Успадкована любов до краси
Свято української культури продовжилося у готелі «Сент-Дьєрдь», де відбулася виставка гобеленів української майстрині Інни Баричевої, яка постійно живе в Угорщині. Виставку відкрив Посол України Юрій Мушка.
Представляючи українську художницю публіці в елітному будайському готелі, пан Юрій сказав, що вже вкотре ми маємо нагоду бути свідками чарівного і прекрасного у вигляді творів мистецтва ткання гобеленів, які виготовила досвідчена і знана в Україні та поза її межами майстриня Інна Баричева, члена Союзу художників України та національної Спілки дизайнерів.
Посол із приємністю констатував, що це вже далеко не перша закордонна експозиція української художниці. Її професіоналізм засвідчують виставлені на огляд шанованої публіки роботи. За словами Ю.Мушки, треба мати час, велике натхнення і багату уяву, щоб створити такі гарні і по-українському колоритні речі: «Зі свого аматорського рівня я наважуся сказати, оскільки маю за дружину скульптора і художницю, з якою живу вже 21 рік, що виготовити таку красу дуже важко».
Посол повідомив, що у 1983 році Інна Баричева закінчила Вижницьке училище прикладного мистецтва на Тернопіллі, а в 1990-му стала випускницею Московського технологічного інституту (художньо-технологічний факультет). З 1999 до 2007 року, викладаючи предмет «основи і тонкощі мистецької науки» студентам рідного Вижницького коледжу декоративного та прикладного мистецтва ім. В.Ю.Шкрибляка, художниця постійно розвивала й удосконалювала власні здібності й набуті професійні навички, зазначив Ю.Мушка. А зараз, як стверджують критики, вона є яскравим представником і справжнім майстром у галузі українського декоративно-прикладного мистецтва.
Посол наголосив, що представлені на виставці роботи майстрині, виконані в техніці гладкого та фактурного гобеленного ткацтва. Юрій Мушка зізнався, що і сам був заінтригований, дізнавшись про таку техніку і що наразі не дуже розрізняє, що таке гладке і тим більше фактурне гобеленне ткацтво. Але принаймні отримав мотивацію ретельніше вивчити ці речі для себе особисто як поцінувача мистецтва.
Водночас зі слів українського посла, публіка довідалася, що гра фактур ажурного ткацтва вдало передає образи і теми, сюжети на гобеленах. Найбільш улюбленими темами Інни Баричевою є природа у проявленні стихій, символи та мотиви української народної творчості.
У своїх мистецьких витворах художниця постійно демонструє використання нових технік і матеріалів, ажурних площин у поєднані з традиційним гладкотканим. Її твори є асоціативними, а деякі з них – навіть знаковими і символічними. У цьому ви зможете переконатися, оглянувши персональну виставку Інни Баричевої, запевнив присутніх Юрій Мушка.
Він також привернув увагу глядачів до того факту, що майстриня є постійною учасницею українських та міжнародних виставок, у тому числі персональних, які проходили у Хмельницькому, Чернівцях, Берліні, Будапешті, Відні, Бєлграді. Посол побажав пані Інні ще більших славних здобутків у різних містах, столицях, щоб люди бачили гарне, прекрасне. За його словами, в Україні дійсно не переводяться оригінальні митці і, головне, підкреслив Юрій Мушка, в Україні готові ділитися мистецтвом.
Зі свого боку, Інна Баричева висловила подяку організаторам її персональної виставки, а найбільше за те, що запросили представити сьогодні Україну тут. Художниця визнала, що для неї особисто це – велика честь. Пані Інна висловила сподівання, що перегляд її робіт принесе задоволення глядачам і залишить приємне відчуття в душі.
Кореспондент «Громади»: «Скажіть, будь-ласка, чому серед своїх фахових уподобань Ви зупинила свій вибір саме на виготовленні гобеленів?»
Інна Баричева: «Стисло навіть і не розповім, чому так сталося. Напевно, це в мене все ж таки успадковано від батька. Він був моїм першим учителем і таким залишився до кінця свого життя. Він так само викладав мені разом з однокурсниками основи фахової справи. Тобто для мене, власне кажучи, проблеми вибору як такої не існувало. Це як успадкована любов до заняття, яке сподобалося ще в дитинстві. Я б сказала, що саме життя мене так вело до моєї професії. Виготовлення батьком гобеленів відбувалося практично на моїх очах, народжувалося особливе відчуття любові до живопису в нитках. Ви питаєте, чи то є складно виткати гобелен, чи ні? Якщо знаєш справу у цілому і проймаєшся тонкощами, то це нескладно.
– Час у даному випадку має якесь значення для майстра?
– Вельми і вельми відносне. Коли щось робиш із любов’ю, то відчуття часу зникає. І навпаки, я сумую, коли цим не займаюся. За роки праці митець постійно вивільнює величезну кількість світлої енергії, яка трансформується у мистецьку річ. Мірило успіху у тому, наскільки гармонічно ти при цьому себе почуваєш, з якого джерела підживлюєш душу. Якщо воно чисте і глибоке, відповідним буде і робочий настрій. Для когось це може означати Бог, якого ототожнюємо з Любов’ю, інші тягнуться до якогось Вищого Розуму, Надсвідомості тощо. А якщо твоє джерело натхнення замулене і мілке, то це вже гірше. Адже через силу гарну річну все одно не зробиш. Але з поганим настроєм я ніколи за ткацький станок не сідаю.
– А як задовго Ви працюєте над своїми роботами?
– Якщо придивитися до виставлених експонатів, то тут є роботи різних розмірів, починаючи від маленьких, таких, як 20 х 30 см, і до 1 х 2 метри. Відповідно і часу на них може затрачатися до одного тижня на маленьку роботу і, так, від двох до трьох місяців на великий розмір гобелена. Деякі роботи виконуються півроку в залежності від сюжету, насиченості кольорів ниток, які треба перебрати. Все це виконується, безумовно, вручну, і тому це копітка робота.
– Гобеленне ткацтво має дуже давні традиції. Ви щойно самі підтвердили, що це складна ручна робота, яка вимагає великого досвіду, знань, терпіння і любові. А чи є попит на Ваші роботи у наш час ширпотребу і масового механізованого виробництва?
– На жаль, знайти покупця на гобелени не є така проста річ. Замовляють їх клієнти, які добре знаються на нашій справі, цінують її і люблять гобелени. Тому замовник трапляється вимогливий і доволі специфічний. Моїми роботами цікавиться кілька колекціонерів. Деякі з них стали не те що моїми добрими знайомими, а навіть друзями.
– Коли довго займаєшся улюбленою справою, постає питання не лише про якість, а й про кількість виготовлених речей? Не пробували коли-небудь підрахувати, скільки гобеленів зробили за роки праці?
– Я знаю, що всі мої гобелени, зроблені з 1990 року, відколи я закінчила навчання в інституті, досі живуть. Можу навіть пригадати, у кого і де вони знаходяться. Одна моя клієнтка написала з Парижа, що куплений у мене гобелен висить у неї у вітальні і що її гостям-французам він дуже подобається. Дуже приємно, коли твоя робота викликає радість в інших людей. За моїми підрахунками, набігає десь під дві сотні витканих мною гобеленів різних розмірів. За належного зберігання гобелен може жити дуже довго.
– Дякую за розмову!
В.П.
