Все більше віддаляється від нас час страшних воєнних потрясінь Другої світової війни. Світ засудив військових злочинців, розкрито багато невідомих фактів, написано тисячі книжок, знято сотні кінофільмів про війну, видано численні мемуари...
За роки незалежності України поглибилось вивчення тем, на які було накладено «табу» в роки радянської влади, зокрема, тема остарбайтерів (нім. Ostarbeiter – «східні робітники» – німецький термін для означення осіб, які були вивезені гітлерівцями з східних окупованих територій, переважно з Рейхскомісаріату Україна, протягом Другої світової війни на примусові роботи до Третього Рейху. З України тоді було забрано до Німеччини понад 2 млн. людей, переважно молоді. Тільки з Києва й Київської області на невільницьку працю було відправлено понад 150 тис. людей. Щоб забезпечити «чистоту німецької крові», Головне управління безпеки Рейху розробило розпізнавальний знак для цієї категорії робітників у вигляді прямокутника з літерами OST на синьому тлі, який став принизливим рабським тавром для наших співвітчизників. Шанси на виживання на чужині залежали значною мірою від того, куди людина потрапляла: на державне виробництво, де умови праці та побуту були найважчими, чи до сільського господаря, де було легше прохарчуватися.
Після завершення бойових дій у Європі 1945-го року для забезпечення повернення з-за кордону мільйонів радянських громадян у рекордні терміни було організовано сотні різноманітних таборів і пунктів на території східноєвропейських країн і в західній прикордонній смузі СРСР. Їхнім пріоритетним завданням, на відміну від відповідних установ західних союзників, були політична фільтрація й статистичний облік осіб, які тривалий час перебували за кордоном, а не медична та матеріальна допомога постраждалим від нацизму. На кожного з них лягло нове, вже радянське, тавро «праці на ворога».
З кожним роком стає все менше живих свідків цього антилюдського злочину фашизму, тому для істориків і кожного з нас є важливим слово правди людей, що пережили цю трагедію. Своїми спогадами «Молодість, обпалена війною» про війну та примусову працю в Німеччині на сторінках часопису «Громада» ділиться Ніна Степанівна Розлач (дів. Прихніч). Ніна Прихніч народилася 9 липня 1927 року в с. Веселинівка Баришевського району Київської області в родині вчителів. Після тяжких поневірянь з чотирнадцятирічного віку на чужині й довгого повернення в Україну, вона знайшла в собі сили продовжити перерване навчання в школі, закінчити Київський учительський інститут, а потім Ніжинський педагогічний інститут й створити сім’ю. Все своє подальше життя вона віддала дітям, працюючи вчителем української і німецької мови в с. Сорокошичі, вихователем в дитячому будинку м. Остер і в школі №3, з1982 року – на заслуженому відпочинку. Має двох дітей, п’ятеро внуків і двох правнуків.
Надія Музичук
Ніна Прихніч
Молодість, обпалена війною
Моїм дітям і внукам,
дай Бог не знати!
Мамо, а що таке "війна" ?
Моє безтурботне дитинство закінчилося раптово, якось зразу, одним днем.
Це був день 22 червня 1941 року. Мати і батько були дома, бо була неділя. Я, поснідавши, попросилася до Мар’ї, це була моя одна з найближчих подруг, трохи старша від мене. Матір її звали вихристкою, і я тоді ще не розуміла чому? Просто бігала до вихристкиної Мар’ї, хоч погуляти ми могли тільки переробивши всю роботу, яку наказувала Мар’ї мати, йдучи на роботу: нарвати зілля свиням, стовкти пшоно в ступі, прибрати в хаті. Зате вже опісля ми мали змогу полізти на шовковицю і наїстись шовковиць „від пуза” або побігати на Линівець скупатись.
