Оксана Шморгун
Казка про двох чарівників
Десь далеко-далеко, в глибині Непрохідного тропічного Лісу, куди століттями не ступала нога чужинця, було одне село, де в мирі і злагоді жила собі громада, цілком ізольована від зовнішнього світу.
Але життя людей в цій малій спільноті було не безхмарним щастям, і зовсім не через брак цівілізації, про яку вони, звичайно, і поняття не мали. Справа була в тому, що поблизу селища жив жахливий Змій, який кожного року вибирав собі одного з мешканців села і споживав його на св’ятковій вечері... Чому люди йому це дозваляли? Та тому, що з печери, де жив Змій, витікав єдиний потік, який зрошував землі селян, і якщо Змій не діставав вчасно свій обіцяний ласий шматочок, то сідав на джерело, і життя всієї громади опинялося під загрозою голодної смерті – ось як все просто. «Але ж люди могли зібратися і вбити Змія», – резонно зауважите ви. Звичайно, і людям це спало на думку, і вони намагалися кілька разів прикінчити цю тварюку , але, на жаль, у них нічого не виходило. Як відомо, у цих казкових Зміїв на місці зрубаної голови виростає відразу три – це сталося і у випадку нашого Змія, коли людям якось вдалося відрубати йому голову. Але найгірше – тепер уже три голови вимагали людського м’яса на вечерю... Після такої невдалої спроби люди з жахом чекали, що ж буде далі. Та, на щастя, наступного року Змій виповз зі своєї криївки тільки з одною головою, і люди полегшено зітхнули: все-таки краще, щоб за благо народу померла одна людина, ніж три!
Але на світі ніщо не триває вічно – і зло, так само, як і добро, колись минає. Щоправда, не завжди так, як собі люди можуть це уявити. Так сталося і в нашому випадку. Бо ж поки бідні селяни мучилися з тим каторжним Змієм у глухомані, в зовнішньому світі цивілізація розвивалася шаленими темпами і дійшла до того, що вже і в ті непролазні хащі, де стояло наше сільце, різні подорожні компанії організовували туристичні поїздки для людей з усіх кінців світу.
І сталося так, що один з членів саме такої туристичної групи якось заблукав у лісі, і випадково натрапив на печеру Змія. Той турист якраз тоді з’явився на тому місці, коли нещасні селяни в німому мовчанні готувалися принести Змієві чергову річну жертву... Про це, звичайно, наш турист і поняття не мав, бо до печери наблизився так, що бачив тільки голову Змія, який саме виповзав зі своєї криївки. Такого турист зроду ще не бачив! Він відразу ж вихопив свій автоматичний цифровий фотоапарат і почав ним клацати – це ж сенсація! Так як в лісі було темно, апарат автоматично ввімкнув спалах, і за кожним клацанням спалахував знову і знову. Ця в зовнішньому світі цілком звична подія стала поворотною в житті громади. Бо Змій, який безвилазно сидів у своїй берлозі, як виявилося, не звик до світлової енергії такої інтенсивності, і від спалаху відразу ж осліп. Та й це ще не було би таким непоправним лихом (хапати людей і їх їсти можна і наосліп), але наш нещасний Змій страшенно перелякався і почав ганяти туди-сюди, мало не потоптавши все населення селища, яке, на щастя, чкурнуло врізнобіч. А Змій, не бачачи, куди біжить, впав зі скелі у провалля і так потрощив собі кості, що відразу помер.
Все це сталося за кілька хвилин, так що і наш турист стояв, роззявивши рота від здивування: в нього ж з’явилася ідея після фотографування пристрілити нещасне створіння, щоб забрати його голову як трофей. Наш турист вже уявляв собі, як він буде хвалитися дома сусідам, показуючи свій здобуток – голову Змія він планував використати як абажур екзотичної лямпи десь в куточку саду, коло будиночка з сердечком... Але на жаль –чи на щастя, хто знає- плани його провалилися, як і мрії про перебування в будиночку з сердечком при світлі екзотичної лямпи. Бо селяни, як тільки оговталися від несподіванки, відразу зрозуміли, що сталося: цей чоловік їх врятував! Він вбив ненависного Змія! Скінчилися їхні страждання! І люди з радісними вигуками підхопили туриста на руки і погналися з ним до села, забувши про свою жалобу. По дорозі фотоапарат туриста загубився, його знайшла якась мавпа і занесла своїм дітям як цікаву забавку, і так зник єдиний доказ того, що жив тут у хащах Змій, який століттями мучив нещасних людей.
