АРХІВ
ГРОМАДИ

№1(125)
січень - березень
2014 року

“Русалка Дністрова” у вільній Угорщині

Появі альманаху “Русалка Дністровая” передувала низка подій та об’єктивних процесів як на Україні, так і в Західній Європі. Тому ми спробуємо знайти відповіді на наступні запитання:
1. Які обставини спонукали діячів “Руської трійці” до видання якісно нового альманаху “Русалка Дністровая”?
2. Чому саме в Угорщині альманах побачив світ і яка роль була при цьому Якова Головацького в організації видання?
3. Етнографічні дослідження Я. Головацького в Галичині та в Угорщині, їх місце у виданні альманаху “Русалка Дністровая”.
4. Наскільки складними були цензурні проблеми і яка доля уцілілих примірників “Русалки Дністрової”?
“Я пробував своїх сил в руській мові, як в своїй рідній, що значно різниться від московської і церковної мови, і думав покласти підвалини під її дальший розвиток, так і через це зарадити недостачі руської літератури”. (З протоколу на допиті у цензора Венедикта Левицького – відповідь Шашкевича .)
“Русалка Дністровая” визріла не тільки на галицькому ґрунті, а й на основі культури, твореної на Наддніпрянщині. У Передслів’ї Шашкевича до “Русалки Дністрової є зокрема посилання на І.Котляревського, С.Гулака-Артемовського, Г.Квітку-Основ’яненка як і на Максимовича.
Закономірно, що “Руська трійця” скористалася досвідом попередників. Іван Го­ло­ваць­кий у спогадах про Шашкевича писав, що в пошуках української книжки Шашкевич натрапив раптом на “Енеїду” Івана Котляревського (неповне видання 1809 р.) та на збірник українських пісень Максимовича (1827 р.). “Ці два видання просто окрилили його, Шашкевич урадований найшов тоє, за чим так довго гледів, зобачив живий переклад, загадав велику гадку утворити чистонародну словесність южноруську і сесій гадці вірен остався до кінця”. (“Вінок русинам на обжинки”. Відень, стор. 52-53)
Цілком можливо, що в рік виключення з Львівської семинарії (1830 рік, 21 лютого) Шашкевич, займаючись самоосвітою в бібліотеках університетській та інституту Оссолінських, доходить висновку, що реформа писемності в Галичині вкрай необхідна, адже літературне  відродження у слов’янському світі стояло на значно вищому рівні (згадаймо праці Шафарика, Добровського чи Вука Караджича.)
В “Історіі слов’янської мови та літератури всіма наріччами (1826 р.) Шафарик висловлював думку, що українські Галичина та Буковина залишаються в історико-лінгвістичному плані для народів Європи “terra incognita”, тобто зовсім невідомою. Такі висновки теж могли бути спонукою і поштовхом до діячів “Руської трійці”.
Поряд з культурно-відроджувальними рухами у слов’янських країнах, Варшавське повстання було важливим чинником у справі західноукраїнського відродження. “Сей початок свідомого патріотизму польського був зразком, початком свідомого патріотизму руського, початком відродження руської народності зразу в літературі, а з часом в політиці” (І.Франко “Твори”, т.16).
Маркіян Шашкевич відчув, що настав час, коли не можна мовчати і чекати. У 1833 році він організовує гурток, в який спочатку ввійшли Вагилевич і Головацький, їх іронічно називали “Руською трійцею”. Згодом так стали іменувати не тільки нерозлучне тріо, а й весь гурток Шашкевича.
В програмі гуртка на першому місці стояло питання негайного вирішення проблеми правопису. Починаючи з 30-х років аж до 80-х років ХІХ століття, по Галичині навколо правопису велась полемічна війна. Деякі галицькі письменники та науковці були прихильниками запровадження польського абицедла (латинського алфавіту) в руську мову. Готуючи збірку “Русалка Дністровая”, Шашкевич зрозумів, що справу азбуки й правопису потрібно негайно розв’язати, адже кирилиця в старій формі не відповідає потребам часу.
Дві праці, написані Шашкевичем у 1836 році, пробивали дорогу альманаху “Русалка Дністровая”. В першу чергу його полемічна стаття “Азбука і абицедло” підготувала ґрунт для розуміння громадськістю необхідності правописної реформи. З цією ж самою метою було видано “Читанку для малих дітей”.