Але сьогодні я не дійшла до Мар’ї. Біля сільради було чомусь багато людей, вони голосно розмовляли, жінки плакали, а деякі зовсім голосили. Я зупинилася, були там ще діти, які бігали і кричали: „Війна, війна!!!” Я миттю метнулася додому, захекано вбігла до хати: „Мамо, там люди говорять, що війна”. Мати кинулася до виключеного приймача і, коли почула голос Левітана, чомусь поблідніла і замовкла. „Мамо, а що таке війна? ” – спиталася я, пригортаючись до неї.
– Ой, діти мої, діти!!!, – вирвалося в неї з грудей, але вона не заплкала, не заголосила, як ті жінки, тільки позвала батька, щоб теж послухав, а сама ходила по хаті і все прикрикувала на маленьку сестричку Гату: „Їж, їж, доїдай уже”. Мені ще на той день не виповнилося чотирнадцять років, а Гаті ще не було вісім. Була вона маленька і худенька, тільки великі чорні очі дивилися зацікавлено на всіх. Їсти Гата завжди не хотіла, мама терпляче морочилася з нею і заставляла з’їсти хоч частинку поставленого. А ім’я своє вона перекрутила ще змалку, коли її питали, як звуть, вона замість Галя, говорила „Ата”, так і залишилася Гатою до самої війни.
Перші дні війни ніби нічого не змінили в житті нашої сім’ї, але якась постійна тривога нависла над людьми. Батька визвали в сільраду і наказали здати радіоприймач і велосипед, і батько, не гаючись, відвіз великий синій радіоприймач і залишив його там разом з велосипедом. А ще про війну нагадувало часте гудіння літаків, які хмарами летіли вглиб країни вдень і вночі, часто бомбили Київ. Розриви бомб і спалахи пожарищ доходили до нашого села, але все рівно то було далеко. Часто, коли літаки пролітали над селом, ми, дітлахи, вибігали на вулицю і розпізнавали, чиї вони. Найменший сусідський хлопчик Сергійко, якому було років три, швидко перейняв від старшеньких і потім завжди голосно перепитував свою старшу сестричку Тамілу: „Каміла, нас ци не нас??” (наш, чи не наш?)
Та з кожним днем війна нагадувала про себе все більше.
Одного дня мама нагріла води і налила в миску, щоб я помила голову. Тільки я почала мити голову, як почулося сильне гудіння літаків, ми вже розпізнавали по звуку, це були фашистські літаки, чомусь завжди вони летіли над нашим селом.
І раптом страшенної сили вибух струсонув землю і хату, задзвеніли шибки, сколихнулося повітря. Я вискочила з хати і побігла подвір’ям невідомо куди, вода з мокрої голови стікала по всьому тілу. Мама наздогнала мене і привела за руку в хату, весь час повторюючи, що літаки вже пролетіли, а бомба впала випадково, що в нас тут нема нічого, щоб вони бомбили. І дійсно, скоро все стихло, тільки по вулиці бігли хлопчаки і кричали, що бомба впала на подвір’ї в Макаренків і вбила маленького Петрика. Переляк пройшов, я теж гайнула слідом за хлопцями, Макаренки жили недалеко.
Посеред двору зяяла величезна чорна яма і кругом неї чорна рвана земля. Хата стояла ціла, але без вікон і труби. Жінка голосила і рвала на собі волосся, бо Петрик, її єдина дитина, загинув, а вона жива. Хлопчик якраз сидів за столом, обідав, а мати несла йому кашу, осколок пронизав дитину наскрізь. Це була, мабуть, перша невинна жертва у нашому селі. Далі горе потяглося лавиною і не минуло жодного двору, жодної сім’ї.
Фронт наближався швидко, і вже чути було важкі розриви, особливо страшно було вночі.
Та ось одного дня в село почали вступати наші війська. Нескінченний потік машин, що тягли за собою величезні дула гармат, солдати наповнили всі вулиці, двори, будинки. Для нас, дітлахів, це було так цікаво, ми роздивлялися і чомусь радувались, особливо хлопці кричали: „Ага, оце вже дадуть німцям, щоб не лізли до нас, через Дніпро не пустять”. Наше село Чернин стояло на березі Дніпра, воно було велике, і головна вулиця тягнулась паралельно Дніпру на 3-4 кілометри. Село стояло високо, на тих пагорбах, куди не доходили весняні води Дніпра.
