентною в «оцінці» того, що роблять інші. Але був один аспект, який змусив мене перебороти мій страх і таки погодитися на виконання цього, для мене дуже нелегкого, завдання. Аспект цей пов’язаний з моїм перебуванням в Угорщині.
Як я вже писала вище, моє дитинство, хоч і пройшло не без впливу іноземних мов і народів, все ж таки дало мені тверду українську основу. Коли я навчилася читати, в першу чергу читала книжки українські, або ж переклади світової класики чи сучасної світової літератури на українську мову. Мої ровесники, мабуть, пам’ятають журнал «Всесвіт», де вперше в Радянському Союзі друкувалися всі найновіші закордонні «бестселлери», наприклад, «Хресний батько». Я дуже рано познайомилася зі світовою літературою, і тому, коли приїхала до Угорщини, мене вразила необізнаність угорців з літературою українською. Звичайно, ця необізнаність мала свої об’єктивні причини, які не є зараз темою моєї статті. Зачепила я це питання лише тому, бо власне після мого переїзду до Угорщини в 1978-ому році я збагнула, що з нашою літературою необізнана не тільки Угорщина, а й увесь світ!
У той же час, знаючи кілька іноземних мов, я мала нагоду читати твори світової літератури і в оригіналі. На жаль, німецьку мову вивчити мені не вдалося, бо через переїзд моїх батьків на нове помешкання мене перевели в іншу школу, де іноземною мовою була англійська.
Зате англійську я вивчила досконало, і тому не мала проблем, читаючи в оригіналі навіть твори Шекспіра. (Вічна подяка за це моїй першій вчительці англійської мови, Вірі Ібрагімівній, жидівці, яка була людиною прекрасної душі і чудовим педагогом, прекрасно володіла українською мовою і навчила англійської мене так, що і дотепер я «їду» на закладених нею основах)
І саме тут, в Угорщині, я усвідомила, що драми Лесі Українки є зовсім не гіршими – для мене, признаюся, вони є навіть набагато кращими. І не тільки за твори Шекспіра, а й за твори російських письменників, яких в Угорщині знали, бо «вчили»...
Пишу, я це, звичайно, не тому, ніби хочу применшити чи зневажити доробок закордонних письменників – зовсім ні. Я – українка з міжнародними національними «коренями», до того ж львів’янка, і мені дуже подобається гасло «Львів – відкритий для світу». Так само відкритою для світу є і я, з цікавістю сприймаючи все, що в ньому діється. І саме тому бачу потребу того відкриття і в протилежному напрямку. Як казав духовний батько нашої нації Тарас Шевченко, «і чужого научайтесь, й свого не цурайтесь». І ми ніби і не цуралися того «свого», але так тихо, сховавши його тільки для себе – звичайно, довгі-довгі роки, навіть десятиліття і століття , це мало свої об’єктивні причини... Ця тема, хоч і дуже цікава, але наразі виходить за рамки моєї статті. Хочу тільки сказати, що час цей минув. Минув той час, коли нам не можна було показати себе, а треба було вписуватися в якусь аморфну масу абсурдного і неіснуючого «радянського народу» - який чомусь за кордоном завжди ототожнювали з народом «русскім». На щастя, все це вже в минулому... Двері відкриті – і наше завдання переступити поріг не тільки в одну, але і в другу сторону. Ніхто замість нас пропагувати наше в світі не буде. І так як мені Бог дав можливість вивчити кілька мов, то вважаю своїм завданням і національним обов’язком познайомити представників інших націй з моєю українською культурою, зокрема – з літературою, і ще зокрема – з українською прозою.
Ось чому я вирішила вести цю рубрику – не тільки для українських читачів, а і для читачів угорських. Бо за 30 з гаком років перебування тут я «придбала» багато друзів серед угорців. І так як я завжди наголошувала, що я «нем орос, ганем укран», мене питали, мовляв, а що ж це таке? А яка різниця? І я розповідала...
От і зараз, шановні мої читачі: все, що я можу Вам запропонувати, це є добірка української прози, далеко неповна, так подана, в якому вигляді я на неї натрапила, чи пережила, чи відчула її я. Те, що я хочу показати Вам, є до певної міри частиною моєї душі, тому завжди презентовані мною твори будуть зв’язані з певними подіями і особами мого життя. Через ці твори Ви будете мати змогу відчути, як складалася доля не тільки нашої української прози, але і в моя власна.

Наприкінці хочу повернутися коротко до трьох оповідань Лесі Українки, які я пропоную прочитати Вам. Стисло не тому, що ці оповідання не заслуговують на якесь довше обговорення, а тому, що я не хочу порушити гармонії Лесиної геніальності якимись своїми суб’єктивними зауваженнями... Але неодмінно хочу поділитися своїми відчуттями, які все ще живуть в моїй душі, хоча читала я ці твори багато-багато років тому.
По-перше, всі вони пронизані якоюсь невідомою тугою, тихим сумом. Але сум цей не негативний, а якийсь ласкавий, ніжний. У першому оповіданні Син покидає батьківську домівку – йде в москалі, але це випробування не здатне зломити його духу. Подібних відчуттів, хоча йдеться про іншу життєву ситуацію, зазнала і героїня оповідання «Приязнь» – ніби затоптана, і все одно вільна... Цікаво, що сама Леся, авторка оповідання, виступає в ролі душевного лікаря для розніженої, нечутливої і заплутаної в своїх особистих «псевдо-проблемах» панночки.

Оксана ШМОРГУН