Дотик до Вічності
Безмежжя Всесвіту. Земля. Людське життя.
Простір і час. Пам’ять серця. Душа. Бог.
Мати й дитя.
Вічність.
Мить.
І...
- Боженько, а Ти мені душу вклав мою чи чиюсь? ( Стас, 2 кл.)
- Був на кладовищі, і мене потряс один пам’ятник. Чорний великий камінь,
а на ньому висічене одне слово: «Мама». І все. ( Іванко, 4 кл. )
- Господи, пробач усіх, хто не хрещений, а заодно й мене... (Пилип, 2 кл. )
- Щоранку я ховаю вчорашній день. Адже він пішов від мене назавжди. (Аркадій, 3 кл.)
- Куди йде час? У сивину? ( Юля, 3 кл. )
- Чи є у Космосу початок і кінець, права і ліва сторона, верх і низ? ( Джон, 1 кл. )
- Як стати спогадом? ( Михайлик, 4 кл. )
Не дивуйся, шановний читачу, що я, здавалося б, зовсім недоречно «вишикувала» цілий ряд дитячих одкровень. Я поясню – і ти зрозумієш: адже все надзвичайно просто. Переглядаючи матеріал для сторінки нашого спільного часопису, гортала поетичні збірки, переглядала періодичні видання, блукала в інтернетному просторі... Звернувши на дитячу сторінку, наштовхнулася на запитання до Бога... Не зуміла загальмувати свої почуття й розминутися. Слова були настільки влучними й вагомими, що блискавично «протаранили» мою душу. А зачепившись за вцілілі краї, ще довго не відпускали. Мені не залишилося нічого іншого, як відкласти написане напередодні вбік і, налаштувавши себе на роздуми, повернутися до тих істин, які несподівано постали переді мною... Спробую заглибитись у суть запитань і віднайти в собі джерело пошуку:
- Як стати спогадом?
Це питання стосується всіх. А відповідь на нього – в кожному з нас. Адже в кожного – своя стежка в житті, своє благословення, свої спомини... З прірви мого дитинства виринає
...новозбудована батьківська хата, що мружиться проти сонця синьоокими вікнами: біла-пребіла, чиста-пречиста. Від порогу тягнуться смугасті домоткані доріжки, простелені напередодні, – як запрошення до господи. На покуті розіпнулися вишиті хрестиком і гладдю рушники, на стінах – фотокартки рідних і близьких. В розтопленій зранку печі щось сичить, булькає, пріє... Пахне медом, пиріжками, дитинством... А ще любистком і м’ятою – від маминого волосся, що вибивається з-під хустини. Ось вона входить до прибраної оселі, тримаючи в руках якийсь особливий згорток, запалює свічку, хреститься – покладаючи пальці на чоло, на груди, на плечі. Низько кланяється й доволі довго (як мені, ще маленькій, здавалося), звертаючись до Всевишнього, молиться... Нарешті, діставши його благословення, поволі розгортає краї... Нетерпляче ловлю кожен її порух, завмираючи від цікавості: що там? Виглядаю з-за стола, стаю навшпиньки і тягнуся до сонцесяйного портрета в оздобленій позолотою різьбленій рамі. В якусь мить очі в очі зустрічаюся зі святим ликом Отця і збентежено завмираю: «Бозя-а...» Пошепки вимовлене слово злітає з моїх вуст і довго мерехтить у повітрі сонячним зайчиком... Воно тріпоче в мені дотепер, зігріваючи втомлену мандрами душу.
Затамувавши подих, я вже з віддалі часу «слідкую» за чудодійним обрядом, який з особливою вишуканістю й урочистістю відтворюється в моїй уяві. Святі образи, передані у спадок (як і годиться в українській родині) зайняли найпочесніше місце в батьківській оселі, зберігаючи духовну культуру і традиції роду. Я тільки тепер, уже по роках, усвідомлюю вагомість моменту, до якого відчувала свою безпосередню причетність. Я залишилась у цьому спомині назавжди! Пам’ять серця протягом усього життя зберігає зворушливі хвилини, наповнені тоді ще не збагненним змістом. Я вслухаюся в мелодію часу за вікном, в якій – і дихання землі, і сяйво неба, і голос дитинства, і колискова (для мене), і –
Мамина молитва
До села докотились тумани,
По полях, по ярах розляглись.
Чую тихі слова, шепіт мами...
(Мама молиться ) – все, як колись.
Склались човником жилаві руки.
Мить прекрасна: лиш мама і Бог.
У молитві – симфонія звуків,
І звучить вона тільки на двох.
Плаче скрипкою біль невгасимий,
Про загублену долю квилить.
