АРХІВ
ГРОМАДИ

№1(125)
січень - березень
2014 року

Шевченків родовід

Українська родина має тисячолітню історію. Характерними рисами  української родини є пошана один до одного, взаємоповага, братерство. На цих основних принципах виховувався Тарас Григорович Шевченко. Дослідникам вдалося зібрати чимало матеріалів про походження Кобзаря.

Родовід Шевченка починається з прадіда поета, "одчайдушного" гайдамаки Андрія Шевченка (1720‒1795), а закінчується його далекими нащадками, яких доля розкидала по всіх-усюдах. Як відомо, Тарас Шевченко не був одружений, тобто прямих нащадків не мав. Через те, нащадками, найближчими родичами Кобзаря прийнято вважати дітей його братів та сестер. Загальне генеалогічне дерево Т. Шевченка – це понад тисяча осіб, займає полотно розміром 4 метри на 1.5 метра.

Сучасна Шевченкіана налічує досить багато наукових праць, в яких спадщина національного генія українського народу розглядається в широкому літературно-історичному контексті.
Сама ж творчість Великого Кобзаря і до сьогодні залишається невичерпною скарбницею для дослідників його таланту. Не менш цікавими, на наш погляд, є також маловідомі для широкого загалу сторінки життя Т.Г.Шевченка. Одна з них ‒ його родовід, матеріал про який пропонується Вашій увазі.
Сьогодні, після 200-ої річниці від дня народження Тараса Григоровича Шевченка, хочеться якомога більше знати про його сповнене трагізму і болю життя, всі сторони таланту Кобзаря, який, мов пишно розквітла троянда, вабив своєю красою і відкритістю оточуючий світ, всіх, хто особисто з ним спілкувався, а також тих, хто глибоко переймається його геніальною творчістю. А ще багатьох цікавлять витоки Шевченкового проникливого погляду в самі потаємні сторінки українського духу, його пророцтва долі України. На якому ж ґрунті сформувалася його натура ‒ вразлива до всіх образ,
гноблення і неправди? При яких обставинах і під чиїм впливом зросла його закоханість в Україну, поборництво добра і справедливості?
Безумовним є те, що закладалися ці особливі якості в дитячі роки під впливом сім’ї, оточення, особливої природної та історичної аури Звенигородщини ‒ козацького краю, що зберігав давні традиції, мав талановитих людей, які вирощували хліб на родючих чорноземах, кохалися в українській пісні, трепетно берегли родинні спогади про героїчну історію краю. Першою була сім’я, яка передала "генетичний код" Тарасу, який, завдячуючи його талантам ‒ феноменальній пам’яті, поетичній натурі, вродженій якості розпізнавати красу оточуючого світу ‒ розквіт і породив для світу генія.
Хто ж вони ‒ предки Поета? Про цю сторону його родоводу ми довідуємося із споминів родичів та нащадків, які зберігаються в архівних установах. Важливим джерелом до реального відтворення родинного дерева сім’ї Тараса Шевченка стали спомини близьких родичів: Петра Микитовича, Прокопа Микитовича, Трохима Йосиповича, Петра Павловича Шевченків (дітей Тарасових братів Микити та Йосипа, та його дядька Павла), які записані одним із найперших біографів Кобзаря М.Чалим. До цього ж ряду слід віднести і спогади Д.Красицького ‒ одного з родичів Шевченка за старшою сестрою Катериною.
Родовід Шевченка став предметом наукових досліджень провідних українських істориків: М.Костомарова, О.Єфименко, Д.Мордовцева, О.Кониського, видатних українських інтелігентів: Г.Честахівського, С.Русової, І.Франка, В.Доманицького, М.Рильського, О.Білецького, М.Новицького та багатьох інших.
Безумовно, кращим джерелом були б спомини самого Т.Шевченка про своїх предків. Однак у прижиттєвій автобіографії 1860 року читаємо лише стислі дані про життєвий шлях і дуже мало про його дитинство, що дало б змогу найбільш точно реконструювати саме рід Кобзаря.