Місцевість між селом і річкою була покрита лугами з високою травою і квітами. Туди ми бігали по квіти, по щавель, купатися на Линівець (озеро, яке підходило тоді до самого села). А з протилежного боку села було болото і ліси. Справжні полісські ліси з високими соснами чи листяними деревами, де росли різні ягоди та гриби.
Солдати стояли в нашому селі кілька днів, було тихо, ніхто нікуди не стріляв. У нашій хаті жили офіцери, вони спали на маминій кроваті по черзі, не роздягаючись, і не роздягались на ніч ні батько, ні мати, навіть і ми.
Та ось однієї ночі мене розбудила якась біготня, шум, окрики військових. Я сіла на кроваті і почула, як мама говорить зі старшим офіцером: „А чому відходите? Так просто, без бою?? А ми?? Що ж нам робить?? ” – “ Приказ, мамаша, но мы ещё вернёмся. А вам с детками лучше уехать, если есть куда, подальше”. Військові зникли так же швидко, як і з’явилися, і ми лишилися самі в темній хаті, спала тільки Гата. Нам же нікому не вдалося більше заснути. Мати з батьком сиділи мовчки, мабуть, уявляючи, яка небезпека нависла над всіма нами.
І раптом сильні страшні вибухи, один за одним, розірвали нічну тишу, схопилася і закричала навіть Гата. Мати кинулася до батька: „Що це?” – „ Мабуть, міст у Пічках зірвали наші. Ну, от і все.” Батько помовчав трохи, потім продовжив: „Був я вчора у сільраді, мені завтра йти в ліс, нас лишили таких чимало, зветься „заградительный отряд”. А вам, мабуть, краще виїхать до баби в Скопці. (Батькова мати жила за Києвом, в Баришевському районі) .
На завтра батько пішов у колгосп і взяв воли. До нас приєдналась ще одна молода вчителька, батькова землячка. Зложили на віз саме необхідне, але й так усього було повно, не вміщалося, падало. Гату посадили на верх. Попрощалися з батьком. А як же їхать? Ні мама, ні та вчителька не знали, як і підступитися до тих волів. Батько позвав мене: „Ніна, я знаю, що ти зможеш. ” Арифметика не мудра, „Гей, соб, цабе”. Взяла батіг, поїхали. До воза ззаду прив’язали Ласку, корову нашу, яка слухняно пішла за возом.
Не знаю, як пояснити таке явище. Мама і батько мої були вчителі, вони держали корову, але мама ніколи не вміла подоїти. У нас до самої війни жила жінка, яка робила все по хазяйству і доглядала нас, дітей. Батьки знали тільки роботу в школі. Мене ніхто не заставляв, але я в свої тринадцять років уже вміла попорати і видоїти корову, працювати на городі. Мама завжди говорила мені: „Ти вся в бабу, вона так любила землю, скотину всяку, все життя збирала гроші, щоб докупити ще клаптик землі”. Може й правда те, може й тому послухалися мене зразу воли і пішли дорогою поволі, але впевнено.
Зразу за селом починався ліс, довго їхали мовчки, погейкуючи на волів, але тут же незабаром трапилася перша дорожна пригода. Дорога якось роздвоїлася, а посередині росла сосна, і поки ми сперечалися, на яку дорогу вернути, як наш віз зачепився за сосну і половина поклажі посипалася на землю, щасливо приземлилася на землю разом з мисками і корзиною Гата. Довго морочилися ми потім, з плачами відчеплюючи воза, складаючи назад пожитки. Довго ще бігла за возом Гата, боячись знову сідати наверх. Але потім стомилася і вмостилася знову на своє місце. Скоро ми в’їхали в село Виповзів, де сталася з нами друга незабутня пригода.
