У четвер, 29 березня, національне самоврядування українців IV району Будапешта організувало виставку картин Ганни Петрової,  художниці з Криму, та доробку її батька – заслуженого художника України Івана Петрова (роки народження і смерті: 1924-1990).
Відкрив експозицію директор картинної галереї Уйпешта Іштван Ґеллері. Він зазначив, що це вже не перша виставка українських художників в Уйпешті з ближчого Закарпаття або віддаленішого Криму, проте віддаль жодним чином не применшує значення і не позначається на змісті таких мистецьких заходів, що  стали вже доброю традицією у цій галереї.
Іштван Ґеллері звернувся до радника Посольства України в Угорщині Михайла Юнґера з пропозицією відкрити виставку. Але перед тим український дипломат висловив побажання, щоб слово взяла  голова національного самоврядування українців IV району Ержебет Ладані. Вона висловила подяку присутнім за те, що гості відгукнулися на запрошення прийти на виставку, організовану зусиллями українців Уйпешта. За словами голови, тут щороку українське самоврядування району влаштовує виставки митців з різних регіонів України з метою ознайомлення угорців із доробком українських художників. 29 березня глядачі отримали добру нагоду побачити картини художниці-монументалістки Анни Петрової та заслуженого художника України, видатного майстра батального жанру Івана Петрова, оскільки їхні роботи виставляються в Угорщині вперше. Пані Ержебет заочно подякувала за організацію експозиції Надії Гладких, голові Кримського Угорського Товариства (КУТ), яка не змогла приїхати в Будапешт. Українське самоврядування Уйпешта співпрацює з КУТом, починаючи з 1998 року, так само існує плідне співробітництво між меріями IV району угорської столиці і Центральним районом Симферополя.
Відкриваючи виставку, радник Посольства України Михайло Юнґер привітав присутніх й Анну Петрову з відкриттям першої персональної виставки в Угорщині дочки і батька, зауваживши, що деякі роботи Івана Петрова талановито відображають складні і переломні моменти історії України. М.Юнґер додав, що Іван Петров народився в колоритному українському місті Ізюм, воював з нацистами. Фронтовий досвід прислужився йому при створенні батальних діарам, які прикрашають музеї України, допомагаючи українцям сьогодні зрозуміти дуже складну історію батьківщини. Радник Посольства звернув увагу на фрагмент історичної картини Петрова, де гетьман України Богдан Хмельницький зустрічається з польськими послами. Варто звернути увагу на те, як правдиво, у найкращих реалістичних традиціях образотворчого мистецтва національної художньої школи, митець зобразив на полотні у різних ракурсах дуже виразні обличчя кількох  персонажів. На інших полотнах Петрова ми бачимо не «білих» і «червоних»,  німців чи радянських воїнів, а передусім людей на війні, які потрапили у конкретну бойову ситуацію, зазначив М.Юнґер. Про Івана Петрова в Україні знають як про талановитого художника-баталіста, а його дочка більш відома в Криму як митець, чия творчість формується в умовах постійних духовних пошуків.   Пан радник також відзначив і високу майстерність картин Анни Петрової, яка працює в жанрі монументального мистецтва. Зокрема він нагадав, що її фрески прикрашають православний храм Вознесіння Господнього у Форосі. Оскільки образотворче мистецтво не потребує жодного мовного перекладу, угорські глядачі мають змогу проникнутися тими ідеями і почуттями українських художників, які вони передали на полотні через художні образи, щоб краще розкрити складну історію вітчизни, її культуру і духовність народу, перейнятися його нелегкою долею, сказав радник Посольства України М.Юнґер. Він висловив переконання, що за допомогою виставлених картин угорці краще зрозуміють українців і що в цьому саме і полягає найважливіша суспільна місія мистецтва.
Анна Петрова висловила вдячність присутнім за вияв інтересу до виставлених робіт а також за допомогу організаторам в особі голови українського національного самоврядування Уйпешта пані Ержебет Ладані та її заступнику Олегові Турику, керівництву районної мистецької галереї.

Наш кор.

Анна Петрова: «Художник повинен бути неупередженим»

На прохання «Громади» Анна Петрова розповіла про творчість свого батька і свій мистецький доробок.

