АРХІВ
ГРОМАДИ

№1(125)
січень - березень
2014 року

В сузір,ї мого серця...

( Продовження. Початок -№4/2013 )

«...Українські митці вже не з’являються й не гаснуть, мов самітні метеорити –
вони виступають на нашому небосхилі, як цілісні сузір’я.»

Симфонія осінньої ночі...

Людмилі Ластомері

Кожен із нас ангел... але з одним крилом... і ми можемо літати лише обійнявшись один з одним!
Сучасна народна мудрість

...На землю непомітно спадають вечірні сутінки. Розімліла тиша крадькома заповзає в мою оселю, вселяючи відчуття затишку і спонукаючи до роздумів. У такі хвилини душа тягнеться до близької по духу людини:
– Ало! Привіт, Люда...
– Доброго вечора, Валю...
 Спілкування, як правило, переростає у своєрідні творчі вечори...  Ми розплутуємо думки, поспіхом збиті в тугі клубки, й не кваплячись , змотуємо заново... По часі неодмінно переходимо на поезію, вплітаючи власні рядки – вже визрілі й настояні в часі, чи навпаки – зовсім свіжі, пронизані враженням від нещодавно прочитаного.
– Спасе мій, пошли з неба сил! –
Бивсь крилом об землю Однокрил.Ці рядки Надії Гуменюк стали своєрідним витоком для наступного поетичного діалогу.
Я плакала...
І плакала в мені мала дитина,
яка в путі втомилась, заблукала
й шукає захистку.
...Я той плач, що в тобі,
відчуваю в собі –
бо ж тебе, як себе, – розумію.
...Ось згребу всі слова – як умію,
розітру, наче зілля – рукою...
прикладу до душі, заспокою –
не сягаючи дна –
бо ж... така глибина!
Ту дитину, що плаче, зігрію,
віднайду в ній загублену мрію,
зів’ю казку – рясну, колоскову.
Витчу мамину ще колискову
і вплету в свої сни –
до твоєї весни...

Я плакала...
І плакала в мені самотня жінка,
яка стрічає осінь одиноко,
надії в літі полишивши...

Ти не плач: осінь – це тільки барви для літа,
бо ж надії не визріли ще...
Вона звабна, п’янка і любов’ю зігріта,
сонцесяйна, умита дощем...

Увійди в її світ, оповитий садами,
розведи – і мости, й береги...
Осінь нас причащає своїми плодами –
так, немов повертає  борги.

Ти не вір у її передчасне згасання –
час відчути – себе у собі...
На межі двох світів, як на шпилі зростання,
плаче жінка, чи доля – в тобі.

Плаче в осені – не за весною чи літом:
її сльози – то сіль пізнання.
В них – очищення, мудрість, єднання зі світом,
пошук істин і їх визнання...

Не журись. Адже тіні зникають опівдні,
замикаючи біль на межі.
Залишаються душі, що сяють – як рідні:
небайдужі, давно не чужі...

Не сумуй, якщо небо застрягло в криниці,
зачепившись за рештки мого.
Я всі барви зберу: цвіту, листя, пшениці...
Подарую шмат літа – свого.

Потім фарби змішаю й розмию пастеллю
горизонти кордонів і душ...
Для палітри з’єднаю край неба з землею.
Розмалюю думки, встелю листям алею.

...Квітне в осені жінка, пашить аквареллю!
Не чіпай її цвіту.
Не руш...

Я плакала....
І плакала в мені підбита птиця,
якій уже несила злетіти в небо,
і вона із тугою увись сягає зором
і квилить.

Плачеш – досі болить крило,
перев’язане низкою літ...
Та не все, що було – відбуло:
ще попереду – твій ясноцвіт...

Всі ми птиці з одним крилом –
в кого був хоч один політ
через душу свою – напролом –
крізь осінню куделю літ...

Хто беріг ув обіймах віч
і коріння, і джерело...
Хто хотів іти – пліч-о-пліч,
а летіти – крило-в-крило...

Хто шукав себе у світах,
розгортаючи щем доріг...
Наздогнав тебе синій птах –
тільки крил твоїх не вберіг...

Ми самі обирали свій путь...
Доля бігла за нами вслід,
виправдовуючи власну суть:
то штовхала до  серця лід,
як остуду – бо ж берегла
від багаття палких ідей...
То плела оберіг із тепла –
щоб не вискочило з грудей.

Але десь-таки не встерегла...
Коли стежка звернула вбік,
біль торкнувся  твого крила
і сльозою за мить обпік...