Мама йшла попереду, весь час розпитуючи і уточнюючи маршрут. Ми повернули в якусь вузеньку вуличку, загороджену з обох боків заборами. І раптом поруч з нами, за забором, ляснули один за другим страшні по звуку постріли. Воли не побігли, а стали, як укопані, ми всі втрьох, як по команді, миттю опинилися під возом (інстинкт самозахисту). Опам’яталися лише, коли почули крик наверху воза: „Мамо, а я???” Мати вискочила, схопила Гату, і тут уже ми зрозуміли, в чому справа. За огорожею, на городі, стояли зенітки, які всі разом почали бити по літаках. Ми поїхали далі, Гата вже бігла за возом, і наверх ми її більше не садовили. За селом попасли воли, вмостили на задку воза Гату і поїхали далі. Наступні три дні ми вже їхали без ніяких пригод, ночували там, де можна було попасти волів і корову, і на четвертий день в’їхали на бабине подвір’я.
Батькова мати, баба Мар’яна, була високою, худою і дуже вредною бабою. Ще колись, мою маму за невістку не хотіла, бо мала на прикметі багату сільську дівку.
Побурчала трохи, але молоді жили далеко, окремо, і заспокоїлась. Та в тяжкому 1933 році, коли її село почало вимирати з голоду, мій батько поїхав і забрав бабу до себе. Моя мама, будучи дуже доброю і жалісливою людиною, ділилася з свекрухою найменшим кусочком хліба; вона й сама не з’їсть, а віддасть іншому. І тоді баба Мар’яна сказала: „Я й не знала, Маруся, що ти така ”. Отже, тоді мої батьки врятували бабу від наглої смерті, бо більшість її родини, сини, невістки, внуки померли від голоду.
Та тепер баба Мар’яна вже все те забула. Бо вредна є вредна.
Коли побачила і зрозуміла, чого приїхала до них сім’я сина, баба замахалася руками: „І треба ото було пертися... ” Але на відміну від баби, її друга невістка дядина Олена зустріла нас привітно і весь час потім відносилася до нас з Гатою так, як і до своїх чотирьох дітей. Мати з Оленою весь час поралися і робили все, щоб прогодувати таку ораву, а ми всі не дуже звертали увагу на бабине бурчання. Та вона найбільше сиділа на печі з маленькою Марійкою, якій було кілька місяців. У них був теж тільки один хлопець, найстарший серед них, чотирнадцятилітній Сашко. Він був швидкий, винахідливий, часто робив шкоду, а коли ми всі збиралися на печі, то починався такий писк і метушня, що дядина, не вникаючи, хто винен, спокійно говорила: „ Лександер, ой Лександер, злізь з печі, бо беру батіг ”. Та для Сашка були речі більш цікавіші, ніж щипати нас всіх по черзі на печі, він носився з хлопцями по селу, приносячи щодня все нові і нові вістки. „Великі бої, німці взяли Київ, скоро будуть у нас ”.
Під ворожою окупацією
У нашому селі бою не було, а просто так, проїхали мотоциклісти, за ними машини, солдати. Німці. Перші проїжджали мимо, а інші почали завертати до нас у двір, город, зайшли в хату. Ми всі з бабою на печі, мати й дядина на полу.
Не звертаючи на нас ніякої уваги, ніби нас зовсім не існує, вони поставили великий радіоприймач, включили музику, підспівували, насвистували, герготали між собою. На подвір’ї закричали кури, потім на припічку (не в печі) запалав вогонь, почалося приготування їжі. Але назавтра, десь за селом, почався бій, і німці так же швидко, як і прийшли, виступили із села. Один з німців навіть доброзичливо крикнув мамі: „Матка, там кура, дай кіндер”. Ми з печі. Сашко десь майнув, потім прибіг захеканий і до мене: „Біжимо за село, де був бій, там хлопці назбирали різних красивих коробок”. Побігли. Розбиті машини, гармати, снаряди, але головне – солдати. Наші солдати лежали на полі в різних позах, а в найближчій машині солдат звисав униз з відкритої кабіни. Це була жахлива картина, і я побігла додому назад ще швидше, ніж бігла сюди. Вечором знову вступили в село німці. Вони виставили попід хатою цілий ряд гармат. Баба, хоч і шептала молитви, зрозуміла, що на печі їй не всидіти. Вона злізла з дитиною з печі, і ми всі не знали, що нам робити. Німці, було видно, готувались до бою. Вони щось кричали бабі і мамі, махали руками, показуючи за село.