– Де народився Іван Петров?
– Тато народився 1923 року в райцентрі Ізюм, найбільшому місті на Слобожанщині, а дитинство провів  в іншому місті – Світлогорську. Він чудом пережив голодомор і велику сімейну трагедію. На той час його рідна мати померла. Батько оженився на іншій жінці, в якої були свої діти. Від постійного недоїдання і страх за життя рідних дітей у мачухи скаламутився розум. Вона замотала голову мого батька ганчір'ям і засунула в палаючу піч, щоб спекатися зайвого голодного рота. І якби в цю мить не нагодився дідусь, страшно навіть уявити, що б могло трапитися з моїм батьком... Хлопчика відправили до тітки у хлібніше місто Світлогорськ, щоб не помер з голоду. Під час навчання у школі він познайомився з творчістю українських художників – пейзажиста  Сергія Васильківського родом з Ізюма і баталіста Миколи Самокиша. Ці двоє митців були великими друзями. Їхні картини справили на батька неабияке враження, і після школи він поступив до Харківського художнього училища. Саме тоді розпочалася нацистсько-радянська війна. Мій батько воював на фронті, у мирні роки навчався у Київському інституті образотворчого мистецтва.
– Ми бачимо, що Вашому батькові вдалося створити чимало пейзажів і батальних картин. Як він навчився так майстерно малювати природу і творити психологічні портрети людей на полотні?
– Ну, це приходить до художника в силу багатьох речей – передусім у процесі навчання і самовдосконалення, через розвиток зовнішнього і внутрішнього бачення і завдяки життєвому досвіду, філософському осмисленню історії. Якщо дивитися на картину, де гетьман приймає польських послів, то попри категоричність жесту Богдана Хмельницького, у нього розгублене обличчя. Адже відчувається якийсь внутрішній перетин між його особистою трагедією та інтересами козацької держави, зусібічний тиск на гетьмана, той величезний тягар вибору, від якого залежатиме доля багатьох поколінь людей. Щодо батальних діарам батька, то в них завжди наявний елемент двобою, коли люди йдуть у рукопашний бій обличчям до обличчя. Для художника характерним є те, що він не ділить своїх персонажів за принципом «позивний-негативний». Особливо це стосується періоду громадянської війни, коли брат ішов зі зброєю на брата, син супроти батька. Тато казав, що було моторошно спостерігати, коли носії різних світоглядних ідей ішли вбивати один одного. Вся творчість художника була присвячена батально-історичній темі для того, щоб люди бачили, розуміли й пам'ятали, наскільки страшною є трагедія такого конфлікту.
– А тепер перейдемо до наших днів. Ви працюєте в жанрі монументального мистецтва. Чому саме на нього впав Ваш вибір?
– Я працюю над творами, які залишаться надовго, можливо для кількох поколінь – це може бути камінь, фрески тощо. На відміну від плакату чи біґ-бордів, художник-монументаліст повинен працювати так, щоб йому не було соромно навіть перед його онуками. Те саме стосується й історичних полотен – прийдешні глядачі повинні зрозуміти, який історичний факт, момент змальовано на даному полотні. Адже з часом це буде оцінюватися з інших моральних чи суспільно-політичних засад. Автор повинен бути не лише історично об'єктивним, але й неупередженим. Тому це дуже відповідальна робота. І в цьому проявляється наша схожість із творчістю батька.
– Вперше доводиться чути, щоб церковні фрески малювала жінка-художник. Духовні отці не були налаштовані проти Вас? Адже у давнину іконописцями, або богомазами, як їх ще називали у народі, могли бути тільки чоловіки, а ще краще ченці, які давали обітницю безшлюбності...
– Абсолютно ні. Я легко отримала духовне благословення на цю роботу. Колись моя мати, яка взагалі по-філософському ставилася до життєвих речей, розповідала мені: «Знаєш, доню, я ніколи не поділяла людей на начальників і підлеглих, на чоловіків і жінок. Для мене існувала тільки єдина градація: це розумні і дурні». А в сфері митців радше вирізняють здібних і бездарних. Якщо замовник бачить, хто б він не був – світська особа чи людина духовного сану, – що художник може добре виконати свою роботу, за великим рахунком однаково, якої статі цей митець. Цікаво, що після однієї чи більше виконаних робіт про автора іде поголос, мовляв, цей художник може краще зробити замовлення, а другий гірше. До речі, я часто малюю фрески не тільки для храмів Московського патріархату, а й Української Православної Церкви. І я вам скажу, що святі отці не висувають до мене жодних умов із претензіями, мовляв, якщо ви працювали у церкві московських батюшок, то вже не можете розписувати храм нашої конфесії. Такої агресії вони не проявляють до своїх колег. Одна з моїх останніх робіт у Києві була присвячена Різдву Христовому якраз в одному з храмів УПЦ Київського патріархату – фреска має площу 4 х 4 метри.
– А що можете розповісти про свою роботу у Фороському храмі?
– Цю церкву відновлювали і, по суті, навіть відтворювали. Спочатку новозбудовану церкву Вознесіння у 1850-х роках розписував випускник Сан-Петербурзької академії мистецтв і видатний російський художник Олексій Корзухін. Стилістика розпису фресок була академічна, тому ми радше прив'язувалися до стилістики оригіналу.
– Наскільки затребуваною є нині Ваша праця?
– Сидіти, згорнувши руки, звісно, не доводиться. Зараз у мене багато реставраційної роботи, є плани в подальшому розписувати інші православні храми. Дуже вдячна заступникові українського самоврядування Уйпешта Олегові Турикові за чудову екскурсію по Будапешту. Мені пощастило побачити надзвичайно гарні мозаїки, фрески, архітектуру. Це додає наснаги в роботі, є що порівняти й оцінити, є навіть чому повчитися.