Після тривалих дискусій вирішено було вживати кириличну реформовану азбуку-гражданку, застосовуючи фонетичний правопис. Прикладом послужила сербська правописна реформа Вука Караджича – деякі букви запозичені від них. Сам Шашкевич у Передслів’ї звернув на це увагу: “Сказати нам дещо о правописі сеї книжечки. Хочемо зачинати, проте знати нам конче, яке теперішньому язикові істинне місце. Задля того держалисьмо’ся правила: “Пиши – як чуєш, а читай – як видиш” (Р.Д.V)
В “Русалці Дністровій” вперше на практиці застосовано модифіковану азбуку, тобто в галицьке письменство вперше впроваджено живу українську мову.
Йосип Лозинський, прихильник абицедла в руській мові. Виправдовуючи урядову заборону “Русалки”, твердив, що її треба було спалити вже за самий правопис.
Полеміка і проблема з правописом підводять нас до необхідності дещо детальніше розглянути питання необхідності друку “Русалки Дністрової” в Буді.
Друкування способом “гражданки” у Львові було фізично неможливе. Це підтверджує сам Вагилевич у своєму листі М.Погодіну 13 грудня 1836 року: “Слово я тепер післав до печатання в Будим, город на Угорщині (Г.Петровичу), бо у нас нема гражданських черенок (типографічного шрифту, - Авт.)”.
Далеко недругорядним фактом було те, що умови для друку в Угорщині були набагато сприятливіші. Тут діяв один із центрів слов’янського відродження, особливо сербського ( Сербська Матіца 1826 р., Сербський літопис 1825 р.). Угорська цензура була ліберальніша, а для упорядників тоді стояло завдання – обійти львівську цензуру.
…Рядки протоколу допиту М.Шашкевича від 14 червня 1837 року стосуються видання “Русалки” в Буді.
   Запитання: “Які були ваші наміри при опублікації цього збірника, чому не віддали його друкувати тут, а в Угорщині через тамошню цензуру?”
   Відповідь: “Я думав згодом згодом видати інші твори духовного змісту, але спочатку хотів знати думку громади відносно мого писання і в моїй подальшій роботі використати як директиву зроблені з цього приводу нагадування і зауваження, Те, що книжечка надрукована в Угорщині, сталося виключно з волі збирача Головацького. Він організував видання там, де йому обійшлося дешевше. Що стосується цензури, то малось на увазі, що оскільки ця книжечка повинна була друкуватись не за кордоном, а в Австрійській державі, і тамтешня цензура також підлягає тим самим принципам цензурування, як і наша.”
Як бачимо, відповідь Шашкевича досить чітка, тільки не відповідала дійсності. Шашкевич добре знав, що угорська цензура ліберальніша, як львівська чи віденська, про це свідчать його слова до Головацького: “Коли не можна друкувати руської книжки у Львові, – то повезем її до Відня, а коли там не пустять на світ Божий, то лишається іще свобідна Угорщина”. У вислові “свобідна” Шашкевич мав на увазі угорську цензуру.
Львівський цензор задав запитання про те, хто готував збірник і складав народні пісні, оповідання, а також на чиї гроші це робилося і хто переправляв збірник до друку в Угорщину.
Відповідь Шашкевича: “Цей збірник склав не я, а Яків Головацький, слухач І-го курсу теології, котрому я передав багато статей. Він же передав тамошній цензурі для перегляду і організував його видання, на яке обіцяв також внести частину витрат”.
       Якщо вірити листам Якова Головацького, то в них ми бачимо розбіжність з відповіддю Шашкевича на допиті. За словами Головацького, за видавничі витрати альманаху відповідав Шашкевич, котрий заплатив 20 дукатів, позичених у священика Івана Авдиківського, основну частину коштів покрив меценат справи галицького відродження, директор Коломийської школи Микола Верещинський.
Це наводить на думку, що скоріш за все існувала попередня домовленість між членами Трійці, а саме – Головацький візьме на себе відповідальність за впорядкування та видання “Русалки Дністрової”, адже факт його перебування в Пешті і його зв’язки з видавництвом неможливо було приховати.
Отож яку роль відігравав Головацький у процесі видання альманаху в Буді?
