ГРОМАДА - часопис українців Угорщини

Україна і Польща – дві сусідні країни, два сусідні народи, історичні долі яких тісно сплелися та поєдналися із самого початку їхньої появи на історичній арені Європи. Ці народи мають багато спільного, а часто навіть взаємозалежного і неподільного, що яскраво вимальовується протягом другого тисячоліття. Проте було багато й непорозумінь та протистоянь, які, вилившись у взаємну боротьбу, врешті-решт призвели до втрати незалежності обома народами та до їхнього поневолення сильнішими сусідами. У велике світове життя українці та поляки вийшли з однієї колиски, про що свідчить стародавня польська легенда: «З давніх-давен жили три брати: Лях, Чех і Рус. Одного дня вони вирушили в дорогу, щоб віднайти землі для своїх майбутніх держав. Одне місце сподобалося Ляху. Він зупинився там і заснував місто Гнєзно (перша столиця Польщі, центральне місто лехіцького племені полян). Чех же поїхав далі на південь, а Рус – на схід, де вони також заснували свої міста». Звичайно, легенда не є достовірним історичним джерелом, проте вона має певний сенс. Свідченням цього є той факт, що формування української та польської держави у IХ-Х ст. відбувалося навколо племен з однаковою назвою – поляни. Початок непримиренних суперечностей в українсько-польських стосунках було покладено в Х ст., коли в житті Польщі і Київської Русі відбулася однакова за формою, але зовсім різна за змістом подія, яка з часом віднесла обидва народи до різних як за розвитком, так і за світоглядом світів. 966 р. польський князь Мєшко I прийняв християнство в Ратизбоні над Дунаєм, колишній столиці східних франків. Через 22 роки по тому питання християнізації постало й перед князем Київської Русі Володимиром, але він перевагу надав Візантії. На той час таке рішення Володимира було цілком виправдане, бо Візантія являла собою наймогутнішу і найцивілізованішу державу того часу, але історична перспектива з часом виявилася не за нею. Українці Польщі – є четвертою найбільшою етнічною меншиною в Польщі. За даними польського Держкомстату, на кінець першого кварталу 2011 року у Польській державі проживало 48 тисяч українців, що на 17 тисяч більше, ніж засвідчив попередній перепис 2002 року. Реальна чисельність автохтонного населення оцінюється у 150–300 тис. українців. За даними Об'єднання українців у Польщі, кількість українців складає 250–500 тис. На території Польщі перебуває до 800 тис. українських заробітчан. Регіоном компактного проживання меншини є Вармінсько-Мазурське воєводство та великі міста, такі як Варшава (5-10 тис. українців), Краків (3 тис.) та інші. Предки українців споконвіку проживали в історичних областях Бойківщини, Лемківщини, Підляшші, Холмщині, Надсянні. У 1947 році за рішенням польського уряду була проведена акція «Вісла» – примусове переселення українців з південно-східних земель углиб Польщі: на північні та північно-західні землі. Акція мотивувалася тим, що українське населення становило для загонів УПА велику матеріальну і людську базу, що утруднювало їх ліквідацію. Основна маса українського населення ще й досі живе розсіяно на західних і особливо північних територіях – в Ольштинському, Гданському, Кошалінському та інших воєводствах. Розріджене поселення українців серед поляків передбачало їх неминучу асиміляцію, адже ніде не мало бути українських шкіл, лише польські, скрізь – польське соціальне середовище, мова управління, масової інформації тощо. Попри все, відповідні антиукраїнські настановлення впроваджувались у життя під час проведення переписів населення, а також унаслідок окремого обліку українців і лемків як нібито окремої національної меншини. З огляду на це, перепис 2002 року зареєстрував у Польщі всього 30 957 українців, у тому числі польського громадянства 27 172 особи, та 5863 лемків, у тому числі 5850 польського громадянства. Українське громадсько-політичне середовище у Польщі оцінює поточні показники про чисельність українців і лемків у Польщі великою мірою фальсифікованими. Формат перепису давав змогу задекларувати лише одну національну приналежність, що саме по собі викреслювало з українського етносу тих осіб, які належали до мішаних у національному