АРХІВ
ГРОМАДИ

№1(125)
січень - березень
2014 року

«Літературно-фольклорна спадщина»

Історія  українського народу – це історія боротьби проти соціального та національного гніту іноземних поневолювачів. Найбільшої шани заслуговують ті, хто  виявив у боротьбі героїзм та відданість Україні.
Безмежний є патріотизм!
Один із найдорожчих скарбів, який передається  нам з покоління в покоління є – героїзм. А на естафеті  героїзму стоять патріоти. Яскраві образи народних героїв не меркнуть, а сяють в українському суспільстві. Вони живуть у нашій пам’яті й серцях.
Другий скарб, це скарб який передається з уст в уста, який наспівується народом.
Перший скарб не зародився б без героїв України, а другий скарб, не зародився б без поваги та любові до них. Пам’ять про них передається у високохудожніх мистецьких творах, образотворчому мистецтві, в музиці. Вони прикрашають бібліотеки, експозиції музеїв, репертуарів драматичних театрів. Оспівується народом в піснях, баладах, в легендах та перекладах.
Одного із героїв і сьогодні в Україні оспівують найбільше, це борець за волю українського народу.
Його дух живе в скелях і печерах Карпат. Легендарний опришок, лицар Карпат – Олекса Довбуш та одна із балад про ватажка, сьогодні прикрасить сторінку «Громади».
Основні національно-визвольні рухи в Україні у XVI-XVIII століттях – це запорозьке козацтво та карпатське опришківство. А першими заговорили на початку ХІХ ст. Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич та Яків Головацький – видатні галицькі просвітителі, учасники славетної «Руської трійці».
Яків Головацький ще в студентські роки зацікавився фольклоромі зібрав чимало пісень про опришків. Літературно-фольклорну спадщину автор передає нам збірку в п’яти томах «Народные песни Галицкой і Угорской Руси» 1878 року.

«Пісня про Довбуша»
Ой, попід гай зелененький,
Ходит Добош молоденький;
На ніженьку налєгає,
Топірцем ся підпирає,
Та й на хлопці покликає:
„Ой ви, хлопці, ви молодці,
А сходіт ся разом д’купці;
Бо будемо раду мати,
Де підемо розбивати,
Щоби Кути не минути,
До Косова повернути.
Тепер, хлопці, ідім спати,
Бо маємо рано встати;
Та вставайте всі раненько
Уберайте ся борзенько,
У постоли скірянії,
У волоки шовковії!
Рада, хлопці, рада бігом,
Западают стежки снігом.
Ходіт, хлопці, ба й за мною,
Та й угору і скалою.
Бо зайдемо та до Дзвінки,
До Штефанової жінки“.
„Ой Добушу, ти пане наш,
Там пригода буде на нас!
„Но на мене уважайте,
По дві кулі набивайте!“
„Станьте, хлопці, під ворота,
А я піду під віконце;
Чи спит моє любе серце?
Чи спиш, серце, та чи чуєш,
Чи Добоша заночуєш?“
„Ой я не спю, та все чую,
Бо вечероньку готую“.
„Чи спиш, серце, та чи чуєш,
Ой чи сама ти ночуєш?“
„Ой я не спю, та все чую,
Розбійника не зночую.
А Штефана нема дома,
Ще вечера не готова:
Буде вона дуже пильна,
На весь світок буде дивна“.
„Чи кажеш ся добувати?
Чи будеш сама втворяти?“
„Не кажу ся добувати,
І не піду отворяти“.
„Пусти, суко, враз до хати
Щоб дверий не виваляти!“
„В мене двері тисовії,
В мене замки сталевії“.
„Не поможут замки твої,
Як підложу плечі свої“.
„Сім літ силки закохати,
Мої двері вилупати“.
Взяв ся Добош добувати,
Взяли замки відлітати.
Єдні двері вже утворив,
А другії лиш ухилив.
„Не з моєї, душко, волі,
Є й сам Звінчук у коморі,
У коморі, ба й на горі“.
„Ой ви, хлопці, ви молодці,
Беріт же ся за ті дверці!“
Берут хлопці і не можут,
Бо ся чогось зради боют.
А як Добош підсадив ся,
Та на гору не дивив ся.
А пан Звінчук з пода стрілив,
Добошеви в серце вцілив.
Не так в серце — в праве плече,
А з лівого кровця тече.
„Ой ти, гицлю, ти Звінчуку,
То тись м’я з’їв через суку!“
 „Треба було не гуляти,
Суці правди не казати;
Бо у суки тільки віри,
Як на бистрій воді піни!“
„Ой Добошу, Добощуку!
Чом жесь не вбив тоту суку?“
„Як же я ю вбити мав,
Коли я ї ще кохав“.
„Ой Добошу, ти пане наш,
Велика пригода на нас!
Ой куда ми лиш бували,
То ми зради не видали;
Тепер зрада тай над нами,
Молодими леґінями!“
„Ой ви, хлопці, ви молодці,
Возьміт мене на топорці,
Приближіт ся ближче д’мені,
Ой, як же тяженько мені.
Ти, Іване Салагірський,
Бери мене по-леґіньски,
Занеси м’я в сині гори,
До нашої ба й комори.
В Чорногору занесіт м’я,
На дрібний мак посічіт м’я,
Най ся ляхи не збиткуют,
Моє тіло не чверткуют.
Сріблом, злотом поділіт ся,
А сами вже розходіт ся.
Але не йдіт розбивати,
Йдіт додому ґаздувати;
І топірці занехайте,
Кровці вже не проливайте.
Людска кровця — не водиця,
Розливати не годит ся!“
Впали ляхи, всіх забрали,
Назад руки пов’язали,
До коний поприпинали.
„Ой Добошу, ти пане наш,
Велика пригода на нас!
Де ж ми будем зимувати,
Тото літо літувати?“
„В Станіславі на риночку,
В тєжких дибах, в зелізочку:
Там будете ночувати,
Там будете дни днювати,
Будут птиці тіло рвати!..“

 

Використана література:

1. Володимир Грабовецький «Легендарні опришки-лицарі Карпат XVI-XIX ст.» 2008.
2. Володимир Грабовецький «Ой, попід гай зелененький ходить Довбуш молоденький» 2000.