У п'ятницю 4 травня Центр української культури й документації у Будапешті влаштував вечір пам'яті жертв Чорнобильської катастрофи. З нагоди трагічної дати – 26-ї річниці атомної аварії на ЧАЕС – до присутніх звернулися Голова ДОСУУ і ТУКУ п. Ярослава Хортяні.
Вона сказала, що українська історія, особливо ж минулого століття, рясніє сумними подіями... Українці пережили втрату державної самостійності, голодомор, лихоліття ІІ Світової війни, але у 1986 році їх не оминула Чорнобильська трагедія. За словами Голови ДОСУУ, в Україні працювало 70 відсотків усіх атомних електростанцій СРСР. За неправильного використання АЕС не виключені рецидиви на зразок аварії у Фукусимі 2011 року, щоправда там катастрофа спричинилась унаслідок рідкісного природного катаклізму, а не через  людський фактор, уточнила  Я.Хортяні.
 Надзвичайний і Повноважний Посол України в Угорщині Юрій Мушка зазначив, що слова «трагедія» і «Чорнобиль», на жаль, стали синонімами для українських людей. Чорнобиль є застереженням для всього людства, адже навіть високорозвинені атомні технології, створені людиною, можуть бути небезпечними, і ми повинні робити з цього відповідні висновки, констатував пан Мушка. Він повідомив, що у минулому році в Україні була проведена міжнародна конференція з приводу зведення безпечного покриття ЧаЕС і збору коштів на це, а у квітні 2012 року завдяки зібраним за кордоном 500 мільйонам доларів стартувало зведення нового саркофагу, який буде унікальною технічною спорудою, покликаною зробити станцію безпечною. Посол України згадав також аварію на Фукусимі, і хоча ця катастрофа мала інший характер, наслідки залишилися ті самі, що і в Чорнобилі: є загиблі люди, і багато постраждалих, є забруднена радіацією територія.
Гості мали нагоду переглянути першу стрічку молодих угорських документалістів Антона Бендаржевського й Марка Мацелки «Спадок Чорнобиля: Зона», зняту упродовж 8 днів. Після демонстрaції фільму його автори детально відповіли на запитання глядачів, яких вельми зворушили порушені в картині теми.
А. Бендаржевський повідомив, що по завершенню 6-місячної роботи над фільмом, прем'єра документальної стрічки відбулася 8 жовтня 2011 року в місті Печ. На її перегляд прийшло понад 800 глядачів при тому, що зал вміщує 400 осіб. Було кілька сеансів, у тому числі й нічний при переповнених залах.
Марк Мацелка додав, що відтак змонтовану за 5 місяців (по 10 годин студійної роботи щодня) картину переглянули у 16 містах Угорщини. Інтерес до роботи молодих авторів проявили на телеканалі HírTV із прем'єрним показом і двома повторами. Фільм про зону показали на телеканалі «Дуна». За словами Мацелки, після цього дуже багато користувачів Інтернету відвідали веб-сторінку угорських документалістів, телефонували незнайомці, надходили електронні повідомлення із запитаннями про Чорнобиль. Ми відчули, що фільм сподобався публіці, зробив висновок оператор Марк Мацелка.
Антон Бендаржевський уточнив, що демонстрація стрічки на угорських телеканалах зібрала біля екранів понад півмільйона глядачів. Він сказав також, що творці картини вже зробили за допомогою фахівців переклад картини на англійську мову і подали заявки на показ картини у кількох престижних міжнародних кінофестивалях. Виконано переклад і на російську мову. Архівні матеріали та кінохроніку угорські документалісти отримали в Київському музеї чорнобильської катастрофи, архіві міста Славутича та відеоматеріали з Німеччини. У фільмі використано композиції відомої на Заході Universal music group. 
Ярослава Хортяні поздоровила творців стрічки з успіхом, висловивши думку, що після вдалого показу картини молодих угорських документалістів є сенс продовжити дослідження теми радіаційної безпеки. На це Антон Бендаржевський відповів, що такі плани є, більше того – чимало документального матеріалу вийде у світ у вигляді окремої книжки та серії газетних статей. Наразі автори шукають спонсорів.
На згадку про виступ у Центрі української культури, освіти й документалістики А.Бендаржевський та М.Мацелка отримали унікальне подарункове бінарне видання поезій Тараса Шевченка на угорській мові та віршів Шандора Петефі на українській.

Василь ПЛОСКІНА

Чим живе зона нині?

