Дорога до Христа
«Яка користь людині, хоч би увесь світ
здобула, а занапастила душу?..»
У кожної людини є своя дорога, і куди вона веде, залежить від неї. Так, а саме від способу її життя, мислення, підходів до вирішення проблем, погляду на життя в цілому.
...Йдучи темними, дрімучими хащами, долаючи перешкоди за перешкодами, вибиваючись із сил, без надії бреду навмання. Втома тисне на серце в грудях, забиває памороки... Зупиняюся у цьому безпросвітку. Відмагаюся від похмурої мислі. Але ради нема: напевно, все-таки збилася з дороги...
І раптом погляд вихоплює з напівмороку лісових дерев і густого чагарнику протоптану стежку. В голові пульсує радісна думка: «Нарешті! Саме ця стежка виведе мене на широку дорогу, залиту сонячним світлом і теплом».
На серці полегкість, обличчя сяє посмішкою, бо я бачу вихід із цих нетрів. Ще трохи терпіння, і я доберуся додому, рідної оселі, де на мене чекають затишок, спокій, тепло і розуміння близьких людей, любов...
Й ось я вже дома. Дорога була терниста, але вдалося подолати її, адже прагнула порятунку, був порив і нездоланний потяг до цілі. Але він вартував того.
Як добре нам у домі небесного отця! Подумаймо, яку радість приготував нам добрий Батько у вічному домі, адже саме туди веде мене одна з моїх доріг – дорога до вічності. Вона є і швидка, і неминуча.
Скільки разів буває у нашому житті так: ідемо-бредемо, а куди? Для чого? До кого? Хто веде мене по цій дорозі? Що нагромаджено попереду? Над чим стою у нерішучості?
Напевно, кожний із нас неодноразово задавав собі такі запитання. Буває, хтось зупиниться, інший сміливо рушить уперед. А що виберу я? Зручну, розлогу і пряму дорогу, а чи тернисту, важку? Дорогу Христа, чи світ із його принадами й розкошами?
Знову стою на роздоріжжі. Робиш вибір, а потім нарікаєш. Чого? Може, не цього хотіла, чекаючи на раптове чудо без того, щоб заслужити його у праці душі, мислі, почуттів і вчинків.
Легко любити Бога, коли усе добре в нашому житті; якщо вдається задумане і серце переповнене щастям. Хочеться співати від радості, повторюючи, як рефрен: «Боже, який ти добрий і милосердний! Я люблю Тебе, бо стається так, як я хочу».
Коли ж проблеми сунуть темною хмарою і над головою тобі нависає загрозлива лавина труднощів, шукаєш і не знаходиш виходу з якоїсь ситуації, валишся з ніг і не можеш звестися, що тоді? Чи так вже легко викажеш своє щире почуття любові до Бога? Натомість людина починає нарікати: «Прокляте каторжне життя і все навколо...»
У своїх негараздах починаєш звинувачувати кого завгодно, впадаючи у відчай, нарікаєш на долю і себе самого, хоча і знаєш, що це – гріх. Твій гнів іде ніби у двох напрямках – до зовнішнього світу або ж розвертається на 180 градусів і б’є по твоїй власній душі, й ти починаєш гризти сам себе, стаючи самоїдом.
В обох випадках це – дуже кепська справа, адже людина відходить від Бога, йдучи за своїми пристрастями, а не за любов’ю. Пристрасть заважає бачити і чути Бога, прийняти Його волю, адже ми уподібнюємося до язичників, які у гніві розбивали свої глиняні чи дерев’яні або ж навіть золоті ідоли, коли вони їм не допомагали. Відтак погани робили собі інших божків, і все повторювалося спочатку, аж поки через тисячоліття не настала пора єдиновірців.
З іншого боку, помилково вважати, що коли ти стаєш християнином, то прилучаєшся до якоїсь магії чи ворожби. Це вельми відлунює замаскованим язичництвом, тому що його адепти ніби торгуються зі своїм божеством, мовляв, будемо йому догоджати у дотриманні різних ритуалів і правил, приноситимемо жертви, а ідол-бовван нам за це пошле благополучну долю і багатство. Для послідовників Христа у такому способі думання може приховуватися величезна пастка, адже магія жодним чином не сумісна зі християнством.