Всі кудись бігли, тікали від страшної смерті, одні падали і піднімалися, інші лишалися лежати. Я бігла слідом за мамою, яка тягла за руку Гату, нікого більше я не бачила і нічого не розуміла. Снаряди рвалися позаду, попереду і збоку, а ми бігли назустріч їм, бо більше не було куди ховатись. Бігли не довго. Стомились і попадали. Першою підняла голову і сіла Гата. Вона штовхнула мене: „Ніна, дивись, баба вкрила рядном голову, думає її не вб’є”. Сіла і мама, баба все лежала, шепочучи молитву. І виявилось, що нема вже ніде нікого, тільки ми з мамою і баба. Снаряди рвалися все рідше, машини горіли і вибухали, але кругом ні одного солдата, ні дядини з дітьми, ні людей.
Сидим серед поля, аж ось побачили чоловіка, який наближався до нас. Це був наш солдат, але без верхнього військового одягу. Він мовчки підійшов до нас, сів: „Вставайте, діти, треба йти в село, бо скоро прочешуть тут німці і пристрілять живих”.
Але ж як іти в село, звідки стріляють? „Будемо іти, говоріть, що я ваш батько, як не розстріляють в упор, то ще поживемо”. Поцілувала нас мати і пішли ми в село, кожної миті чекаючи пострілу в груди. Ні, не розстріляли нас чомусь, добралися до свого подвір’я і залізли в погріб. Вночі вернулася і дядина Олена з дітьми. Але смерть ще всю ніч кружляла над нами. Сидимо в погребі і чуємо далекий одинокий вибух. Потім з наростаючим ревом приближається снаряд і розривається на нашому подвір’ї. Знову вибух – і розрив такий, що земля сиплеться на голову.
„Це наші б’ють” – ніби з гордістю прошепотів солдат. „Але чому ж вони б’ють в одне місце, ніби хочуть накрить наш погріб?” Знову вибух – розрив. Навіть, завжди оптимістична, мама не витримує: „Давайте, діти, попрощаємося, бо мабуть таки смерть нависла над нами”. Баба сиділа в куточку і шепотіла молитви. Солдат мовчки виліз із погреба і зник десь, більше його не бачили. Ми дочекалися ранку, і Сашко полічив, скільки снарядів упало в городі – дванадцять.
Більше бою не було. Німці пішли далі, фронт покотився на схід. Люди вилазили із погребів і не знали, що робити далі; здавалося, що всьому прийшов кінець. На полях бродили корови, коні, воли, яких гнали на схід і не встигли. Залишені людьми, вони бродили по нескошених житах, ревіли недоєні, а між ними плуталися підбиті німецькі коні, безхвості великі грузовози, які аж сюди дотягли важкі німецькі гармати і на українських полях кінчали свій далекий безславний шлях.
Сашко на другий день після бою привів красивого колгоспного коня, якого зловив на полі. Ми, діти, були тому дуже раді, кожний хотів погладити коня і приласкати. Але дядина Олена суворо наказала відпустити: „Чим ми його будемо годувати? Самим їсти нічого, а ще корова і їхня Ласка”. Порадилися і відвели Ласку до родичів у сусіднє село Рогозов, у них не було своєї корови. А що робити нам? Що їсти будемо взимку? Тепер кругом уже німці. Мама хвилюється за батька, чи живий? „Ходімо, Ніна, додому на розвідку, все рівно і тут нам нема чого робити”. Пішли ми з мамою знайомою дорогою. Всі дороги захаращені розбитими танками, машинами, ящиками зі снарядами. Все лежало і стояло в різних позах, розчистили лише дороги та підібрали убитих людей і тварин.
