ГРОМАДА - часопис українців Угорщини

Смутно сьогодні в Івановій хаті, чути знадвору, як стара Іваниха часом заголосить, аж страшно слухати. Ба! не дивниця, – тож її одинак завтра на призви стає, а сьогодні оце до міста виряджається. То ж то веселі збори!
– Сядь, мій синойку! сядь, моя дитинойко! та хоць я надивлюся на тебе востаннє в батьковій хаті! Ой, моя годинойко темная!.. – та й залилася знову слізьми.
– Мамо! та годі-те вже. І чого там? Ще нема ніде нічого, а ви вже… – говорить син, що сидить при столі смутний та насуплений. – І чого ж ви журитесь? Може ж, мене й не приймуть, я ж у вас одинак.
– Доле ж моя нещаслива! Одинак! А Петро? А Грицько?
– То що? то не рідні…
– Ей, не рідні! Хоць і не рідні, то все одна сім’я. Ходила ж я оце до пана, питала, чи то тебе можуть взяти, що ти одинак, то казав, що коли є в чоловіка сини, а всі сидимо вкупі, в одній хаті, то то вже одна сім’я. Я кажу: «Та мій же у мене оден, то ж чужі!» А пан каже: «То що, коли є у чоловіка… то… то… можуть прий-ня-ти!» Ой лишейко ж моє тєжкеє!..
– Мамо! та бійтеся бога!
– Синойку мій, Корнієчку мій дорогий! та вже ж мені тебе не бачити. Ой, нащо ж я за той заміж пішла. Ліпше ж би мені бути вік удовою, як тепер без мого синойка, без мого сокілойка…
– Мамо! онде батько йде.
Іваниха втерла очі рукавом, важко зітхнула і почала поратись коло снідання, та все мов нежива.
У хату вступив Іван з хлопцями. Глянув суворо на жінку, потім на Корнія, далі сів і собі при столі.
– Ну що, стара? час би вже й поснідати, а тама і з богом в дорогу.
– Зараз. Та чого спішитися? ще час.
– Вже хлопці збираються.
Іваниха нічого не відповіла, бо тяжко було їй слово промовити. При чоловікові ж не могла вона уголос плакати, – не любить він того. Вже він їй і так раз пригадав, чому то вона не плакала, як його Петра на призви ставили. Вона поралась коло печі, а очі все звертались на сина коханого, що сидів там суворий, смутний та немов непривітний.
«Геть батькова вдача! – думала Іваниха. – Як той, було, небіжчик, усе такий неговіркий та сумний, так і Корній. А таки він мене ліпше пожалує, як оті два. Відомо, що то, як нерідні діти, хоч ти їм що хоч, а таки вони серця до мене не мають!..» Очі їй зайшли сльозою, а руки затремтіли, що аж ледве крупнику з рук не впустила, несучи до стола; хутенько постановила крупник, а сама стала при стіні напроти сина та все дивилась та головою хитала, а сльози котились їй по виду, як горох.
– Сідайте, мамо, – обізвався Корній стиха.
– Нема чєсу, синойку, та вже хіба сяду, – вона сіла, взяла ложку крупнику, піднесла до губи, але раптом кинула ложку на стіл, припала синові на плече і заридала. Син сидів, спустивши очі в землю та стиснувши губи. Петро та Грицько їли помалу та скоса поглядали на мачуху.
– Ей, то вже стара! – обізвався Іван. – І чого так заводити? Чи то тобі з того поможеться, чи що? От, як мають взєти, то…
– То ти й радий! – гукнула Іваниха, раптом схопившись на ноги; заплакані очі палали нестриманим гнівом. – Ти радий здихатись моєї дитини! Він тобі сіль в очах! Мають взєти, кажеш? А не діждеш ти з твоїми дітьми! А дасть же господь милосердний!..
– Мовчи, стара! – тихо, з притиском промовив Іван.
– Годі-те, мамо, – ще тихше промовив Корній, подивився пильно вітчимові в очі, а той їх додолу спустив. У хаті стало тихо.