У 1831 році Яків Головацький записався на філософський факультет Львівського університету а восени 1834 році для продовження навчання він прибув до Пешта. В листі Івана Головацького до брата Я. Головацького згадується його від’їзд на студії до Угорщини: “Тямо, як нині колись ме ся прощали біля Зимної води, йшло під осінь, сонечко спочивало... а ти однісінький як палець, кількою шмаття у хустині і пара чобіт - тільки всего – і грошенят ледве чи досить було – із тим пустився у світ. Але Господь печалився тобою і ввів за рученьку помежи братів словенську... над Дунаєм широким, поважним. Під печю отця Коллара споважніли і твої гадки... тут виробилася сила твоя моральна.”
Тут в Пешті він швидко входить у товариські взаємини з діячами слов’янського відродження з Яношом Колларом, Р. Курелацем, Г. Павловичем.
Здобув прихильність сербської громади, особливо заприятелював він із студентом Пештського університету Георгієм Петровичем, який тоді студіював право й економіку, належав до сербської еліти (був сином лікаря), а ще являвся другом угорського цензора. Всі ці люди зустріли українського студента як брата і приняли його до свого гуртка. “Часи тії із ними пережиті, – згадує Головацький (1841р.) у листі до брата Івана – то найщасливіші мої в житті, – тямлю я і ввік не забуду тих годин пережитих у Пешті із молодими сербами, хорватами і словаками.” Доречі в той час багато українських студентів навчалося в Пештському університеті, тут вирувало студентське життя, було свобідніше думати а для них це було найголовнішим. “В Пешті ми знайшли столичну обстановку, університетські порядки були більш вільніші. Професори літератури, навіть угорські знаменитості викладали нам зі своїх записів” (зі спогадів Я. Головацького, 1885 р.)
Перебування Я. Головацького в Пешті тривало рік (1834-1835). Навчаючись на першому курсі Пештського університету, він у вільний від навчання час подорожував по Угорщині та збирав етнографічні матеріали про угорських українців. Ще в Пешті Го­ло­вацький домовляється про видання української книжки. Повернувшись з Пешта, до­клад­но розповідає Шашкевичу про можливості видання “Русалки” в Угорщині.
Через листування з Петровичем Головацький з’ясовує реальні можливості, і в зв’язку з тим, що термін до початку видання був коротким, “Руська трійця” спішно упо­ряд­ку­вала збірник, замінивши назву “Зоря” (раніше заборонене цензурою видання) на “Русалку Дністровую”, внесли певні зміни, які не були надто радикальними. 4 вересня 1836 року Головацький переслав рукопис Г. Петровичу, 6 жовтня угорський цензор Надь підписав його до друку. В кінці грудня цього ж року альманах був готовий, але датований він 1837 роком.
А ось висновки цензора В. Копіра на рукопис альманаху “Зоря”, 1834 р. 21 червня, Відень, зміст якої по суті не змінився одна тільки назва: “Наша Галичина налічує понад 2 млн. Українців і в Угорщині 1 млн., для яких цей твір на їхньому діалекті буде утішним і приємним. Таким же бажаним буде він іншим 6 - 7 млн. російських українців цього самого діалекту. Отже, сфера впливу поширюється на 9-10 млн. чоловік.”
А далі у висновках цензора йде мова про те, які можуть бути непередбачені дії з боку Росії та польської інтелігенції. Кінцевий результат відомий – заборонити і не видавати. Ось чому саме рукопис “Русалки Дністрової” був перевезений до Угорщини, щоб обійти місцеву цензуру. Так само не випадково під назвою “Русалка Дністровая” на титульному аркуші (напевне, без відома упорядників) зауважено: “Ruthenische Volks – lieder – Рутенські народні пісні”. Адже альманах заслужено може зайняти почесне місце серед тодішніх видань українських народних пісень.
Діячі “Руської трійці” чудово розуміли вагу фольклорної мудрості в справі культурного відродження. Збирання, записування і дослідження фольклору, пам’яток традиційної, матеріальної і духовної культури поряд з вивченням народної мови, історії і сьогочасного життя народу визначалися як головні пріоритети “Руської Трійці”. Члени гуртку виконали надзвичайно велику й цінну для української фольклористики та етнографії роботу. Чи не найбільша роль і таки найвагоміший внесок у народознавчому доробку “Руської Трійці” належить Я Головацькому. В гуртку Маркіяна Шашкевича Я. Головацький гаряче підтримав клич “іти в народ” і перший з поміж своїх друзів вирушив у мандрівку, щоб пізнати те, чого за його словами, в жодній книжці не вичитаєш, досліджувати народ і його культуру із “самого джерела”, збирати його скарби.