За дочку, за онуків, за сина
Мама молиться. Мамі болить.
Оксамитовим флейти звучанням
Тихий голос летить догори.
Мама молиться, може, востаннє...
Небо чує тебе, говори...
Ще не озвучена молитва, про яку свідчить у своєму вірші Володимир Сад, обривається дитячим одкровенням, що зворушує і вражає – одночасно:
- ...мене потряс один пам’ятник. Чорний великий камінь, а на ньому висічене одне слово: «Мама». І все.
Я намагаюся знайти потрібні слова, щоб вплести в рядки дитячого болю свою ноту причастя. Образ Матері асоціюється в моїй уяві з берегинею й заступницею. Адже саме він застерігає кожного з нас від можливих помилок, наставляючи на «путь істинний» і відроджуючи віру в серці. Все переплелося в мені: вербова колиска, пам’ять серця, молитва... обітована земля, незбагненні небеса... Мадонна з дитиною... Бог... Я вивільняю поглинуті почуттями думки, відсліджуючи в них образи Жінки, Матері, Богородиці... Спробую перекласти з дитячої душі вагу ще не усвідомленої ноші, що раптово придавила її одним-єдиним словом, – в уже визрілу в моєму серці поезію.
Освяти її біль...
...Ми всі освячені жінками.
І як в житті там не було,
жіноче божество над нами...
В. Буденний, «Поживна меса»
Освячене жінкою людство планети
у лоні земного життя...
Князі, жебраки, науковці, поети...–
всі – діти, від слова «дитя».
Для неньки немає ні чину, ні рангу,
ні титулу... Є – немовля,
яке по літах – як пір’їну чи штангу
життя в усі боки жбурля...
А мати зоріє над ним – скрізь і всюди...
Мережаться на рушнику –
здобутки і втрати, події і люди,
все те, що було на віку.
Було, є і буде – сьогодні і завтра...
Так само (сто років, п’ятсот...)
цвістиме бузок і горітиме ватра,
колотиме душу осот.
Світ буде дерзати, втрачати, любити,
міняти: чуже на своє,
і – знову шукати, знайшовши – губити
й міняти – на те, що вже є...
Ще – в землю вростати, цвісти – щоб по літі
не канути у забуття.
Все плинне і тлінне в мінливому світі
підвладне законам життя.
Потрібно в житті неабияке вміння,
щоб знову, коли все мине,
повірити в силу земного тяжіння
і вдячно прийняти – земне.
Єством осягаючи часу обтічність,
збагнути: все суще – в тобі.
І вимір життя: у миттєвість і вічність,
раптово відчути – в собі.
Пізнати в зерні – і коріння, і крону,
і древню колиску земну...
Навчитись умінню носити корону,
мистецтву ходити по дну,
долати природні і штучні пороги,
хребти – від версти до версти...
В підкову зігнути життєві дороги
і гідно свій Хрест пронести,
в якім найвагоміше, вічне і сутнє –
іконою – мати й дитя...
Прийняти ціну – за прийдешнє й майбутнє
і міру – вагою в життя...
Вже плач Ярославни не перше століття
пройма засторогою час:
щоб древнього роду чи дерева віття –
не всохло, продовжило нас...
Молитва Софії чи Анастасії
слізьми заполонює світ...
Бо скрізь: від Америки – і до Росії
рясніє розсипаний цвіт...
А хтось наступає на нього і топче –
штовхаючи у небуття...
Помилуй їх, Отче,
помилуй нас, Отче... –
і благослови на життя...
Помилуй...– і жінка очиститься в плачі...
і все, що минуло, – мине.
І доля, в якій лихоліття й невдачі,
майбутнє віків обмине...
Свята Богородице, Діво Пречиста!
Тобі ж не байдужа Земля...
До Тебе по ній – і беззахисне, й чисте
дитя крізь віки дибуля –
в якому – продовження роду людського
і Всесвіту сутність земна.
На грішній землі пломеніла (за кого?)
твоєї душі купина...
Повір, недарма:
наковтавшись оскоми,
покається Жінка-Земля:
бо Ти цілу вічність, не знаючи втоми,
тримаєш її немовля,
що стало твоїм...
Пресвята Божа Мати!
Прошу: заступи й захисти
ту саму, якій на землі вікувати, –
щоб цвіту не знищити, віт не зламати –
і долю земну освяти.
Біль молитви – це духовне зростання душі на шляху до Бога, в пошуках і пізнанні себе... В кожного з нас – свій земний шлях, своя дорога до Бога і свій храм – у душі:
Із смутком вдивляються очі,
як крають життя лемеші.