ЩОДО ВІДОМИХ ПРЕДКІВ ПОЕТА

За згадками родичів Т.Шевченка, його прадідом був Андрій Безрідний ‒ виходець з козацького Низу, який з невідомих причин прийшов до Керелівки (інша назва ‒ Кирилівка, нині ‒ село Шевченкове) із Запорізької Січі. Пристав, як кажуть в цих краях, до Єфросинії Іванівни Шевчихи, батько якої шив чоботи. За тодішнім звичаєм він взяв прізвище дружини.
Так у Керелівці з’явилася сім’я Шевченків. Жила вона у мирі й злагоді. Народили та виховали трьох синів: Олексу, Кіндрата та Івана. Іван був найменшим у родині і йому залишилося батьківське обійстя. Це саме той дід Іван, який мав чи не найбільший вплив на юну душу Тараса. Іван Андрійович був одружений тричі. Перша дружина Горпина Сергіївна народила йому семеро дітей: Григорія (батька Тараса), Омелька, Олену, Саву, Явдоху, Павла та ще одну Явдоху. Від другої дружини, яку звали Марфою, народилася ще одна дочка ‒ Домаха. У третьої Іванової дружини Марії дітей не було. Це були рідні тітки та дядьки Тараса за батьком. По материнській лінії відомими предками Тараса була сім’я батьків матері Якима і Параски Бойків, які мешкали у сусідньому селі Моринці. Народили вони троє дітей ‒ дочок: Катерину (матір Тараса) та Ганну, сина Павла. Після смерті дружини Яким Бойко жив вдівцем. Жили Бойки дещо заможніше від таких же сільських кріпаків, мали просторішу хату, добрий садок, худобу. Саме до материного батька перебралися Григорій з Катериною у Моринці від керелівської нужди і злигоднів. Як вказують біографи "сім’я Бойків із шести душ мала ниву, леваду, воза та пару волів; у саду на полудневому визубі гори дивилася вічками на сонце з-під сніпків пасіка ‒ тридцять чотири колоди, шостий за силою бджолиний рій у селі. Щороку Яким платив сріблом поять карбованців чиншу ‒ відкуповувався у пана".

БАТЬКИ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

Григорій Іванович та Катерина Якимівна одружилися у 1802 році. На той час Григорію було 21 рік, а Катерині ‒ 19. Подружжя жило у батьківській оселі, у якій на той час проживало тринадцять дорослих дітей. Там у них народжуються доньки Катерина (1804 р.) та Марія (1808 р.). Злигодні, нестатки, тіснота у батьківському будинку змусили молоду Сімою, як вже згадувалося, перебратися з Керелівки у Моринці до батька Катерини. Переїхала сім’я з шестилітньою Катериною, оскільки невдовзі померла дворічна Марія. Сьогодні важко визначити точну дату переїзду. Можливо, це сталося влітку 1810 року, тому що сповідальна книга керелівської церкви свідчить, що у великий піст Шевченки ще жили у Керелівці. У Моринцях 28 травня 1811 у Григорія та Катерини народжується син Микита.
Вже на той час молода сім’я мала свою власну оселю. Це була сусідська хата, яку придбав Яким Бойко у родичів Григорія Копія. Це був відомий на всю округу народний месник, який був заарештований за наказом поміщика Енгельгарда, якому на той час належали Моринці, Керелівка та інші навколишні села. Під час етапування до Сибіру Копій втік і з ватагою подібних собі "гуляв" Звенигородщиною, переховуючись у віковічних могутніх лісах, які збереглися і до цього часу. За споминами Петра Микитовича Шевченка та моринського священика Івана Березницького, Копій неодноразово погрожував розправою Якиму Бойку та Григорію Шевченку "за те, що забрали мій ґрунт і хату мою". Чи було це насправді ‒ встановити важко. Але, безперечним є той факт, що повернення Григорія Копія прискорило переїзд Шевченків знову до Керелівки. Це сталося у 1815 році. Тобто, Тарас Шевченко прожив у Моринцях близько півтора року і всі свої дитячі спогади пов’язував із Керелівкою. Навіть у своєму автобіографічному листку (1860 р.) Шевченко записав, що народився в Керелівці Звенигородського повіту Київської губернії.
Однак, за документальними свідченнями народився Тарас Григорович Шевченко 25 лютого (за старим стилем), або 9 березня 1814 року у селі Моринці, про що свідчить запис у метричній книзі Моринської церкви, в якій на сторінці 8 записано: "у жителя села Моринець Григория Шевченка и жены его Екатерины родился сын Тарас. Молитствовал и крестил иерей Алексей Базаринский". Тарас був четвертою дитиною в сім’ї, якщо рахувати і рано померлу дочку Марію. Де ж саме народився Тарас? До якої ж хати приходила сільська баба-повитуха ‒ чи до батькової, чи до тої, де мешкали молоді Шевченки, аби допомогти породіллі? Серед дослідників з приводу цього немає
одностайної думки. Ось тому у Моринцях сьогодні відтворено ще до 175‒річчя від Дня народження Кобзаря обидві оселі ‒ і хату Якима Бойка, і хату Григорія Копія.
Отже, у 1815 році (за окремими твердженнями ‒ на початку 1816 року) Григорій і Катерина Шевченки повертаються до Керелівки. Там вони поселяються у дворищі діда Івана. За даними перепису, який проводився 1816
року, там проживали: дід Іван, дядьки Тараса Омелько, Сава та Павло. Як відомо, в переписах в той час вказувалися лише чоловіки. Про решту мешканців довідуємося зі спогадів родичів, які дійшли до нашого часу. В них згадується, що крім названих чоловіків тут жили дружина Івана ‒ Марія, дружина Григорія ‒ Катерина, дружина Омелька ‒ Тетяна, та ще дві Іванові дочки ‒ Явдоха і Домаха. Тобто десять дорослих людей та 5 дітей.
Тут, в дідовій хаті у Григорія і Катерини народжуються ще троє дітей: у травні 1816 року ‒ Ярина, у 1819 році ‒ Марія, у 1921 році ‒ Йосип. Як згадували родичі Шевченка "дід поета по батькові ‒ Іван ‒ був людиною обдарованою, великим патріотом України". Безпосередній учасник "Коліївщини", він на схилі літ оповідував внуку про героїчну боротьбу народу України.