Під час мандрівки він не тільки сам збирав твори традиційно-побутової культури, а й налагоджував збирацьку роботу на місцях, залучав до неї священиків та інших письменних людей. Історичним документом залишився опис зустрічі Я. Головацького з Михайлом Лучкаєм –  найбільшим тоді та забутим українським вченим Закарпаття, автором першої (1830 р.) на цих землях граматики української мови та українських церковних проповідей. Завдяки зусиллям Я. Головацького у Галичині і на Закарпатті розгорнувся досить значний народознавчий збирацький рух. Матеріали, які зібрали Я. Головацький і його однодумці, лягли в основу цінних фольклорних публікацій, починаючи від Русалки Дністрової і закінчуючи фундаментальним виданням 1863 року “Народні пісні Галицької Угорської Русі”. Значна роль належить Я. Головацькому передусім у збиранні і дослідженні обрядових пісень, які він називав “цвітом народної поезії”. У різних місцевостях Галичини та Північної і Східної Угорщини Я. Головацький записав велику кількість обрядових пісень, колядок, щедрівок. Багато зробив вчений щодо збирання і дослідження пісенної лірики, гумористичних і жартівливих пісень. Особливо його цікавили історичні та баладні пісні. Я Головацький здійснив не лише велику збиральну роботу, а й став по суті першим серйозним дослідником історичної пісні і балади на західноукраїнських та північно-східних землях Угорщини. Мандрівки цими землями почалися ще у 1832 році і продовжилися аж до 1840-го року. Описавши головні міста Закарпаття – Ужгород, Мукачево, Хуст: соляні промисли, ярмарки, торговельні карпатські шляхи, побут гуцулів, красу закарпатських полонин, зібравши величезну кількість етнографічного і фольклорного матеріалу Закарпаття, Я. Головацький, власне, започаткував його системне і всебічне вивчення. У всіх слов’ян національно-відроджувальний процес супроводжувався посиленим інтересом до творчості народу, зокрема до пісень. Створюючи альманах  “Русалка Дністровая” упорядники поділили його на чотири розділи: Пісні народні, Складання, Переводи і Старина.
Народні пісні не випадково стоять на першому плані, бо становлять майже половину книжки. Русалка Дністрова засвідчила, що немало однакових пісень співали в Галичині, Угорщині ж не східній Україні. Доказом цього була відредагована Шашкевичем пісня “Ой, Морозе Морозенку преславний козаче”, запис якої зробив Я. Головацький, який підкреслив, що цю пісню співають повсюди де живуть українці, адже народна поезія не визнавала ніяких кордонів.
Дослідивши дерево родини Шашкевичів виявляємо, що коли в Буді видавалася “Русалка Дністрова”, саме тоді відбував військову службу Антін Шашкевич, рідний брат Маркіяна. На час виходу альманаху він мав 20 років. У 1850 році одружився х Юдітою Берич, донькою відомого сербського патріота (мали шестеро дітей). Помер у чині капітана 1875 року. З листування сина Маркіяна Шашкевича Володимира дізнаємося:
“Мій стрий сидить у Будимі, де має красну маєтність, складаючись з трьох кам’яниць, винниць, вілли, огородів і т.д.” Виходячи з цього, можна зробити припущення, що не один Яків Головацький спричинився до видання “Русалки Дністрової”. Скоріш за все Антін Шашкевич, маючи зв’язки з сербами і велике коло друзів, теж був посередником у виданні альманаху.
Розглядаючи цензурні митарства альманахів “Зоря” і “Русалка Дністровая”, М.Гру­шев­ський схильний вважати, що причиною цього було підозріле ставлення австрійської адміністрації, яка мала чимало клопоту з польським національним рухом, тому побоювалась нових ускладнень з пожвавленням українського суспільного життя. З підозрою ставились до будь-яких проявів панрусизму, мовляв, русини Галичини схи­ля­ються до Росії. Напевно тому цензор Бенедикт Левицький на конфіскованому при­мір­нику написав “damnatur”, тобто “підлягає забороні”.
Митарства альманаху не закінчуються і після конфіскації. У 1838 році видання  “Русалки Дністрової” неодноразово направлялося до цензорів на повторний перегляд з метою заборони розповсюджень. Доказом цього є вказівка Ради намісництва Угорщини, від 20 лютого 1838 року: “При цьому згідно з високим розпорядженням генеральному директору вищої школи у Загребі доручається піддати ґрунтовній цензурі твір під назвою “Русалка Дністрова”, і по закінченні разом з попереднім заключенням переслати її для винесення остаточного рішення”.
