АРХІВ
ГРОМАДИ

№1(125)
січень - березень
2014 року

Душевна безвічність СЛОВА ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

І досі не можу дивитися пильно і довго на гіпсову маску
Т.Г. Шевченка: відводжу очі...
Фізіологічно не сприймаю Його як щось відмерле, застигле. Портрет...
Ні, портрети – інша справа: можу довго сфокусовано вдивлятися в Його очі, в Його Лик: дух невмирущий.
Енергетична наповненість – безсумнівна.
Це так, як вдивлятися в невідомі тобі знаки чи абетки.
Своє "і" чи своє "є" розпізнаю миттєво, бо своє... Свій, отже, рідний, спокревний...
...Свого діда Устима не пам’ятаю, бо розминулися в часі: я народився через шість років після його смерті.
Жодної світлини його не збереглося через різні обставини, але сучок у сволоці над головою нагадував людське обличчя: борода, смушкова шапка і усміхнені губи, шевченкоподібне...
Старший брат Петро пучкою вказав мені на той сучок, який можна було довго розглядати, лежачи на печі: – це дід Устим...
І жодних сумнівів не виникало щодо правдивості цього твердження: дід Устим.
І цілком зрозуміло, та й логічно, що в хатньому сволоці, а не де-не-будь...
А Т.Шевченко – в рамочці, обтягнутій рушником, – на причілковій стіні, бо це – сам Шевченко...
І ніколи ніхто не питав, чого це він там, як і ікони на кутнику, правобіч від порогу...
У внутрішньому, душевному моєму інтер’єрі ці три лики стояли ще ближче: Ісус Самодержець, Мати Пречиста, Він...
Ось такий нерозривний триптих.
Два Лики, як постійні нагади під час щоденного "Отче нашу": як треба жити по-Божому, а третій, як – по-людському...
Це вже згодом ця часова образна цілість почала розпадатися на дати, на історичні часи, на окремі розмежовуючі життєписи...
І якесь дивне відокремлення супроводжувалося відповідним віддаленням географічним, адже Йорданом була наша Вільшанська Раківка, в якій відбувалося щорічне Хрещення Іваном Предтечею Ісуса Христа, і щорічне купання парубків в Орданській ополонці, й обмивання бурячковим квасом крижаного Хреста і найстрашніші рушничні постріли на відстрашення Коляди...
З’ясувалося (а навіщо?!), Йордан – це так далеко від В.Вільшанки, що Пілат Понтійський десь, кудись і чомусь відсунувся від мене на 1912 років (куди – назад? Вбік? Вгору?).
Незбагненно, адже його, Ісуса Христа, Сина Божого народини ми прославляємо щорічно і щорічно оскаржуємо найвищу несправедливість у світі – Розіп’яття на хресті...
А Т.Шевченко, навіть не родич наший, ані з В.Вільшанки, ані з Красної, ані з Тростинської чи Вільшанської новоселиці, де розкущився Мовчанівський рід... І не про моє кріпацтво він писав, а про те, що було колись... В оцьому "колись" наший щедрий народ ніби приховав завуальоване запитання: "А коли саме?" Колись – це не колись, бо це і вчора, і нині, і сьогодні, і завтра... Бо Він є! Як є час єдиний, цілісний, який не розмелюють жодні трибки, не почленують жодні сікучі гостролезі стрілки різних годинників... Скільки ж їх? Сьогодні... я лише в своїй оселі нарахував щонайменше півтора десятка тих, які ще цокають, і тих, що причаїлися безголосо по різних скриньках та шухлядах... Час не в годинниках, не в трибках, циферблатах та стрілках... Він – у тобі, так само, як і вічність... Стрілки відтинають від постаті Т.Г.Шевченка все зайве, час відшліфовує і саму постать... І замість пульсуючого єства можна мати перед собою лише холодний мармур... Але це вже мармур твого заціпенілого єства, яке перестало чути в собі Слово, що пробуджує щоразу інтуїтивне знання про світ... І кожне слово в творах Т.Г.Шевченка викликає в тобі важливу почуттєву хвилю, набуває особливої значущості: "Тричі крига замерзала, тричі розтавала...", "Не нам на прю з тобою стати! Не нам діла твої судить..."
Наосліп гортаю "Кобзаря" і чую, як намагнічується моє єство, як до нього швидко пристають подрібнені окрушини часу... Чую його лопатками. Так, я мав якесь "інтуїтивне знання про світ", а його Слово утвердило мене в цьому.

