ГРОМАДА - часопис українців Угорщини

Політичне керівництво УРСР визнало факт голоду в республіці ще весною 1932 р., але з другої половини 1932 почало замовчувати основну його причину – обсяги і темпи хлібозаготівель, на яких наполягала Москва і які набули ознак геноциду проти селян.
Звернемось до фактів – до урядових та партійних постанов 1928-1933 рр. Це допоможе нам з'ясувати суть того, що відбувалося тоді в Україні. Однак спершу – кілька узагальнень.
Насильницьке проведення хлібозаготівель в маловрожайні 1928-1929 рр. не дало державі бажаних результатів, однак істотно поглибило зернову проблему й ускладнило соціально-економічну ситуацію на селі. Запровадження масової колективізації, яку Сталін вважав найефективнішим засобом вирішення зернової та хлібозаготівельної криз, призвело лише до остаточної ліквідації основних виробників зернових культур, до глобальної продовольчої катастрофи.
Створення колгоспів переслідувало далекосяжну політико-економічну мету: знищення соціальної бази «українського сепаратизму», ліквідацію приватного сектору, утвердження державної організаційної форми сільськогосподарського виробництва з використанням дешевої і підневільної робочої сили, забезпечення умов для централізованого й абсолютно прогнозованого хлібопостачання промисловості, армії, військ НКВС, формування експортного фонду. Для ВКП(б) та особисто для Сталіна всі перелічені завдання були стратегічними, а основними тактичними завданнями початку 1930-х рр. стали обсяги і темпи хлібозаготівель.
Упродовж другої половини 1929 р., коли основними виробниками та утримувачами хліба ще були індивідуальні селянські господарства, а колективізація лише набирала обертів, влада почала максимально використовувати політичні та карально-репресивні механізми для виконання фантастичних планів хлібозаготівель. Об'єктом визиску стали так звані куркульсько-спекулянтські елементи, тобто основна частина сільських товаровиробників. На них не поширювалася «допомога» в недорідний 1928 р., яка надавалася «винятково бідноті», але з них вимагали віддати те, чого в них і не було. Однак і для бідноти допомога була мізерною. В червні 1929 р. РНК УСРР спромігся охопити допомогою лише 67 % дорослого населення незаможних груп села, виділивши хлібний пайок в обсязі 200 г. Уже тоді деякі села з південних районів голодували. 3 липня 1929 р. з'явилася постанова ВУЦВК і РНК УСРР «Про заходи щодо розкуркулення селян». Вона надавала право сільським радам накладати штраф на куркулів за непослух у п'ятикратному розмірі вартості хліба, розверстаного до кожного їхнього двору, а в разі невиконання продавати майно з торгів. До тих, хто «відмовлявся» здавати хліб та чинили «опір проведенню хлібозаготівельного плану», застосовували ст. 58 КК УСРР, яка за «зловмисне» ухиляння від оплати податків та невиконання «загальнодержавної ваги повинностей» передбачала покарання – «позбавлення волі на реченець до одного року», примусову працю, штраф подвійного розміру невиплачених платежів. Практика застосування цієї статті КК без з'ясування господарських можливостей селянського господарства засвідчує факт позаекономічного примусу та експропріації. План хлібозаготівель не входив до виконання податку, а являв собою додатковий визиск – сумнозвісний «порядок самозобов'язання». Селянинові доводилося сплачувати податок, самообкладання та, як правило, штраф, невиконання якого завершувалося розпродажем майна на торгах. Селяни скаржились на рішення судових органів та дії сільських рад, які займалися стягненням «адмінштрафу». «Маючи 6 їдців та 6,5 дес. землі, – писав 11 серпня 1929 р. селянин А.А. Школа з с. Зеленківці Вільшанського району Сумської округи, – я згідно з зобов'язанням, підписаним мною в сільраді, повинен вивезти з нового врожаю всю недоставлену раніше кількість хліба. Крім того, треба заплатити сільгоспподаток та самообкладання і прогодувати сім'ю... Такий тягар, як 500 крб. штрафу, цілком руйнує моє середняцьке господарство і не дає мені змоги хліборобствувати надалі нормально без злиднів. Руйнуючи господарство, він руйнує й мою родину». Таких листів на ім'я Г.І. Петровського надходило безліч.