– Помагайбі!
Всі глянули на двери. То прийшов старшина по Корнія.
– Хліб-сіль! – мовив, глянувши, що снідають.
– Просимо, – озвалась крізь сльози Іваниха.
– Сідайте та посидьте, – додав Іван.
– Нема чєсу сідати, добрі люди. Оце я прийшов, чи не чєс вже…
Іваниха в тривозі мимохіть приступила ближче до сина і глянула на старшину зляканими очима.
– Бо то, бачте, воно вже теє, нерано, – провадив старшина, немов чимсь заклопотаний, – поки те, то треба б збиратись, щоб до ночі в місті стати, а то… Збирайся-но, хлопче!.. – з тими словами вийшов з хати.
Корній встав і, не дивлячись на матір, хотів вийти з-за стола.
– Ой, синойку ж мій! – раптом крикнула мати розпачливо і обняла його міцно руками.
– Мамо! Господь з вами! чого ви вбиваєтесь? ще то я тільки на призви стаю, ще то мене не прийняли, може, й не приймуть, – втихомирював Корній матір, – от ліпше лагодьте мені хліба на дорогу та вирядьте…
Іваниха все плакала, припавши синові на плече, дедалі, однак, тихі синові речі немов її трохи вгамували, вона відступила від нього і почала збирати йому дещо в клунок на дорогу, поралась помалу, немов без тямку, та раз у раз втирала рукавом очі, вже й так червоні та напухлі від сліз. Скінчила порання, стала, заложивши руки, і дивилась на той клунок затуманеним поглядом.
– Ну, що, стара? готове все? – обізвався Іван. Корній взявся за шапку. Іваниха кинулась і вхопила клунок обома руками.
– Я піду за Корніем! – несподівано сказала зважливо.
– А то куда? – спитав старий.
– До міста. Хоч проведу його, мого сокілойка.
– Як же! без тебе не обійдеться! А тільки не думай собі, щоб я тобі дав коні морити.
– А не тра мені, не тра твоїх коней! щоб тебе ними на цвинтар завезли! щоб тобі їх вовк з’їв до вечора! Таки ж я проведу свого голубойка і без твоїх коней паршивих, таки проведу, хоч ти мене бий, хоч заріж!
– Мовчи, коли хоч! От роздерла губу од уха до уха! Який тебе чорт різатиме, бідо напрасна? Та лізь собі не те до міста, а хоч у пекло до чорта! – гукнув Іван дужим голосом.
Іваниха злякалася за саму себе: що се їй сталось? Таж се вона уперше насмілилась так озватись до чоловіка гостро та з прокльонами. Але-бо сьогодні він доїв їй до живого. Врешті сьогодні вона ні на що не вважала… Вона хутенько накинула серм’ягу, зав’язала хустку і вийшла з хати, за нею пішов син. У дверях він спинився, обернувся до вітчима і промовив:
– Прощайте, тату!
– Та чого там прощатися? таж іще прийдеш, – суворо відказав вітчим.
Корній глянув на Грицька та Петра, вони сиділи все там за столом, розмовляли між собою і не дивились на нього; він же, либонь, хотів їм щось сказати, але махнув рукою і вийшов слідом за матір’ю.
Вийшли за ворота і спіткалися на вулиці з громадкою хлопців, що простували теж до волості, за хлопцями йшов гурток жіночий, – то матері, що відпроваджували своїх синів. Іваниха пристала до них, а Корній пішов з хлопцями. Подались вулицею до волості. З вікон у хатах частенько визирали дівочі обличчя, деякі ніби заплакані. З одної хати шпарко вибігла дівчина з черепком в руці, либонь до сусідки жару набрати, та стала на воротях, задивилася. Корній оглянувся на неї, вона прикрила очі рукою – либонь, від сонця. Хлопці почали вступати до волості, остатнім увійшов Корній; на порозі ще раз оглянувся. Дівчина махнула рукавом, потім, низько похиливши голову, тихо повернула до хати, без жару.