Однокрило снували дні
однокрилля земних вітрил...
Однокрило – в тобі, в мені...
Тільки в ангела двоє крил.

...І тому ми можемо літати
лише обійнявшись один з одним

...Все відроджується й росте:
в цьому сенс усього, що є.
Найскладніше в житті – просте.
Ще душа в тобі зацвіте,
ще крило твоє...
А проте,
якщо доти не відросте –
я тобі подарую своє...
Я плакала.
Поезія чиясь в мені відгукувалась
і бриніла...
***
Осінній срібний день.
Висот незборна сила.
Чіткіше проступа єства первинна суть.
Легенькі й неміцні, і все ж я чую – крила
підтримують мене, несуть мене, несуть...

Від туги і журби, жалю, що серце крає,
і буднів марноти – в бурштиння і блакить.
А осінь пломенить – аж подих переймає
знечуленій душі. І музика звучить...

 

Твоя осінь тебе возвиша –
так окрилено тче позолоту!
В цих рядках – і твоя душа,
і твоє відчуття польоту...

І поезія, що пломенить
у цій осені, – дише тобою...
То вона в тобі щемно бринить,
наче музика серця – собою...

Твої крила тебе несуть,
огинаючи кола колишні –
згаслу стежку, воскреслу путь,
долю, хату, гніздо на вишні...

Та хіба не в польоті – суть,
якщо крила дано Всевишнім?!.

 Я провалююся в неосяжне бездоння душі, в якій хвилююче-щиро бринить сльоза –
 дитини, жінки, птиці, поезії...

 

Надія

 Надії Музичук

Скільки різних облич є в обжитому світі...
Скільки душ у земному вікні!
Я вдивляюся в неї – крізь сонце в зеніті,
що за люстерко служить мені...

В ньому – сяйво жіночої чистої  вроди,
щастя й біль, колоски і стерня...
Ще любов – вища сутність людської природи
в різнобарвах вселенського дня.

Рушники – символ єдності нації й роду...
Синь небес, стигле золото нив...
Проростає в орнамент прозріння народу
з неба й сонця – готове до жнив...

Долі – хрестиком, постаті – гладдю довіри...
Оксамитом – Дунай і Дніпро.
В кожнім розписі – символ духовності й віри.
В кожнім символі – честь і добро.

Намистини-літа щедро всипані цвітом,
дні-мережки заплетені в час...
Вишиванки, оздоблені піснею, літом
і любов’ю – що в кожному з нас...

Прядка часу її спонукає до дії –
стежку тче, доле-нитку снує...
Самобутність мистецького хисту Надії
не одне з поколінь визнає.

Полотно її творчості зріє з роками,
візерунками доль і доріг...
Експозиції вистелені рушниками...
І сама вона  – як оберіг.

Берегиня – традицій, історії, роду,
цвіту в осені, літа в полях...
Гідна донька своєї країни й народу,
що віками торує свій шлях.

Для таких, як вона, представляти країну
у світах – стало  суттю  життя...
І нести, і плекати в собі Україну –
наче Мати – дитя.

Тож нехай дух життя крізь літа молодіє,
а в душі, осяваючи путь,
вкоріняється віра, любов і надія...
Надіє, будь у серці завжди...
Просто будь!

Художнику

Олександру Гембіку

Мелодія, зіткана з вітру,
проміння і росяних трав
спадає на мокру палітру –
вбираючи барви заграв,
журбу вже зів’ялих покосів,
зітхання знесилених нив...
Ще пісню про ніженьки босі,
і золото втомлених жнив...
Озер – що, як очі у неба,
і рік – віддзеркалюють що...

Здавалось, чого б іще треба?
Хіба падолисту й дощу...

І осінь картину допише –
як сповідь прощальну свою...
А вітер в гіллі доколише
останній акорд... Я доп’ю
з криниці, що зорі ковтає,
у вир листопаду пірну...
Останній мазок догорає
в безмов’ї осіннього сну...

І зойкне у відчаї нота,
вростаючи у полотно...
І помахом пензля ворота
зачиняться в осінь. На дно
впаде недоспівана пісня...
Зупиниться в ритмі рука...

Німа зачарована дійсність
пожежею зір обпіка...

Післяслово:

...Художник розімкне раму –
в картину я увійду:
пірну в  кольорову гаму,
всі барви в ній віднайду...
Повідаю заповітне,
розмию печаль терпку...
І слово моє розквітне –
як «Мальви на рушнику»

Маестро

Олексію Ямковенку

Замаскована в зірку, зійшла в надвечір’ї та нота,
в якій – біла симфонія Санкт-Петербурзьких ночей,
вальси Ференца Ліста, Дунай, українська спільнота...
І бузкова печаль, і криниця бездонних очей...