За допомогою ворожби та інших подібних маніпуляцій душевно і тілесно ліниві люди хочуть отримати для себе незароблені моральні і навіть матеріальні блага. Недаремно святі старці попереджали нас, що все це йде від лукавого. Віра в єдиного Бога – це, передусім, щоденна робота душі, розуму, серця і навіть тіла, адже ми час від часу мусимо обмежувати його потреби у пості, бесіді, тілесних насолодах, бажаннях, бо все це для глибоко віруючої людини вторинне, несуттєве. Християнство в своїй основі передбачає жертовність, тобто ми не тільки беремо від Бога його любов, але і віддаємо її навзаєм із вдячністю у своїх молитвах і доброчинних справах.
Символ віри
Ніхто не говорить, що це легко для людини, яка сповідує християнство. Ще в євангелії від Івана знаходимо місце, де описується, як Христос ніс на Голгофу важкий хрест. У переносному значенні це означає, що у звичайному житті людина терпляче зносить труднощі, все, що судилось і стало неминучим у чиємусь житті; виконувати свій обов’язок до кінця.
Іван Франко так написав про це.
Проти рожна перти,
Проти хвиль плисти,
Сміло аж до смерти
Хрест важкий нести.
Отож, коли ми починаємо скаржитися на тягар своєї долі, насправді нам і на гадку не спадає, що нести хрест у житті нам незримо допомагає Божа рука. Бо якби несли його самі, давно б були придавлені ним до землі, валяючись у дорожній пилюці багато літ. От така-то наша «міць» без Божої помочі...
Один слуга Божий, котрий хотів щиро служити Господу Богу, нарікав на хрест, який йому судилося нести з Божої волі. Й от приснився сон цьому чоловікові. Здалося йому, що в полі зібралося багато янголів, котрі з великої купи беруть хрести, призначені для людей. Між іншими сплячий угледів свого янгола-охоронця. Він запросив цю людину, аби вона замість старого обрала собі інший хрест. Поклав слуга Божий один на рамена. Та він видався йому незручним, був задовгий. Вибрав інший: на вигляд коротший, гарний, але заважкий. Третій був меншим, але не сподобався. Нарешті знайшов підходящий хрест. Янгол-охоронець похвалив чоловіка за вибір. А коли слуга Божий краще придивився, помітив, що тримає той самий хрест, який носив до цього часу.
Чи варто противитися Божому задумові?
Є такий вислів: терпіння – повільна смерть. Іноді кажуть, що воно є карою Божою. Але хіба можна собі уявити любов до ближнього чи дитини без такої необхідної складової, як терпіння? Одна мудра людина сказала: «У терпінні знаходиться ключ до радості. Бо любов пізнається і приходить у терпінні. Кого любить увесь світ, але він його не любить – той не є щасливим. Кого ненавидить весь світ, але він його любить – той буде щасливим».
Розваж, що Господь наш Ісус Христос вже з дитинства був свідомий того, яка важка місія випала в його житті, який тяжкий хрест буде завдано йому на плечі. Бо хоча тілом був дитиною, але Бог дав йому велику силу розуму. Тож міг уявити собі увесь ланцюг випробувань, відчуваючи у своєму серці до найменших подробиць гіркоту майбутніх мук, тому на іконах часто бачимо маленького Ісусика з хрестом у руці («бо біль мій перед лицем моїм є завжди» Пс. 37, 18).
Якщо Божий Син терпів, то чи не варто потерпіти й нам, адже Бог ніколи не дає чоловікові мук понад його сили. Святі отці навчають паству, що терпіння завдаватиме нам менше страждань, якщо його переносити із Христом, жертвуючи за душі померлих родичів та грішників у чистилищі.
Водночас ніщо не очищує або загартовує людину краще за терпіння. Святий отець Пій впродовж 50 літ носив на своєму тілі стигми – рани Христа. Вони кровоточили, нестерпний біль проймав усе тіло цього отця. Бувало, його аж лихоманило від гарячки, не один раз він стояв на самому краю могили, особливо ж пастир карався через якийсь необачний крок чи помилку, або зневагу до християнських приписів із боку своїх духовних дітей. Але ніхто не чув від отця Пія бодай одного слова нарікань чи образи.