Рівно через 160 років після повторного цензурування “Русалки Дністрової”, 20 лютого 1998 року Товариство Українців в Угорщині офіційно відкрило меморіальну дошку на честь виходу Альманаху.
В угорському державному архіві я знайшла листування Павла Недоклунського, заступника цензора греко-католицьких книжок, до королівського цензурного управління. Лист датовано 6 червня 1838 року, тобто більше ніж через рік після виходу в світ “Русалки Дністрової”. У зв’язку з тим, що альманах потрапив до списку заборонених книг в Австрії, Недо­клун­ський отримав завдання провірити зміст “Русалки” і підтвердити, що збірник пройшов попередню цензуру. Очевидно, Львівська цензура хотіла добитися через австрійських цензорів права заборони розповсюдження альманаху в Угорщині.
Отож підцензор Недоклунський зазначав у своєму листі наступне: “Твір «Русалка Дні­стро­вая», виданий Університетською Королівською друкарнею, автором якого є Яків Головацький, проживаючий у Львові, перед друкуванням був процен­зу­ро­ваний, в ньому нічого такого не знайдено, що не підлягало б виданню”. Далі йде опис самого видання. Наприкінці листа Недоклунський ще раз підкреслює: “За міркуванням цен­зури, цей твір ні державі, ні церкві, ні моралі суспільства ніякої шкоди не робить, отже передається у вільне розпорядження автора”.
У цьому місці ми підходимо до моменту, коли слід прояснити подальшу долю цього унікального видання.
У квітні 1837 року Григорій Петрович вислав основну частину тиражу до Львова (800 примірників). Решта екземплярів продавалася на місці. “Сербський народний лист” у квітневому номері привітав вихід “Русалки Дністрової” і тут же сповістив читачів, де мож­на придбати збірник і скільки він коштує. Якщо вірити подвійному свідченню Головацького, що альманах виданий тиражем в одну тисячу, то на волі залишилися 200 примірників. У протоколі слідства наводяться слова Шашкевича про те, що в Буді видано 800 примірників, і цього твердження ніхто з офіційних осіб не заперечив. Ви­хо­дить, Шашкевич знав про кількість конфіскованих книг, які потрапили до підвалу львівського собору Святого Юра і всі там згнили…
Питання про те, скільки примірників “Русалки” уникло конфіскації, недругорядне, адже йдеться про вплив видання на культурний процес, передусім на подальший розвиток української літератури.
З листів Петровича ми дізнаємося, що декілька штук він передав до Відня, пару до Праги та Земуня. Незначну кількість розкупили відразу на місці видання в Будимі.
Іван Головацький (брат Якова Головацького), займаючись літературною діяльністю, у серпні 1841 року перебував у Пешті, звідти писав братові: “Від Г. Поповича відобрав’єм Русалку Дністрову – 170 екземплярів. Не знаю, чи всі, що Петрович мав. Напиши, що маю з ними діяти. Я думаю кой-то, як через границю переслати”.
Видно, що частину із них І. Головацькому вдалося переправити. В усякому разі при­мір­ни­ки “Русалки” були і в Галичині. Наприклад, Івана Франко згадував, що за­бо­ронені в його гімназійні роки альманах і поезії Шевченка він нелегально позичав у професора Верхрадського.
На сьогодні із зібраних відомостей знаємо про 40 примірників у світі. В бібліотеці університету зберігся примірник “Русалки Дністрової”, подарований Г.Петровичем. Цей примірник оригіналу “Р.Д” знайдений мною у 1997 році в архіві бібліотеки уні­вер­си­тету ім. Л.Етвеша у Будапешті. Нині маємо 7 “Р.Д.” – Першодрук (Будима, 1837) і шість перевидань: 1910 – Тернопіль, Київ – 3 рази (1952-72-87 рр.), Філадельфія 1961), Вінніпег (1987).
Незважаючи на суцільні перешкоди “Русалка Дністровая”, хай і з запізненням, а таки дійшла до  читача, принаймні до осередків української інтелігенції, виконала свою місію – започаткувала процес становлення нової української літератури на західних землях України, і цьому ніхто уже не міг перешкодити.

Ярослава Хартяні