Неозвучені гами ключем пронеслись журавлиним:
зачепили весну, розікраяли літо крильми...
На струні із дощу висли ноти, нанизані клином –
як коштовне намисто, грановане сріблом зими.

Кришталеві акорди спадали в бездоння романсу,
пряло веретено струни часу – на всі голоси...
Візерунки душі проростали в мереживо вальсу...
Зріли грона вокалу, барвисто зітхали баси...

Я читала по нотах усе, що було – не зі мною:
сольну партію вів, зачепивши струну, – Синій Птах...
Я спішила за ним – колією життя, борозною:
шелестіли літа, колосилися ноти в житах...

Вигиналася стежка – серпом, коромислом, дугою
і скрипічним ключем, що крізь ноти зоріє здаля...
Неабияке вміння – навчитися бути собою
в синій ноті життя – як зерно, як вода чи земля...

Доторкнутися до таємничої сутності світу,
відчуваючи мить – її суть, її біль, її щем...

Я дарую Вам ноту – теплом мого серця зігріту,
загартовану часом... але – не озвучену ще:

для незіграних гам, які в осені плідно озвуться –
під вагою акордів із яблук і вистиглих груш...

Я дарую Вам  струни – такі, що ніколи не рвуться:
бо натягнуті між полюсами споріднених душ...

І підкову – на щастя, що зовні нагадує ліру, –
як візитку співцю, композитору і кобзарю...
Ви відкрили для себе (не зрадивши пісню і віру)
у безмежному Всесвіті музики власну зорю –

яка сяє для флейти чи віолончелі з оркестром,
для мозаїки звуків... Яка продукує політ!
Я схиляю чоло перед Вами, шановний Маестро...
Я нанизую ноти на лінії, зіткані з літ –

інструктовані тенором, альтом, басами, сопрано...
живописними мріями – чистими, як небеса...
Плаче скрипка душі, сповідається їй фортеп’яно,
подарована нота  щомиті вмира й воскреса...

і кружляє, озвучена кардіограмою вальсу,
і розмотує час, щоб його в бас-акорди вплести...
Я впаду в білу ніч – біль-акордом свого Ренесансу
і для Вас уві сні розведу над Невою мости...

І на вальс запрошу, сколихнувши душі перевесла,
чи в політ журавлиний – за клином, крило у крило...
Ви ж мені не відмовите в білому танці, Маестро?..
...Припаде до смичка завуалене скрипки чоло;
стрепенуться альти, поспішаючи вслід контрабасу –
що, ширяючи в небі, зорю за зорею ковта...

...Вальс гойдає літа в коромислі всевладного часу
і дунайськими хвилями душі в сувої згорта...

Найчутливіші з гам перев’язує стрічкою неба –
як пакунки до свят, і складає – по той бік буття....
щоб по часі знайти нотну стежку – від себе до себе –
й перекласти на музику всі різнобарви життя...

Гребінь часу розчеше заплутані прядива коси,
а відроджена нота, що ткала віки на струні, –
заплете, немов стрічку, в сучасні пісенні покоси
незгасаючі думи, балади, козацькі пісні...

У здовж лінії долі зоріє рясна партитура,
зріє дерево роду, в якого відламана віть...
Проростає в життя коронована Вами бандура –

в якій велич народу й історія тисячоліть.

Тріо грацій-бандур – три перлини в колисці Дунаю,
в яких і первозданність, і древнього кореня суть...
і віків течія – в яку я з головою пірнаю...
Захлинаюся в часі, в мелодію літ поринаю...
І несуть мене хвилі, озвучивши час...
І несуть...

  Я збираю докупи невикористані фарби й обрамлюю  контури зафіксованого в серці сузір’я... Та не змикаю ліній: адже на горизонті кожної душі час від часу з’являються нові джерела світла й любові, що вивіряються часом, серцем і Тим, «хто вищий  за всі сузір’я на світі»...

  P. S. Пройдуть віки, зміняться покоління й епохи. Цілком можливо, що хтось із археологів духу, скориставшись багатовіковою традицією предків – а отже, й нас – вивіряти стежки за Чумацьким Шляхом, віднайде у Всесвіті душ зафіксоване мною сузір’я... І чому б не повірити у мрію про те, що взяті за епіграф слова М. Рильського наповняться  по часі змістом уже й нашого з вами століття:
«...Про їх сузір’я променисте легенди в пам’яті сплелись».

 

Валентина Зінченко-Параска