«Громада»: – Що надихнуло вас зняти свій перший документальний фільм про Чорнобиль»?
Антон Бендаржевський: – Я – журналіст. У Чорнобильську зону я поїхав зі своїм колегою, щоб зняти стрічку до 25-ліття з часу аварії на АЕС. Але, крім усього іншого, я є родом із Білорусі, і вже з дитинства мене цікавило, що сталося у Прип'яті 26 квітня 1986 року. До 10 років, поки ми не переїхали до Угорщини, мені доводилось слухати від дорослих, що можна їсти і чого не слід, куди можна йти і де заборонено перебувати довший час... Через те, ставши журналістом, я подумав, що прийшла пора скористатися нагодою побувати в Чорнобильській зоні.
Марк Мацелка: – Мій друг Антон Бендаржевський звернувся до мене на початку 2011 року з пропозицією поїхати в Чорнобиль допомогти йому підготувати низку статей, фото і зняти документальний кінофільм. Коли в Україні сталася атомна трагедія, мені був усього один рочок, я народився і жив в Угорщині. Але з розмов батьків, розповідей дорослих у старшому віці я вже багато-чого знав про цю аварію. Коли Антон завів мову про поїздку у Прип'ять, я одразу погодився, бо й мені було цікаво довідатись про місце, яке розбурхувало мою увагу ще в дитинстві. Ми потрапили у зону і зняли документальну стрічку доволі великого формату.
«Громада»: – Виготовлення фільму про Чорнобиль спонсорувало підприємство «Пакшська АЕС». Вам не здається це дивним?
А.Б.: – Було дуже важко знайти меценатів. І ми дуже зраділи, що в Пакші зголосилися матеріально підтримати наш проект. Нас часто про це запитували знайомі і глядачі, мовляв, а чому саме Пакш? Проте я не вважаю, що в цьому може приховуватись якийсь негатив для угорської АЕС чи для будь-кого, адже ми намагалися гранично об'єктивно знімати про чорнобильську трагедію, надавши можливість висловитися як прихильникам мирного атому, так і його противникам. На щастя, наші спонсори не зв'язували нам руки цензорською шворкою. Вони переймалися тільки тим, щоб для нас ця історія закінчилася благополучно. Мені здається, що нашим замовникам відзнята у Прип'яті продукція сподобалася.
М.М.: – Чого очікує у такому випадку спонсор? Коли постане якесь питання, важливо, щоб інформація була офіційно підтверджена, точна й об'єктивна. Для експлуатаційників із Пакшу це твердження також є цілком справедливим, як і у випадку інших семи середніх та менших підприємств, які сприяли просуванню фільму на угорський ринок. У картині найбільше по темі висловлювалися герої, а не автори. Про це йдеться і у відгуках глядачів.
А.Б.: – На жаль, у документальних фільмах про Чорнобиль у переважній більшості акцент роблять на самій катастрофі, нагнітанні страху, надмірній, так би мовити, тріллеризації. У нашому фільмі радше йдеться про людей, які пережили катастрофу. Але вже не в якості жертв, а відповідальних, мужніх особистостей.
«Гр.» – Чи є шанс, що ваш фільм колись побачать глядачі Білорусі та інші громадяни пострадянського простору?
А.Б. – Як я вже згадував на вечорі, у нас вже готова англомовна версія стрічки, щоб вийти на міжнародний кіноринок. Разом з тим працюємо і над російським перекладом для глядачів СНД.
М.М.: – На даний час одна з угорських продюсерських компаній взялася популяризувати за кордоном нашу картину, й передусім на міжнародних кінофестивалях. Нині картина проходить відбіркові конкурси в 40 державах. Сподіваємося, що у найближчі місяці вона, поряд з іншими, може потрапити на перегляд конкурсного журі або й зайняти престижне місце у змаганнях картин свого жанру.
«Гр.»: – Чи було у вас відчуття страху під час зйомок у Чорнобилі?
М.М.: – Абсолютно ні. Не помітили ми цього і в настрої наших героїв, що займалися ліквідацією наслідків ядерної катастрофи 25 років тому, щоб мінімізувати шкоду для рідної землі, врятувати свою батьківщину і Європу від смертельного випромінювання. А в Чорнобиль ми поїхали для того, щоб інформувати глядачів, які зміни відбулися в зоні через 25 років по тому, як трапилася аварія, наскільки вдалося залікувати рани і здійснити знезараження території сьогоднішнім технічним персоналом закритої ЧаЕС подібно до того, як це героїчно робилося багато років тому їхніми попередниками.
А.Б.: – Там, у зоні, на нас гнітюче враження справив трагічний вигляд залишених будинків у Прип'яті. Але попри це, я був здивований ставленням до своїх обов'язків і взагалі місії як такої на цій стражденній землі з боку багатьох тисяч людей, які не бояться радіації, хочуть жити й активно працювати у зоні.

Наш кор.