Село наше, Чернин, стояло поки ціле, бо бою тут не було.
„Треба йти з села, збираймося,” – сказала мама і почала збирати в торбинку сухарі і ще щось необхідне. Ми вийшли за село і побачили ще людей, які також йшли з села.
Але ж куди йти??? Тут степ, ні лісу, як у нас, ні річки. Степ, засіяний пшеницею, вона достигла, але так і полягла не вбраною людьми. Ген далі знов село. Отже, відійшли за своє село, не дійшли до другого і сіли. До нас підходили ще люди, в основному жінки і діти. Вирішили копати окопи, не сидіти ж серед поля, як на тарілці. Поки тихо, треба йти за лопатами.
Назавтра зібралося вже багато людей, всі заривалися в землю, чекали чогось страшного. Але поки було тихо, мучив тільки голод. Сухарі вже погризли, ми, старші, розуміли це і мовчали, а менші пищали, просили молочка, води. Матерям нічого не лишалося, як іти в село.
А чи повернуться? Мама брала на руки маленьку Марійку, і вони йшли з дядиною в село. Ми сиділи з бабою, чекали і виглядали їх. Приходили, приносили щось їсти, води. Вони ходили кілька разів, мама чомусь була впевнена, що з дитиною на руках вона невразлива, і носили вони з собою Марійку, як талісман.
Та ось підвечір по польовій дорозі, яка проходила повз наші окопи, почали їхати наші машини, на машинах – солдати, вони тягли гармати, боєприпаси, кухню. Ціла колона машин минала нас і їхали, їхали. Ми принишкли в окопах, бо ж знали, що в усіх селах кругом уже німці. Куди ж вони їдуть? Проїхали. Тихо. Ніч. Навіть не віриться, що все закінчилось так щасливо. Але, тільки почало світати, як нас розбудила мати, вдалині чулося гудіння машин. Незабаром всі зрозуміли, що ця сама колона машин вертається назад по цій же дорозі. Колона поволі наближалася, ось уже зрівнялася з нами, їдуть.
І раптом – „бабах”. Один за одним засвистіли снаряди, стріляли німці не тільки з нашого, а й з сусідніх сіл. Снаряди рвалися рядом, машини горіли, солдати зіскакували з машин, і змішувались з жінками, дітьми.
Двоповерхова школа, побудована перед самою війною на місці церкви за 48 робочих днів, стояла ціла. І попівські будинки на подвір’ї, в яких були класи, - теж були цілі. В одному з цих будинків і була наша квартира, поряд сарай, в якому ми закопали всі свої пожитки. Але в сараї тепер зяяла пуста яма, в квартирі було пусто. Мама ходила по хаті і плакала. Що буде далі? Що робити? Може хто з учителів лишився? Пішли в квартиру директора – пусто, до Сіми Яківни – пусто. Нема ніде нікого. Пішли до інших сусідів, і вони розповіли все, що знали. Директор, Білорус, вивіз свою сім’ю (жінку і п’ятеро дітей), а сам, кажуть, в лісі. Там і батько ваш. А Сіма Яківна? Це була вчителька, яку всі поважали, любили діти. Висока, красива, розумна. Вона – єврейка, а чоловік – українець, теж високий, міцний, красивий – Іван Сизоненко, військовий. У них було троє дітей. Старший хлопчик, Адік, років семи, який цілими днями крутився у нас, бо грався з малою Гатою, потім ще дві менші дівчинки. І ось, коли наближався фронт, Сіма Яківна забрала трьох дітей і вирішила тікати на схід. Чоловік на фронті, свекруха дуже просила лишити Адіка в неї. Не лишила, дійшла з трьома дітьми до Києва, але Київ ось-ось мали захопити німці. Наші війська відступали, жінка просила хоч діток на машину взяти. Та військовим було не до того. Поряд Дніпро. І Сіма Яківна схопила першим Адіка, потім двох інших дівчаток, а за ними і сама кинулася в синю бездну. Сусідка розповідала, схлипуючи, а мама сиділа, мов закам’яніла і чомусь не плакала – стільки кругом горя, а що ще попереду? „Що ж нам робити?” – запитує мати сусідку. „А що вам? Те, що й нам”. Але ж у хаті нема за що рук зачепити. І пішли ми з мамою знову до баби на Полтавщину, щоб забрати свої речі, які вивозили на волах. Ходили всю осінь, п’ять разів, три дні туди, три – назад. Нарешті, забрали Гату і корову. Дніпро уже замерз, Ласка ніяк не хотіла ступити на лід. Ми сиділи і плакали, і якийсь дід поміг нам. Він посипав сіна на лід, примочив водою і Ласка пішла. І так ми вернулися додому. Виїхали, ніби спеціально для того, щоб пережити жах фронту, боїв; а повернулися в друге пекло, щоб пізнати партизанські бої, і відчути на своїй спині гітлерівську владу – владу загарбників.