Постанова РНК УСРР «Про ознаки, які визначали селянське господарство як куркульське» від 13 серпня 1929 р. дозволила судовим та позасудовим органам вдаватися до застосування карально-репресивних заходів під час хлібозаготівель. Достатньо було виявити наявність однієї з ознак – використання найманої праці, оренда, комерційна торгівля, млин, олійниця, щоб визнати селянське господарство куркульським і обкласти його всілякими додатковими повинностями, невиконання чи недовиконання яких супроводжувалося передбаченими судовими органами санкціями: штраф, конфіскація майна, продаж його на торгах, ув'язнення, депортація.
Доповідь про політико-економічне обґрунтування необхідності рішучого наступу на куркуля, з якою Сталін виступив на конференції аграрників-марксистів 29 грудня 1929 р., також стосувалася хлібозаготівельної проблеми. Вождь більшовиків, спираючись на досить оптимістичну статистику про наявні й перспективні здобутки
колгоспно-радгоспної системи в галузі зерновиробництва (400 млн. пуд., що, однак, було на 200 млн. пудів менше від кількості хліба, зібраного «куркульськими господарствами» в 1927 р.), оголосив політику «ліквідації куркульства як класу». Промова вождя виявилася закликом до наступу проти селян. На запитання про розкуркулювання в районах суцільної колективізації, яке Сталін сам собі поставив, вождь відповів так: «Тепер розкуркулювання в районах суцільної колективізації не є вже простий адміністративний захід. Тепер розкуркулювання становить там складову частину утворення і розвитку колгоспів». Отже, відсутність економічно виваженої політики організації колективних господарств компенсувалася форсуванням темпів колективізації, ліквідацією реальних виробників сільськогосподарської продукції та оптимістичними прогнозами про переваги колгоспів над приватним сектором. Велика авантюра, до якої вдався Сталін, мала відверті ознаки геноциду, адже йшлося про фізичне винищення значної групи селян.
Упродовж 1930-1931 рр. політичне керівництво зосередило основну увагу на здійсненні масової колективізації, але одночасно продовжувало вдосконалювати методи максимального вилучення великих партій хліба, особливо в новоутворених колгоспах, не забуваючи й про індивідуальний сектор – «індусів». «Куркулів», які не вступили до колгоспів, позбавляли «лишків» землекористування, оподатковували за максимальною шкалою. У них конфісковували майно, але не зменшували обсягів плану до двору. Блюзнірська політика розкуркулювання, яка торкнулася й переважної більшості середняцьких господарств, руйнувала сотні тисяч селянських родин і нищила продовольчу базу всієї України. Розкуркулених, тобто позбавлених майна та землі, але не депортованих до Сибіру селян вивозили на «виселки» – на малопридатні для сільськогосподарського виробництва землі, «розміром від 10 до 20 дворів», «ізольовані від ринків збуту». Цілеспрямована акція «ліквідації куркульства» винищувала справжніх хліборобів, які донедавна визначали хлібний ринок в Україні та поза нею. Колгоспи та радгоспи не забезпечували потреб суспільства та особливо держави в хлібі, тому остання, розгорнувши індустріалізацію, вдалася до перегляду суб'єктів, яким хліб постачався централізовано. Директивами Наркомпостачання в березні 1931 р. було припинено виділення продуктів для безкоштовних гарячих сніданків у школах, знято з постачання учителів, дитячі інтернатні установи, цілі містечка з населенням в кілька тисяч (їх прирівняли до підприємств третього списку, постачання яких залежало від надходження мірчука, тобто відсотку за помол зернових на млинах державно-заготівельних органів; однак мірчук з весни 1931 р. просто не надходив). Хліб, забраний в селян, одразу вивозили до південних портів та Москви, а борошно, макарони, хлібобулочні вироби – до новобудов п'ятирічки.