Столітнії очі, як зорі, сіяли.
А слово за словом
Сміялось, лилось:
Як ляхи конали, як Сміла горіла...

20 серпня 1823 року, коли Тарасу було трохи більше дев’яти років, помирає мати. Як вказують дослідники, їй було всього сорок років. Нужденне життя, кріпаччина, велика родина ‒ доконали її. Тепло материнського серця, жвавість вдачі, вся розкіш материнських почуттів, на які так багата була кріпачка з колишнього вільного селянського роду ‒ Катерина Бойко, ‒ навіки закарбуються в шевченковій пам’яті, знайдуть вагоме відображення в образах жінок-матерів ‒ світлих, аж святих, наповнених щастям материнства і стражданням за долі своїх дітей. Матір поховали на дворищі, неподалік від хати. Над її могилою схилила свої кетяги калина, на якій весною виспівує соловейко.
Не називаю її раєм,
Тії хатиночки у гаї
Над чистим ставом край села.
Мене там мати повила
І, повиваючи, співала,
Свою нудьгу переливала
В свою дитину...
На руках у батька залишилося п’ятеро малолітніх дітей. Старшому з яких Микиті було 12 років, а найменшому Йосипу ‒ 2. Батько вимушений був одружитися вдруге. Його дружиною і мачухою для багатодітної родини стала Оксана Терещенко. Прийшла вона в родину із своїми трьома дітьми. До того ж, у Григорія і Оксани у 1824 році народилася дочка, яку назвали також Марією.
Пізніше Т.Шевченко писав: "Кто видел хоть издали мачеху и так называемых сведенных детей, тот значит, видел ад в самом отвратительном торжестве. Не проходило часу без слѐз и драки между нами, детьми, и не проходило часу без ссоры и брани между отцом и мачехою; меня мачеха особенно ненавидела, вероятно за то, что я часто тузил еѐ тщедушного Степанка".
За що, не знаю, називають
Хатину в гаї тихим раєм.
Я в хаті мучився колись,
Мої там сльози пролились,
Найперші сльози; я не знаю,
Чи єсть у Бога люте зло!
Що б у тій хаті не жило?
А хату раєм називають!
А у 1825 році пішов із життя і батько Григорій Іванович. У матеріалах О.Лазаревського до біографії Т.Шевченка приводяться передсмертний заповіт Григорія Шевченка щодо сина Тараса: "Синові Тарасу із мого хазяйства нічого не треба; він не буде абияким чоловіком: з його буде або щось дуже добре, або велике ледащо, для його моє наслідство або нічого не буде значить, або нічого не поможе". Поховали Григорія Івановича на сільському цвинтарі біля церкви. І нині його могила збереглася і знаходиться в самому центрі Шевченкового.