Наш турист, хоч і не був лауреатом Нобелівської премії (він, до речі спромігся скінчити тільки вісім класів якоїсь задрипаної школи, та й то не з похвальними результатами...), але відразу зрозумів, що він зараз тут – герой, і якщо хоч трохи напружить свій не дуже-то звиклий до роботи мозок, то прекрасно зможе використати ситуацію в своїх цілях. Бо хто ж він був у зовнішньому світі? Та ніхто – якийсь нещасний робітник, що за все життя спромігся назбирати трохи грошей на цю ідіотську поїздку. На неї він зважився тільки тому, бо йому набридло роками слухати докори дружини, що «ми ніколи нікуди не їздимо» і тому подібне. І власне, він навіть радів, що так сталося, бо молоді дівчата, яких він бачив навколо себе, подобалися йому набагато більше, ніж його пятдесятирічна сварлива дружина... Тому він спокійно приймав все, що робилося навколо нього, і дозволив коронувати себе як короля і збавителя людства, а також оголосив себе Великим Чарівником – це вже так, на додаток, для повноти картини. І з цього моменту все життя його перетворилося на чудову казку!
Він вибрав собі красуню дружину, вивчив місцеву мову (не було легко, бо у школі з рідної мови мав натягнуту трійку – на щастя, в теперішніх умовах це не мало вже ніякого значення!), і йому не треба було робити нічого, хіба приймати подарунки і захоплення вдячних селян. Він, як справжній Великий Чарівник, «зачарував» джерело, і вода з нього текла без упину – це, звичайно, була не його заслуга, але яка різниця! Всім селянам він віщував щасливе майбутнє і життя в достатку аж до смерті – звичайно, не було в цьому ніякого віщування, адже і води, і їжі було для всіх більш як достатньо.
А в міжчасі у нашого Чарівника – перепрошую, Великого Чарівника! – народилися два синочки. Тато вчив їх всього, що сам знав. У нашому світі, звичайно, вісім класів не якась там вища освіта, але ж посеред Непролазного Лісу! Це ж мало не Університет, якщо не Академія... Словом, діти росли і вчилися всього, що тільки бачили навколо себе і чули від свого татка. І вони теж стали чарівниками – ну, не справжніми, звичайно, бо ж і їх тато не був справжнім чарівником, а таким собі маніпулятором, який вміло використовував людей у своїх цілях. Ні тато, ні його сини не були в принципі якимись поганими людьми – зовсім ні, вони просто, як і всі люди на світі, хотіли добре жити, не роблячи при цьому нічого. І так як сини бачили, що їх батькові це чудово вдається, то і вони чинили за його прикладом.
Власне, це і не йшло нікому на шкоду – не йшло б, якби. Бо у казці, як і в житті, завжди є якесь «якби», яке переверне все догори дриґом. Отже, все було би добре, якби в селі раптом не сталася велика посуха. Джерело висохло, і почався страшний голод.
Бідні селяни! Звідки їм було знати, що у зовнішньому світі решта людства в процесі невпинного розвитку цівілізації так спустошила всю землю, що там теж був страшний голод (це називалося господарчою кризою, але таких виразів у мові селян не було). І їх біда була спричинена саме цими зовнішніми процесами, про які вони, звичайно, ніякого поняття не мали.
В голод харчові запаси селян вичерпувалися, і треба було жити економно, і про це насамперед подумали Два Чарівники. Бо їм аж ніяк не хотілося жити економно. Ну кому захочеться замість мавпячої печені хрупати на вечерю якихось там смажених хробаків! Та й люди в селі вже не задовольнялися різними казочками про «краще світле майбутнє» - їм потрібні були конкретні дії. Тепер вони вимагали від своїх Чарівників справжнього чуда, щоб спекатися злиднів. А Чарівники, звичайно, страшенно перелякалися. Бо ж вони знали історію їх батька і те, що вони зовсім не вміють чарувати. І не тільки чарувати, а взагалі нічого не вміють, тільки макітрити людям голови різними дурницями... Але якщо це виявиться, то їхньому безпечному життю гаплик! А цього, звичайно, ні одна нормальна людина на світі собі не бажає. І тому Чарівники почали напружено думати, як би зробити так, щоб незважаючи на тяжкі часи їх життя лишилося таким самим зручним і безтурботним, як і колись. І придумали...
Один Чарівник став перед людьми і промовив:
– Шановні односельці! Зараз наше життя в небезпеці, але я відаю, як вийти з цього скрутного становища! Нам треба знайти нове джерело, і я навіть знаю, де його шукати! Якщо ви підете за мною, то врятуєтеся!
Люди чекали, що на це скаже Другий Чарівник – бо ж вони за все своє життя ще ніколи не рушили за межі свого селища, і ця пропозиція була для них доволі дивною. Але він не сказав нічого, тому люди за браком кращої ідеї пішли за Першим Чарівником шукати нове джерело. Воно, за словами Чарівника, було на північ від селища, він буцімто бачив його у видінні. І звичайно, людям треба було забезпечити Чарівникові щоденну мавп’ячу печеню, щоб він бува не ослаб і в останню хвилину не збився з дороги до цілющого джерела...