Постанови державно-партійних органів, ухвалені та опубліковані протягом другої половини 1932 р., фактично заклали нормативно-правову базу масового позбавлення сільського населення засобів до існування. 7 серпня 1932 р. ЦВК і РНК СРСР прийняв постанову «Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперації та зміцнення громадської (соціалістичної) власності», якою «захищав» нещодавно «усуспільнене» майно від колишніх власників. Постанова передбачала покарання – розстріл або 10 років таборів; її називали ще «законом про п'ять колосків», бо вона застосовувалася переважно в ході хлібозаготівельних кампаній. «Закон» від 7 серпня став правовою основою беззаконня, яке набуло виразних ознак геноциду. Репресії стали змаганнями між районами: хто більше знищить «саботажників» (державних) хлібозаготівель. У січні 1933 р., за даними по 182 районах, засудили за ухиляння від хлібозаготівель 1309 селян, з них 5 % до розстрілу, 82 % до позбавлення волі «на реченець» понад 5 років, 13 % – до примусових робіт. Під час весняної посівної кампанії лише на Вінниччині за «крадіжку» зернових притягли до суду 9 тис. селян, мотиви арешту були сформульовані так: «за те, що зрізала до 3-х фунтів колосків», «нарізала на полі її рідних до 5 фунтів колосків», «на своєму полі скосив 5 метрів за 3-4 дні до початку косовиці». Саме тоді за вироками «польових судів» розстріляли 101 селянина, які, шукаючи порятунку від «наглої смерті», зрізали колоски на колгоспних чи приватних полях. «Член облсуду Кульчицький протягом одного дня, – підкреслювалося в доповідній записці, підготовленій НК РСІ весною 1933 р. на Вінниччині, – заслухав в 3-х селах три справи і по 2-х з них виніс вирок до розстрілу, в тому числі одному, котрий перебував в такому стані (опухлий), що на судовому засіданні сидіти не міг, а лежав на лаві підсудних». У травні 1933 р. у Вінницькому, Кам'янецькому, Бердичівському та Проскурівському БУПРах перебувало 13325 засуджених «саботажників» та «злодіїв» – українських хліборобів. Ще більш жорстокими були «вироки» самосуду, який тоді масово чинився. Так, у с. Кордишівка Вороновицького району Вінницької області уповноважений району та місцеві активісти завдали фізичних травм селянці, яка не виконала планових завдань, а згодом закопали її живою в землю. Відверте й масове народовбивство, яке відбувалося в селах протягом другої половини 1932 та першої половини 1933 р., було ініційоване і санкціоноване нормативно-правовими актами радянської держави.
Голод 1933 р. спричинили широкомасштабні економічні експерименти більшовиків, а масову смертність людей – мор (особливо смертність так званого непрацездатного населення) зумовили конкретні урядові рішення, інструкції, накази та дії. 22 серпня 1932 р., тобто вже через два тижні після ухвалення «закону про п'ять колосків», Укрколгоспцентр, виконуючи «вказівку ЦК» про невидачу хліба для громадського харчування, заборонив відрахування з колгоспного резерву зернових у громадські їдальні в селах. Отже, все непрацююче безпосередньо в колгоспах населення сіл (діти, хворі, похилого віку колгоспники, педагоги, працівники соціальної інфраструктури) було позбавлено засобів до існування. А рішенням бюро Луганського міськкому КП(б)У від 31 серпня 1932 р. колгоспників, які «незадовільно виконують плани хлібозаготівель», зобов'язували брати з собою власний хліб для «гарячого громадського харчування».