Можна запитати: «Невже Бог не любив цього святого мужа? Хіба прагнув його страждань?» Зрозуміло, що – ні. Бог є любов. Це ми його інколи уявляємо як злого тирана і лиходія чи караючого правителя. Наша уява та однобоке бачення світу, недосконалість мислення і слабка віра вимальовують нам хибний образ Бога, якого боїмося, який не піклується нами, а нерідко у маловірних навіть виникають сумніви щодо Його існування...
У пошуках вірного шляху
Святий Августин 30 років шукав істини, ходив, наче блудний син, у пошуках Творця. Пізніше він так писав про свої духовні і душевні поневіряння: «Я лякаюся бога, який проходить мимо». Однак Св. Августин зумів віднайти правду, ступивши на вірну дорогу. Бог чекав на нього, як і на інших праведників віри і слуг Божих та пересічних християн, яких підтримував і підтримує у трудну мить їхнього життя. Він дає нам різноманітні засоби до спасіння, тільки не треба нехтувати ними, будьмо зрячими не тільки очима, але й серцем.
Св. Августин наголошував, що чоловік створений для Господа Бога. Але й ми маємо відчути в собі присутність Небесного Отця, відкритися Йому. Він один лише зможе нас ощасливити своєю любов’ю, яка не залежить від часу, простору і проявів матеріального світу. Оберімо у своєму житті правильні пріоритети, тому що вся жива і нежива матерія починається з Божої любови, з неї виходить і, в кінцевому підсумку, до неї повертається, тобто до нашого Творця.
Людина, яка зробила крок від стихійного християнина до послідовного і щирого вірника, тобто збагнула суть Христової науки, а не лише замилувано споглядає збоку християнське життя, буде ясно усвідомлювати, що Господь наш Ісус Христос, здійснюючи задум свого Батька, хотів поєднати Бога з людиною. Символом такого примирення і став хрест, який двигав на собі Ісус Христос, ідучи на смерть. Хрест став знаком спасіння і віри. Ним починаємо наш день, наші молитви, кожну працю, або ж заходячи до храму, вирушаючи у подорож і т. д.
Ступивши на хресну дорогу, наш Спаситель закликає, щоб і ми несли свої хрести відважно, постійно і до кінця життєвого шляху. При цьому дуже важливо, щоб християнин зберігав у своєму серці любов, якою б трудною не була ця дорога до Бога. Терпіння, як учить апостол Павло, будуть нашою мірою в небі: «Бо як ви є учасниками терпінь, так будете й – потіхи» (2 Кор. 1.7)
Творячи добро іншим, прощаючи провини наших близьких, друзів і недругів, даючи милостиню вбогим, підтримуючи ближніх добрим словом, будучи доброзичливими і усміхненими, надаючи посильну допомогу потребуючим її, ми вибираємо вірну дорогу. Християнин із любов’ю у серці вміє не тільки взяти, але й поділитися своїм добром не лише про людське око, як фарисей. Віддаючи тайно частку наших душевних і матеріальних статків на Божу справу, бідним чи на потребу громаді і нічого не вимагаючи за це, ми робимо цим самим і невеличку пожертву Богові. Христос закликав своїх послідовників любити одне одного, утворюючи одну духовну спільноту. На своїх початках християнська церква утворювалася саме з таких зібрань християн-неофітів, яких переслідувала світська і духовна влада в Римській імперії. Через це нова віра накопичила такий великий моральний авторитет, що імператор Костянтин (його потім проголосили святим і рівноапостольним мужем церкви) зробив християнську релігію державною.
Не забуваймо, що до Христа йдуть у терпінні, молитвах і любові. З Ісусом ми не будемо ніколи відчувати своєї самотності. Він зуміє зрозуміти нас, дати слушну пораду, навернути на добру дорогу, примирити людину саму з собою і Богом.
Уклала Марія Втерковська