"І ти слова його живії
В живую душу прийняла
І на торжище і в чертоги живого істинного Бога
Ти слово правди понесла".

Так вголос ніби і не говорять, так ніби і не думають... Таких немовби і людей не буває...
Пригадуєте, як герой Уласа Самчука вибухає: Такої людини не могло бу-у- ути!!! Просто не могло бути!!!
Проте, Він всупереч усьому, з’явився! Чому з’явився? Він – був... Бо було Слово. Він є! Бо є Слово. І буде.
Колись Райнер Рільке, розповідаючи своєму приятелеві Евальду про "Старого Тимофія", що співав, помираючи, про наше слово сказав в оповіданні так: "Ще сто років тому воно (слово. – П.М.), нічим не журячись, жило на багатьох устах. Але слова, які тепер уживають люди, ці важкі, неспівучі слова, не злюбили його й віднімали в нього одні вуста за другими так, що воно наостанку, дуже стиснуте й убоге, доживало свій вік на кількох зашерхлих губах, немов на поганенькому вдовиному обійсті". (Райнер Рільке. – К. – Мистецтво. – 1996. Ст. 125).
Тарас Григорович знав причину цього "віднімання", тому і вигукнув:

"П’явки! П’явки! Може батько
Останню корову
Жидам продав, поки вивчив
Московської мови.
Україно! Україно!
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Бездітна вдовице!"

Чи міг бути знайомий Р. Рільке з цією грандіозною містерією Шевченка "Сон"? Сумнівно... Але ж звідки ось це порівняння з удовицею?! Архетипи?!
Сама ж розповідь Р. Рільке про силу усного слова є історією цього слова, яке було "спадковим скарбом". "Їх переймали в спадок і потім передавали далі, хоч і, покористувавшись, але не пошкодивши, залишивши на них тільки сліди щоденного вжитку..."
У вже згаданому мною оповіданні Р. Рільке ототожнює билини, казки, думи, пісні, безліч яких знав старий співець Тимофій, з "великим шматом життєвого досвіду", слова в яких були "немов ікони, так що звичайні слова годі й порівнювати з ними". (Р.Рільке. – Ст. 127).

"За горами гори, хмарою повиті,
Засіяні горем, кровію политі".
"Не вмирає душа наша,
Не вмирає воля.
І неситий не виоре
На дні моря поле,
Не скує душі живої
І слова живого.
Не понесе слави Бога,
Великого Бога".

(Т.Шевченко. Кобзар. – К. 2003. – Ст. 142).