Елементом механізму створення голодомору було також рішення ЦК КП(б)У про занесення колгоспів-боржників на «чорну дошку» (рішення затверджене політбюро 18 листопада 1932 р.). Покаранням для таких колгоспів були: повна заборона централізованого продовольчого постачання, призупинення будь-якої торгівлі і вивіз з лавок наявних продуктів, згортання колгоспної торгівлі для колгоспників й одноосібників, призупинення всякого кредитування і вимога повернути вже видані кредити, очищення колгоспів від контрреволюційних елементів. 6 грудня 1932 р. РНК УСРР та ЦК КП(б)У прийняли спільну постанову «Про занесення на «чорну дошку» сіл, які злісно саботують хлібозаготівлі». Її підписали Чубар та Косіор, а жертвами стали мешканці конкретних сіл: с. Вербка Павлоградського району, с.Гаврилівка Межівського району Дніпропетровської області; с. Лютенька Гадяцького району, с. Кам'яні Потоки Кременчуцького району Харківської області; с. Свято-Троїцьке Троїцького району, с. Піски Баштанського району Одеської області. Двома тижнями поспіль, щоб посилити ефективність репресивної політики, РНК УСРР та ЦК КП(б)У дозволили продовольче постачання занесених на «чорну дошку» сіл, але за умови виконання ними хлібозаготівельного плану. «Товарні репресії», тобто позбавлення селян продовольства, практикували також проти окремих господарств колгоспників та одноосібників навіть у тих селах і колгоспах, які виконали планові завдання. Станом на 15 грудня 1932 р. до колгоспів 82 районів застосували постанову від 6 грудня. Для господарств, які не виконали хлібозаготівельних планів, обсяг зерна, що мало бути вилученим, розподіляли в такий спосіб: 30 % мало передаватися в розпорядження держави, а 70 % – для ЦК КП(б)У на формування насіннєвого фонду. До одноосібників, які не виконували плану до двору, застосовували подвійний податок Уряд здійснював також політику ізолювання голодуючих селян від решти населення, унеможливлюючи міграційні процеси. 27 грудня 1932 р. було запроваджено єдиний паспортний режим на всій території СРСР, згідно з яким селян юридично і фактично позбавили права отримання паспорта, а отже – і прав пересування та працевлаштування. В голодному 1933 р. працездатна частина сільського населення легально могла виїхати з села лише через систему централізованого набору на будівництво «велетнів п'ятирічок», а молодь – лише для вступу до вузів, якщо, звичайно, мала відповідну довідку від сільської ради. Згідно з постановою за 17 березня 1933 р. ЦВК та РНК СРСР «Про порядок відходництва з колгоспів», колгоспники могли тимчасово покинути село за наявності у них угоди правління колгоспу з підприємством. 9 квітня 1933 р. РНК УСРР та ЦК КП(б)У запровадив постанову «Про тимчасові правила трудового розпорядку в колгоспах», якою заборонив колгоспникам покидати роботу, бригаду, село без дозволу правління.
Навколо сіл встановлювали «загороджувальні загони» з військ НКВС, які перевіряли поклажу селян, відбирали у них багажі з хлібом понад до 10 кг. Раднарком СРСР та ЦК ВКП(б) постановою від 2 грудня 1932 р., підписаною Молотовим і Сталіним, заборонили селянам «вільну торгівлю своїм хлібом» в колгоспах та районах, які не виконали хлібозаготівельних завдань. Заборонялася також і торгівля картоплею, але дозволялося вилучати її в колгоспників, яким незаконно видали на трудодні.
Таким чином, карально-репресивні методи хлібозаготівель, які спочатку були спрямовані лише проти «куркулів», в період масової колективізації набули інших форм і масштабів. Тоталітарний режим вдався до масового упокорення населення, запровадивши закони про позбавлення сіл і колгоспів, навіть цілих районів, продуктів харчування. Здійснення цих законів надало тогочасній політиці держави характеру геноциду проти селян. Послідовне і свідоме впровадження цієї політики в життя мало своїм наслідком голодомор 1932- 1933 рр.

"Голод 1932-1933 років в Україні: причини та наслідки"