Квартира наша була в половині будинку, а в другій половині був клас, вхід з другого боку. Тепер там розмістилася сільська управа. Не знаю, на скільки німці, а більше поліцаї з білими пов’язками, наводили в селі нові порядки. Ми знали, що батько живий, в партизанах, в лісах, якими так щедре наше межиріччя. Гарно там влітку, ліс сховає і прокормить своїх людей. Але прийшла зима, сніжна і морозна, і батько прийшов додому. Вже що буде. Поліцаї не забарилися, вдерлися в хату: „Партизан? Де був, у лісі?” Забрали батька, а з ним ще двох комуністів, посадили в тюрьму в Пірнові. Мама ходила в управу, плакала, благала випустити. Серед поліцаїв були свої, які потім допомагали партизанам. Ті хлопці добре знали і поважали батька, вони порадили мамі зібрати в селі підписи людей, що батько – не комуніст, і беруть його на поруки. Пішли ми з мамою по хатах, обійшли все село, спасибі добрим людям, вони підписувались, навіть не задумуючись, що буде далі.
Підписи зібрали, і батька відпустили. А скільки цієї зими забрали і розстріляли! Особливо запам’яталися два випадки. Вулицею гнали чоловік десять і між ними молода гарна жінка з дитинкою на руках. Зустрічаючи людей, простягала дитину, благаючи: „ Візьміть, людоньки, воно ж невинне! ”
А в комуніста, голови колгоспу Романенка, було сім дітей. Його дома не було і два старших хлопчики, 13-14 років, ховалися; а менші п’ять з мамою були дома. Приїхали саньми поліцаї забрати сім’ю комуніста. Голі і босі діти юрмилися на печі.
− Одягай дітей, поїдемо в управу!
− Нема в що одягати, беріть, людоїди, носіть на сани голих і босих.
Не піднялися руки, поїхали. Приїхали ще з німцем. Той теж подивився і махнув рукою, мабуть щось людське ворухнулося в серці. Так і перезимували першу зиму.
А зима ж довга та холодна, їсти нема чого. Порадилася мама з одним учителем, той ніби чув, що в Пірнові дають карточки на хліб. Зібралися так на провесні, та й пішли. Чекаємо маму день, два, три... Нема мами. Хтось батьку переказав, що посадили.
На четвертий день повертається мати, бліда з сивим пасмом волосся. Розповідає, що тільки зайшли туди в управу і спитали за карточки на хліб, то старший, з фашистською нашивкою на рукаві, так і підскочив: „Хліба захотіли, партизани? В підвал їх!” „Як пхнули мене в підвал, – каже мати, – так я і стояла всі три дні, і не сідала, і не лягала, свердлила мозок думка, що так по-дурному сама напросилася на смерть!” І врятував їх тільки щасливий випадок. Вдень почулася стрілянина, партизани напали на Пірново, добре поганяли поліцаїв і відкрили підвал, де були і їхні люди. Так люди почали відчувати на своїй шкірі фашистські порядки, а в наших партизанських краях – особливо.
(Продовження - у наступному номері.)