Це ті слова, яких "одні незлюбили", а інші почули в них те, що резонує в лад з усім діапазоном "спільних, не до кінця виказаних знань, почуттів, вражень".
"Уся сила і краса нашої мови тільки йому одному відкрилася", – зізнається Пантелеймон Куліш (Твори П. Куліша. – Львів, 1919. – Т. 6, ст. 495).
Справді, Т. Шевченко ніби розкодовує великі змісти в рідному слові, а за ними з плином часу відкриваються нові й нові додаткові змісти. Тому твори і сприймаються як одкровення з високим трансцендентним змістом, який вичитують нові й нові покоління. І цих Великих слів ані замазати, ані засмальцювати, ані розтерти: ними наповнений наший національний простір. Тому Він завжди свій, рідний, спокревний...
Хоча трибки крутяться, електричні табло пульсують, швидкість збільшується, час перетирається на порох, дерево обшкурюється, повздовжно розпилюється...
І рятівний сучок у повітрі нагадує про часові згустки, а слово і думи розходяться рясними колами аж до крайнеба...
Він, Кобзар, переповідав ту правду, що я її ніби вже знав; вона була в мені, в нуртах підсвідомості. Це сакральна правда, глибинна інформація не лише моя, а й усього роду мого... І я зауважував, як під час читання "Кобзаря" вголос переймалися цією "правдою" всі, хто слухав: байдужих не було. Бо кожна подія, відбита в творах Кобзаря, – це архітипна, загально-родова, яка записана у велику Родову книгу України, що, зрештою, і складає національну українську метаісторію...
Прочитання цієї нашої метаісторії почалося з Т.Г.Шевченка, який, власне, закликав "прочитати тую славу", розлиту в національному українському просторові, яка асоціювалася в його свідомості лише з козацькою добою. Проте, відкриття були глибшими і плиткіщими, тому і таке імперативне:
"Прочитайте знову тую славу. Та читайте од слова до слова, не минайте ані титли ніже тії коми, Все розберіть... та й спитайте тоді себе: хто ми? Чиї сини? Яких батьків"
І, по суті, "Кобзар" стає національною абеткою, оволодіння якою давало можливість українцеві читати по складах книгу національного буття... Вона, абетка, ставала поштовхом до прочитання широкого контексту історичного... Перші сургучеві печатки мовчання були зірвані; яка велична, водночас трагічна, але й звитяжна історія наша!? Цей першоімпульс, чи першокамертон дав нам можливість прочитати згодом не лише нашу метаісторію, а й протоісторію: Княжа доба, Скіфська доба, Трипільська... "Од слова до слова"... І вже ми не лише здогадувались, чиї ми сини і яких батьків... Вже без підказки ("моголи... моголи..."). Знаємо, що на цій землі життєві повісма наші не уривалися ніколи. І так звані фольклорні твори Т.Шевченка, як своєрідна стилізація, виводять нас до передісторії нашої...
А весь цикл історичних творів – "Гайдамаки", "Іван Підкова", "Гамалія", "Невільник", "Іржавець", "Чернець" – покликаний підтвердити, що забуття спричинене подібними історичними подіями, які випало пережити нашими пращурами. Поетичні композиції немовби самовибудовувалися в душі поета, віднаходячи відповідну інтонацію, темпо-ритм та образну систему. Час у цих творах не видовжується лінійно-подієво, а концентрується в емоційні згустки, які і примушуються резонувати моїй... твоїй душі... на Слово, котре для нас стає не просто "словом", а часовим ехолотом, бо занурює і свідомість, і підсвідомість в душу, в психологічні нурти, де є певні вказівки на пригадування тієї великої метаісторії, в якій справді Слово стає Богом... Воно єдинородне і споріднююче, вщерть виповнене, пульсуюче, як джерело з-під землі в облямівку зеленої трави... І це Слово виходить за власні межі, за власне значення; а часова матриця наповнюється справді трансцендентним змістом, адже Кривда, як і Зло, виходять за межі достеменної події: чи то будуть польські збиткування з українців, чи "кацапські кривди"...
У цьому сенсі ніхто ані до Т.Г.Шевченка, ані після нього не співвідносив так часове з позачасовим: слово зі Словом. Це своєрідна українська апокрифистика, яку важко збагнути чи вичитати іноземцю.
Є.Маланюк назвав Шевченка "органічним згустком нашої нації аж до майже повної герметичності для неукраїнця" (Є.Маланюк. – К. – Дніпро. – 1994. Ст.165).
Через те, що тільки ми можемо почути ті всі напів- і чверть тони його метаісторичної музики. Його слово нас адресує до вічності; до минулого часу і в безмірність майбутнього.
Саме тому наше Слово – безсмертне, але воно потребує постійного вібрування, доторкування нашого артикуляційного апарату до Слова Т.Шевченка: потрібно його декламувати, співати, читати, охоплювати думкою, чуттєво його забарвлювати.
І кожне нове покоління прочитує це слово по-своєму. Озвучує його по-своєму, трактує його по-своєму, співвідносячи свій час з Великою національною Позачасовістю.
Григорій Грабович цю несумірну сумірність плинного з позачасовим у творчості Т. Шевченка назвав "міфічним стисканням часу" (Г.Грабович. Поет як міфотворець. – К. – Критика. – 1998, ст. 219).
Проте ж і саме слово є стиснутим часо-простором... Його можна замовчувати, викреслювати, вирубувати, але його ніколи і нічим не можна замінити. Це – вічний пульсар: воно і з товщ часових буде подавати свої сигнали, пошукуючи того духу і тих вуст, що підсилюють його (Слова) енергію для винесення на ту високу орбіту, з якої видно всю нашу біологічну скороминущість і душевну безвічність Слова Т.Г. Шевченка.

Павло МОВЧАН