Деякий час все йшло нібито нормально, але тільки дочасно. Бо само собою зрозуміло, наш Чарівник ніякого джерела і уві сні не бачив. Коли ван розповідав людям про свої грандіозні плани, то думав, якщо він запропронує якусь нову альтернативу, то люди підуть за ним і будуть піклуватися про нього – а цього йому, власне, було і треба. Бо йому, звичайно, було глибоко начхати на те, як люди будуть добувати для нього щоденну печеню і які труднощі та злигодні треба їм при цьому терпіти- його цікавила тільки його печеня. Адже кожному своя сорочка ближче до тіла, це всім відомо, і нашому Чарівникові теж ближча була його вечеря, ніж якийсь там добробут односельчан... Ну і, звичайно, він будь-що прагнув уникнути найменших обмежень у своєму раціоні. Тим паче, що свою вечерю він завжди ділив зі своїм братом, коли односельчани цього не бачили...
В лісі ще траплялися мавпи, і вірні селяни йшли за своїм проводирем, але не можна ж і від них вимагати, щоб вони ганялися за якоюсь Фата-морганою до безмежності! Тому, коли вже четвертий рік вони ходили за Чарівником по лісі, годували його (і його брата, про що вони і не знали), і не знайшли нічого, то вирішили, що покинуть Чарівника і не будуть його далі годувати. І тоді перед людьми виступив Другий Чарівник:
– Браття селяни! Ви маєте рацію – дійсно, мій брат обдурив вас. Йому і невтямки, де нове джерело! Але я весь цей час молився до наших богів, і вони просвітили мій розум – я поведу вас до джерела! На захід, за мною!
Даремно казав Перший Чарівник, що вже от-от з’явиться довгождане джерело – селяни не вірили його обіцянкам і побігли за своїм новим ватажком.
Ну і звичайно, зараз вони приносили печеню Другому чарівникові (який, в свою чергу, завжди ділився нею зі своїм братом, коли односельчани цього не бачили...).
І так тяглося це роками – люди подавалися то за одним, то за другим Чарівником, і «чаклуни» жили собі пріпєваючи, і звичайно ніякого джерела ніхто ніколи не знаходив – як вже читачі, напевно. і самі здогадалися, цього в планах Чарівників зовсім не було!
Аж раптом Чарівники з односельцями прийшли на те саме місце, звідки колись вирушили: у своє рідне село. Але ні люди, ні тим паче Чарівники його не впізнали. Бо треба сказати, що поки вони тинялися по хащах у пошуках ефемерного джерела, в їх селі знайшов притулок єдиний пасажир, що пережив страшну авіаційну катастрофу. Це був старенький професор, лауреат Нобелівської премії, але дуже проста і скромна людина. Треба сказати, що він навіть зрадів, що потрапив в ці непролазні нетрі, бо від високих темпів розвитку цивілізації у нього вже голова тріщала... А тут, в гущавині за пару років він вибудував собі такий маленький Рай на землі, в якому мешкав у злагоді зі своїм вірним приятелем – шимпанзе.
От що застало людей на місці їх селища, коли вони нарешті після багаторічного бігання по лісі нарешті вернулися до дому. Тому-то селяни не впізнали своє село, яке було пусткою, коли вони його покинули, а зараз вони і самі бачили, що тут професор не має жодних проблем із прожиттям, радше навпаки! Професор теж дуже зрадів нежданим гостям, напрочуд швидко вивчив їх мову і дізнався від них про їх історію. Поки це все відбувалося, всі якось зовсім забули про Двох Чарівників. Всі були зайняті професором і його ідеями, кожен під керівництвом професора впорядковував свою власну оселю, копав криницю, садив городину. Вбивати мавп нікому і на думку не спадало, адже ж кращим приятелем професера була Мавпа! Та й взагалі, професор і не їв м’яса, бо був вегетаріанцем.
І якось дуже швидко і зовсім непомітно життя в селі знову налагодилося без допомоги Чарівників... І Чарівникам це було дуже не до смаку, бо ніхто про них не піклувався – ні, піклувалися про них, звичайно, але не краще, ніж про інших старих у селищі, а цього нашим Чарівникам, звичайно, було недостатньо.
Але час не стоїть на місці, і старий професор якось помер – але залишив по собі багато учнів. Його учні, звичайно, не від неосвіченого батька вивчили те, що знали. І їм вже не можна було забити баки якимись казочками про Чарівників-Змієборців. Чарівники теж вже були старі і не могли впоратися з новим поколінням, яке шкодувало їх і опікувалося ними, але аж ніяк не поважало, як Великих Чарівників. На жаль – чи, може, на щастя – і їх час скінчився, і вони тихо, один по одному, повмирали.
Їх поховали, як належить, згадавши про їх заслуги і не згадуючи про гріхи... І досі вони десь лежать в глибині Непрохідного Лісу.
Але чомусь їх винахід – за допомогою якого вони так довго могли безтурботно жити на горбі всього селища – якимось чудом перейшов у великий світ і живе, процвітаючи, тут – серед нас – і понині.
Як це могло статися, коли я точно знаю, що з того села ніколи ніхто в наш світ не приходив і від нас туди теж ніколи ніхто не ходив – залишається загадкою...
Сольнок, 16.06.2011 р.