БРАТИ ТА СЕСТРИ ТАРАСА

Як ми вже вказували, у Тараса було два рідних брати ‒ Микита (старший) та Йосип ‒ молодший, а також п’ятеро сестер ‒ Катерина, Ярина й три Марії (одна з яких померла у дитячому віці). Як свідчать дослідники та родичі, від братів Микити та Йосипа і двох сестер ‒ Катерини і Ярини залишилися прямі нащадки.
Особливе ставлення Тараса було до своєї старшої сестри Катерини. Так, саме Катерині Тарас Шевченко зобов’язаний найкращими враженнями від свого важкого дитинства. Завдячуючи матері й своїй сестрі, Тарас відчув тепло материнського серця. Скільки ж треба було маленькому Тарасику придивлятися, думати й відчувати, жити материнськими і сестриними думами, щоб серце жіноче пізнати до дна. В жіночих образах, створених Шевченком ми бачимо зворушливе відображення незабутніх спогадів про Матір і Сестру.
Катерина мала особливий вплив на малого Тараса і коли була дома, і коли перебралася до Зеленої Діброви, вийшовши заміж. Вона згадувала, що Тарас дуже часто манівцями, попід дібровою, та через Гарбузів Яр, та через левади, та між могилками ‒ прибігав до неї душею обігрітися. Адже після смерті матері для дев’ятирічного хлопчика більш близької людини, ніж Катерина, не було на цьому світі.
Добираючись до Зеленої Діброви, Тарас піднімався на козацькі високі могили, де він ставав ближчим до Бога і вічності. Ці враження залишилися з ним на все життя. Про них він згадував і в холодній Північній Пальмирі, і у степах Казахстану, на Аралі і Каспії.
Є на Черкащині у Корсунь-Шевченківському районі пам’ятник Матері. Можливо, це один з небагатьох справді народних обелісків, які утверджують одвічну шану нашим предкам. А Зелена Діброва сьогодні створює пам’ятник Сестрі ‒ старшій сестрі Кобзаря.
У 1845 році Тарас Шевченко, будучи вже вільним, відвідав свою Керелівку. На нього гнітюче враження справили нужденність, безправність, страшенні злидні своїх рідних. Вони дивилися на свого брата як на поміщика. Під цими враженнями народжується його геніальна, наповнена закликами гострить сокиру, поезія.
Сьогодні родинне дерево Шевченка розрослося по всій Україні. Найбільш згуртованими є родина Красицьких ‒ родичів Кобзаря за сестрою Катериною.
А ще в Моринцях, Шевченковому, Будищах сьогодні діє унікальний Національний заповідник "Батьківщина Шевченка". Саме тут відтворені батьківські хати Поета, бережно зберігаються хата дяка, в якій навчався грамоті малий Тарас, маєток пана Енгельгарда, де він служив козачком, віковічні липи, в дуплах яких Шевченко ховав свої перші малюнки. Тут, у Шевченковому, діє прекрасний музей Кобзаря, в якому представлений і його рід, бережно представлено все те, що відноситься до дитинства Генія.
У 1853 році, перебуваючи на засланні на Мангишлаці, він напише: "Вне моей милой родины я воображал еѐ такою, какой видел в детстве: прекрасною, грандиозною, а о нравах еѐ молчаливых обитателей я составил уже свои понятия, гармонируя их…".

І на кінець, головне, щоб ми згадували Кобзаря не лише у березневі дні, а вміли його чути завжди. Читаєш його твори нині ‒ і ніби про нас, сьогочасних. Чи почуємо, чи обнімемось?