відношенні сімей. Велика маса громадян Польщі – майже 775 тисяч з певних міркувань і обставин взагалі не подали відомостей про свою національну ідентичність. Українська спільнота в Польщі від 1944 року і до наших днів зазнавала драматичних умов існування, а це об'єктивно призводило до її повільного, але неухильного зникання: до 1946 року – фактично примусове виселення в Українську РСР. Від 1947 року після здійснення операції «Вісла» українців було розпорошено по 90 повітах дев'яти північно-західних воєводств із забороною зміни місця проживання чи повернення з місця свого виселення. Від 1956 року наступило певне режимне послаблення стосовно українців. У зв'язку з цим виникли Українське суспільно-культурне товариство (УСКТ, визначні діячі якого: Р. Андрухович, Олег Гнатюк, С. Демчук, Я. Залітач та ін.) видавались українські газети «Наше слово». Філіали УСКТ з'явилися у 63 повітах 8 воєводств; у 152 польських школах були створені пункти навчання української мови. Був відкритий Бартошицький український педагогічний ліцей, з'явились десятки українських гуртків художньої самодіяльності. 3 1957 року дано дозвіл для бажаючих українців на повернення у місця попереднього проживання. У 1960-1988 роках польська етнічна політика вирізнялась певним поверненням до наступу на національні форми культурного життя етнічних меншин, у тому числі й української. Проте УСКТ не зменшувало активності. У 1980 році воно мало 181 відділення, в яких об'єднувалось до 8 тисяч осіб, діяло 15 фольклорних ансамблів, 5 хорів, 4 танцювальні колективи, 18 інструментально-вокальних тощо. Від 1989 pоку польська державна політика стала не лише офіційно підтримувати українські форми національного життя, а й певною мірою фінансувати їх через Міністерство культури і мистецтва. За цих умов виникли нові товариства: Об'єднання українців Польщі (ОУП), Об'єднання лемків (ОЛ), Стоваришіння лемків, Лемківський круг лемків «Господар» та ін. Активізувались прихильники ідеї окремої лемківської нації, яка неодноразово ініціювалася у польській етнологічній науці як така, що заперечувала приналежність лемківської етнографічної групи до українського народу. В серпні 1989 року на з'їзді української молоді у Гданську було утворено Спілку української незалежної молоді (СУНМ). Дещо активізували участь у громадському житті українські релігійні структури (православна і греко-католицька), що об'єдналися в Українське християнське братство. З'їзд УСТ 1990 року реформував Товариство, надавши йому нову назву Об'єднання українців у Польщі (ОУП). Об'єднанням керує обрана на з'їзді Головна рада з 38 осіб, а в період між сесіями останньої – Головна управа з дев'яти осіб. П'ятий з'їзд ОУП, який відбувався в місті Ольштин у 2005 pоці, зазначав, що в рядах ОУП об'єднується 7500 осіб, що ОУП видає тижневик «Наше слово» накладом 4100 примірників, двомісячний додаток для дітей «Світанок», річний «Український альманах». Багато локальних і професійних об'єднань українців мають статус організацій-прихильників ОУП, у тому числі Об'єднання лемків, яке щорічно організує проведення у Гдині на Лемківщині фестивалю «Лемківська ватра». Перша Ватра відбулася 25 липня 1982 року, і від того часу, безперервно, на третьому або четвертому тижні липня в селі Ждиня (пол. Zdynia) (горлицький повіт, малопольське воєводство), при полум'ї ватри зустрічаються люди, які стараються культивувати традиції і зберігати рідну культуру, співом, танцем чи словом. Кожного року ватряну сцену відвідує приблизно 50 колективів з Польщі, України, Словаччини, Канади та інших країн. На терені ватряного поля можна зустріти, крім незчисленої кількості менших наметів, шатро, де під час фестивалю відбуваються зустрічі з відомими письменниками чи художниками. На лемко-стріт, тобто головній стежці, яка веде від входу аж до сцени, знаходиться чимало виділених місць, де можна придбати вишивані сорочки, різні рукотвори, компакт-диски, книжки чи картини. Окрім великої сцени, важливе місце у 3-денному заході, в цьому прекрасному бескидському закутку, займає Ватрочка. Вона є присвячена наймолодшим, які завітали на лемківське свято. Ведучі протягом кількох годин проводять різні