А час, як досвідчений зодчий
будує свій храм у душі...
Та, живучи на землі, ми неодмінно зводимо погляд до неба – в бажанні доторкнутися душею до Всесвіту. Адже «Небо нас благає бути вищими... » - переконливо стверджує в одному з своїх віршів невідома мені авторка, що друкується під псевдонімом «Melistа»:
...А на горі є хрест,
Там право на прощення
За безцінь віддають –
І плачуть душі щемно.
А Небо нас благає...
Туман троянд, вінок чортополоху,
Прим’ята рута серед бездоріж...
Ми всі та кожен з нас – чужі потроху,
Вигнанці Раю, кинуті під ніж...
Запрограмовані на самознищення,
А Небо нас благає бути вищими...
***
Ми бранці часу і земних світил,
Довіку смертні. А безсмертя – обраним.
З життя іще ніхто не йшов живим –
У Піднебессі грішним душам холодно.
Вершини гір стирають з Неба прах
Там порожньо... хто марить порожнечею?
А люди сунуть. В гори. По слідах,
По головах, втікаючи від втечі.
І межи гір знаходять дзеркала,
І кланяються власним відображенням.
Згортає дух безсило два крила,
Розсипавши буття в тарелі важелів.
Ми – бранці часу. В наших жилах – сталь.
Довіку смертні. А безсмертя – подвигу.
І сім нулів, заплетених в спіраль,
Тримають Сонце на Орбіті подиху...
Що ж, можливо, комусь із нас і вдасться збагнути поняття вічності й миті – що невід’ємні одне від одного. Бо саме миттю визначається вічність. У ній ми живемо, пізнаємо навколишній світ і себе в ньому... А ще шукаємо відповіді на запитання, які ставить перед нами час, епоха, діти:
- Чи є у Космосу права і ліва сторона, верх і низ?
В наступній поезії – заглиблення в загадкову й незвідану таємницю Вселенського простору, спроба знайти субстанцію відстані й часу - передусім для самої себе:
Космічна елегія
У моєму вікні – бездоріжжя ночей
і сумне неосвітлене небо.
А в сузір’ї бездонних вселенських очей –
злітна смуга: від себе – до себе.
Навіть без телескопу все видно здаля:
іскри, спалахи, метеорити...
Океани ночей за бортом корабля,
помережені зорь оксамити...
Полум’яні дороги, зітлілі стежки,
неосяжна космічна обтічність,
і наскрізь – світлові безкінечні роки,
що сягають у зоряну вічність.
Ще світило – земного життя джерело –
як руда у ковальському горні...
Невідомої зірки гігантське крило,
паляницею – місяць уповні...
Безкінечні орбіти в мільярди років
наче в жмені, затисли планету.
У спіралях – сліди поколінь і віків,
людських доль, які канули в Лету.
Скільки нас на борту не свого корабля
опиняється в пошуках істин...
...Випадає – дорогу почати з нуля
і пуд солі до старості з’їсти.
Залишатись до скону самотнім, як перст...
чи ділитись життям... а по суті –
пронести на плечах ношу предків, як хрест,
по землі: за гріхи неспокуті...
Бути маскою, долею, стати пра-пра... –
без квитка і без власного місця...
Визнавати, хтось сам по собі – не з ребра
і, можливо, не з глини, а... з тіста?!
Може, хтось заплатив перед стартом крильми –
бо ж путі незбагненні Господні.
Звідки знати було, що прийдеться людьми
прорости з неземної безодні?
Хто ми – метеорити, незгаслі зірки...
чи звичайні земні подорожні –
кочові племена, вільні мандрівники?
Ми – джерела, чи – глеки порожні?
Живемо на планеті, що в часі кружля, –
як господарі ми, чи як гості?
І чому вікові позивні ще здаля
замикають земні високості?
...Крізь безмежжя віків виглядаю себе:
тільки в пам’яті – віхола, хуга...
На краєчку землі, де царить голубе,
не дорога життя – злітна смуга...
Шлях Чумацький, освітлена ніч, магістраль...
Білі спалахи зорь, як прозріння...
На небесній палітрі – земна пастораль,
геніального майстра творіння:
полум’яні степи, стежка долі терпка,
переправа, вози з чумаками,
шлях – Молочний... Та біло – не від молока,
а від солі – що тліє віками...
Може, зоряні знаки сузір’я Стрільця,
Скорпіона чи Єдинорога –
серед ночі висвітлюють путь до Отця...
Є ж у Всесвіті – Божа дорога,
що веде нас до Храму своєї душі...
