ГРОМАДА - часопис українців Угорщини

З будинку на ґанок вийшла панна Юзя з панночками-гостями. Незважаючи на довгу сукню, вона здавалась дитиною при дорослих товаришках, – тоненький, нерозвинений стан, маленьке, бліде личко мало нагадували, що Юзя вже «панна на виданні». Всі панночки мали, або намагались мати, безжурний пташиний вираз, покручуючи головками та щебечучи; Юзя теж нагадувала пташку, але приборкану, з прихованою на дні погляду мрією вирватись кудись на волю або в ширшу клітку. За Юзею йшла покоївка з кошиком, повним стрічок, порізаних на рівні, не дуже довгі кінці. Після панночок з’явились паничі, але не пішли на самий рундук, а спинилися в дверях і почали поверх панянських голів і плечей роздивлятися на дівчат, хто в pince-nez, хто так, прижмурившись. Паничі переморгувались межи собою, але ніякої критики вголос не вимовляли, може, з уваги на панночок. Зате панночки ні на кого не вважали і щебетали, що спадало на думку. (81) К З
– Чи то все дівчата, чи замужні? – питала одна варшав’янка і, не діждавшись відповіді, засміялась: – Ах, тут же й зовсім маленькі єсть, що ж то за mężatki? O чім я мислю? Але то, що вони всі в хустках, то я думала… Скажіть, чи то тільки в поезіях дівчата-селянки бувають заквітчані? Як то у Міцкевича про вінки – «z róż, lilii i tymianku»…
– Не знаю, як де, – завважила одна сільська панночка, – але тут на Поліссі дуже шпетно одягаються.
– А правда, – докинула друга, убрана з великою претензією, – дивіться, навіть біле убрання на їх негарне.
– Чому? – озвалась несміло молоденька дочка посесора, – як чисте і добре викачане, то…
– Але ж прошу! – перебила «елегантка», – «чисте, викачане», що ж то поможе, як воно з грубого полотна?
– І таки страх неформено пошите, – знову умішалась варшав’янка, – не розумію, нащо вони роблять такі вузькі рукава і такі широкі, виложисті коміри, як хомути.
– То, прошу пані Банди, маринарський стрій, – вкинув, сміючись, панич Бронек.
– Milcz, pan! – кинула йому через плече варшав’янка, стреливши очима. – Панове не розуміються на строях.
– Але на чім іншім, – докінчив Бронек, а варшав’янка загрозила йому пальцем.
– Як так, то панська здатність до обсервації даремно пропадає, – завважила, іронічно всміхаючись, чорнява струнка «граб’янка», – бо на Поліссі страшно ординарний тип у селян, навіть у молодих дівчат.
– Вплив клімату й оточення! – з удаваним педантизмом бовкнув Бронек.
– О, то мусить бути дуже неприємно мешкати в такому негарному краю! – сказала варшав’янка.
– А певне! Страх неприємно! – потвердило кілька панянських голосів.
– Але то, може, не скрізь по селах так, – защебетала варшав’янка, – я собі то цілком, цілком інакше уявляла, бо, як я бачила раз у театрі «Wesele na Mazowszu» – то зовсім що іншого, ніж тут, – і строї, і все, навіть не зле, зовсім не зле…
Тим часом дівчата стояли, збившись у гурток, і не знали, що почати. Панна Юзя теж була ні в сих ні в тих. Але покоївка перебила ту ніяковість.
– Чи паннунця кажуть їм по одній сюда підступати, чи нехай я їм роздам, а паннунця подивляться?
– Нехай прийдуть сюди по одній.
Покоївка поставила кошика на ганку, на поруччі коло Юзі, а сама метнулась викликати дівчат.
– Ну, йдіть хутчій, котора там найстарша чи найменша, а то панна чекають. А баби чого поприходили? – зашепотіла вона до Дарки. – То ж тільки дівчатам даватимуть.
Мартоха почула те і вголос обізвалась.
– То ми, Марисю, тільки-но подивитися прийшли. А я ж і найменшу дівочку принесла, вона ж самейка не зайде, ще ніжки малейкі, – і Мартоха голосно поцілувала свою мизиночку.
– Ну, на таких дівочок ще кісники не поросли! – засміялася покоївка. – Нехай-но перше коси виростуть.
– А воно на шапочку почепить, – облесливим голосом провадила Мартоха, поправляючи на Гапці обшиту барвистими китицями перкальову шапочку. Але Марися вже її не слухала і знов почала кликати дівчат.
– Та йдіть котора! Іди ти, Ярино, ти засватана, тобі годиться перед вести.
Ярина почервоніла й сховалась за Мотруну.
– Ну, то ти, Мотруно! – і Марися сіпнула Мотруну за рукав.
– Ей, бігма, не піду, бігма, не піду, – забурмотіла кидаючи полохливо чорними очима на всі боки.
– Йди ти, Дарко!
Дарка подивилась на Марисю мовчки і не рушила з місця.
– Ото дурні дівки, не хтять іти! – звернулась до Юзі вже розгнівана Марися.
– Та, прошу паннунці, вони не сміють, – озвалась Мартоха, – бо то, відомо, зросло, як у лісі, та й що воно видало? Нехай паннунця будуть вибачні…
Говорячи те, вона крадькома підштовхувала Дарку, щоб та йшла, але Дарка стояла, як вмурована.
– То я вже сама їм роздам, – зважила Юзя і подалася з ганку вниз по сходах, – Марисю, неси кошика за мною.
І вдвох з Марисею Юзя почала обходити дівчат, наділяючи кожну урізком стрічки. Стрічки були простенькі, з шовкової жички, такої, як на ярмарках по ятках продаються. Багатшим дівчатам ті стрічки були невдивовижу, але вбогі були раді, бо й таких не мали. Юзя, почавши скраю, спершу роздавала всім, і дорослим дівчатам, і малим дітям. Дорослі сами нахилялись і цілували панну в руку, декотрі ще примовляли: «Дзінькую паннунці», – а малих матірки або старші сестри наштовхували, наказуючи: «Поцілуй панну в руцю!» З дорослих тільки «дурна» Грипа не вклонилась і не поцілувала руки. Вона кинула синеньку стрічку додолу і сказала: «Не хочу! Дай красну!» Але «красної» Юзя не дала і пішла далі наділяти інших.
Вже десятків зо два барвистих голів нахилилось до Юзиної руки, але саме як Мартоха виставила свою Гапку через Мотрунине плече до панни, покоївка сказала:
– Прошу паннунці, нехай не дають тим малим, а то дівкам не стане, тут уже небагато зосталося. Мале однаково не розуміє.
І Гапка зосталася без стрічки.
Наділено Мотруну, Ярину, аж ось і Дарчина русява голова з непокритою короною кіс похилилась до білої ручки панни Юзі; запечені від смаги уста торкнули ту руку сухим поцілунком і промовили безвиразно, спокійно: «Дзінькую паннунці». Потім Дарка випросталась і подивилась просто поперед себе через паннину голову кудись удалину.
– А це ж моя Дарка ровесниця паннунці, – не втерпіла Мартоха, – їй же якраз сьогодні сімнайцятий рік пішов.
– Так? – з ласкавим усміхом промовила панна Юзя і чогось поглянула на біле, дуже зашуроване убрання Дарчине, але більш нічого не сказала і, скінчивши наділяння (декому таки не стало), вернулась до ясного гурту панночок.

[1 мая 1905 p., Тифліс]