конкурси чи розваги для дітей. Переможці конкурсів отримують нагороди, подарунки та грамоти. Конкурси відбуваються також і для старших ватрянів. На головній сцені проходять вибори Міс Лемковини, а на майданчику недалеко сцени, турнір з волейболу. Окрім названих українських об'єднань, від 90-х років виникали різні регіональні та професійні товариства, як, наприклад, Товариство «Руська бурса» у Горлиці, Товариство розвитку Музею лемківської культури в селі Зиндрановій, Український «Народний Дім» у місті Перемишль, загальнопольський молодіжний «Пласт», Спілка юристів, Союз українок, Українське історичне товариство, Союз українців Підляшшя (у 2001 році об'єднував 383 члени), Спілка українців-політв'язнів сталінського періоду, Українське вчительське товариство, Українське лікарське товариство, Українське християнське братство святого Володимира, Товариство підприємців, Товариство імені Б. Лепкого у Кракові та інші. Важлива роль у національному житті українців Польщі належала церквам: Греко-католицькій церкві візантійського обряду та Польській православній церкві. Перша має дві адміністрації: Перемишльсько-Варшавська архієпархія і Вроцлавсько-Гданська єпархія. Чисельність віруючих Греко-католицької церкви станом на початок 2000 року визначалася у кількості 82 тисяч осіб. Польська автокефальна православна церква об'єднує до 500 тисяч віруючих українців, росіян, білорусів, у тому числі українців – близько 100 тисяч осіб. Достатньо широка мережа українських шкіл у Польщі. Вони діють у багатьох населених пунктах: У Перемишлі, Лігниці, Білому Борі, Гурові Ілавецькому, Бартошицях та інших. У Варшавському університеті створена кафедра української мови, в Яґеллонському – україністики, Люблінському – української філології, Познанському – російсько-української філології, Ольштинському – української філології тощо. На початку 2000 року кількість українських художніх ансамблів стала ще більшою і налічує 60 колективів. Це хори «Журавлі», «Полонина», «Проліски», танцювально-пісенні колективи «Кичора», «Ранок», «Бандура», «Родина», «Горпина», «Хутір» та інші. Кілька українських громадських діячів, зокрема професор Володимир Мокрий із Кракова, публіцист Мирослав Чех із Варшави у 90-х роках обиралися депутатами Сейму Польщі. Відносно жваве національне життя українців Підляшшя, яких 1947 року не захопила акція «Вісла» нібито через їх невизначену національну ідентичність. Тут виходить регіональний місячник «Над Бугом і Нарвою», молодіжний журнал «Діалоги», церковні «Благовіст» і «Вісті Польської православної автокефальної церкви». У Польщі виходить кілька видань у лемківському діалекті, наприклад, «Загорода», «Ватра», «Бесіда». Воєводські центри Гданськ, Люблін, Кошалін, Білосток, Ольштин, Жешув, Щецин мають українські радіопрограми. Водночас у Польщі не припинилися різні антиукраїнські починання, зокрема в ділянці історичних інтерпретацій минулого, формування у поляків стереотипу українця як вічного гайдамаки, який завжди прагнув різати поляків, фальсифікації історії українсько-польських стосунків на західноукраїнських землях у роки Другої світової війни. Чимало польських істориків усіляко вихваляють польську національну політику міжвоєного часу в Західній Україні, вдаючись при цьому до її порівняння зі сталінськими репресіями і голодоморами, на тлі яких вона виглядала ледве не благородною. Незважаючи на це з початку 90-х років минулого століття активно розвиваються українсько – польські відносини, саме Польша першою визнала Україну незалежною державою (2 грудня 1991 року). У травні наступного року було укладено українсько-польський Договір про добросусідство, дружні відносини та співробітництво. Пріоритетними напрямами в економічній сфері договір визначав співробітництво в сільському господарстві та переробці сільськогосподарської продукції, фармацевтичній промисловості, енергетиці та охороні природи. У 1993 р. українсько-польські відносини набули нового імпульсу після утворення Консультаційного комітету президентів України і Польщі, покликаною врегулювати проблеми не тільки двостороннього співробітництва, а й міжнародних питань, насамперед у Центрально-Східноєвропейському регіоні.