А, можливо, в одній із галактик
є стежки, віковічні сади, спориші,
долі, пращури, вічності клаптик...
Є минуле й майбутнє, моє і твоє,
час усіх в своє лоно приймає...
Є маленьке дівча...(то – дитинство моє),
є мій брат... А мене – ще немає...
Я – в путі... І хоч лінія рейсу пряма,
пасажири міняються часто.
Маю дійсний квиток – нарівні з усіма,
нове місце – Угорщина, Пасто.
За дорогу в життя поріднилася з ним,
хоч минуле шмага і полоще.
Чи навчилась за вік дорожити земним?
Чи в собі зберегла – найдорожче?
Пересвідчилася: земні кола тверді,
(не вдалося зігнути підкову)
Вже по часі збагнула: при старті, тоді –
стежку вибрала не випадкову...
Залишила борги (на шляху каяття)
і гріхи – за життя неспокуті...
Розібравшись у графіку літ до пуття,
так і не докопалась до суті...
...Розтинає планета густі небеса,
наближаючись до космодрому.
Злітна смуга, рясна полум’яна роса...
Шлях Чумацький – дорога додому...
І солона сльоза, й незітліла свіча...
Слід зорі – скресла стежка до себе...
По тім боці мене дожидає дівча,
примостившись на клаптику неба.
Але доки не видно зупинки в імлі,
доки серце радіє довкіллю,
й не зачерствів іще хліба шмат на столі –
я топчу свою стежку життя на землі –
хоч і перенасичену сіллю...
Розхитані думки наштовхуються одна на одну, шукаючи виходу в моїх рядках.
- То ж як усвідомити все, що нас оточує? Як збагнути суть відповіді, що
породжує нові запитання – до часу, до Бога, до себе?..
Це питання звучить уже з моїх вуст, як продовження пошуків істини. Знаходжу відображення своїх роздумів у поезії Тамари Севернюк, яка ділиться власним поглядом осмислення своєї сутності в коловороті людського буття:
Осмислення приходить по біді,
А може, й перед радістю. Хто знає,
Коли заблудле серце прозріває
В житті?
Я наслухаю тишу. Білий дим
Тремке на землю стелить покривало,
Буває, що й осмислення замало
Для див...
Як легко йти по грані ясноти,
Але бува, що й легкість – мов кайдани.
Я до осмислень – все ж – іду крізь рани.
А ти?
... Шукаючи відповідь на чергове питання відомої поетеси, несподівано для самої себе пригадую почуту колись притчу - яку пропоную замість епілогу до сьогоднішньої теми. Впевнена, що вона нікого не залишить байдужим. Адже в кожному поставленому питанні, як і в кожній сформульованій відповіді, закладено глибинний зміст. Непростий діалог двох немовлят (а як відомо з духовних джерел, саме вустами дитини «глаголить істина») спонукає до роздумів про Вічне.
У лоні вагітної жінки розмовляють двоє немовлят: одне з них – віруюче, друге – ні.
– Ти віриш в життя після пологів?
– Так, звичайно. Всім зрозуміло, що життя після пологів існує. Ми тут для того, щоб стати достатньо сильними і готовими до того, що нас чекає потім.
– Але ж це безглуздя! Ніякого життя після пологів бути не може! Ти можеш собі уявити, як таке життя могло б виглядати?
– Я не знаю всіх деталей, але вірю, що там буде більше світла і що ми, до прикладу, будемо ходити і їсти своїм ротом.
– Яка нісенітниця! Це просто смішно! У нас є пуповина, яка нас живить... І взагалі неможливо, щоб існувало життя після пологів...
– А я впевнений, що це можливо. Просто все буде трохи по-іншому. Це можна собі уявити.
– Але ж звідти ще ніхто ніколи не повертався! Життя просто закінчується пологами. І взагалі, життя – це одне велике страждання у темряві.
– Ні, ні! Я точно не знаю, як буде виглядати наше життя після пологів, але в усякому разі ми побачимо маму, яка піклуватиметься про нас.
– Маму? Ти віриш в маму? І де ж вона знаходиться?
– Вона всюди навколо нас, завдяки їй ми рухаємося і живемо, без неї ми просто не можемо існувати.
– Повний абсурд! Я не бачив ніякої мами, і тому цілком очевидно, що її просто немає.
– Не можу з тобою погодитися. Адже іноді, коли все навколо затихає, можна почути її голос і відчути, як вона гладить наш світ. Я твердо вірю, що наше справжнє життя почнеться тільки після пологів. А ти?
P. S. Я запрошую тебе, мій читачу, долучитися до розмови, діалогу, дискусії...
В. Зінченко-Параска
