АРХІВ
ГРОМАДИ

№1(125)
січень - березень
2014 року

Легендарному поету рідного краю –
за мотивами повісті Степана Васильченка «В бур’янах»

Ода Шевченку

«...Року 1814, з 26 на 27 лютого старого стилю, темної ночі, перед світом в селі Моринцях на Звенигородщині, в хаті Григорія Шевченка, кріпака пана Енгельгардта, блиснув у вікні єдиний на все село вогник: народилась нова панові кріпацька душа, а Україні – її великий співець Тарас Шевченко».

...Читали по черзі всім класом –
про край, у якому жили,
про зорі, що смутком цвіли...
В ту ніч у капусті знайшли
хлоп’я...
І назвали Тарасом.
Ми вірили в це... А це значить,
що так воно, певно, й було...

...Дрімало на карті село,
і блимала свічка... й мело...
І час не виплачував здачі
країні – якій до лиця
не смуток, а музика волі...
Яка народила Співця –
нехай у кріпацькій неволі,
де злидні плодились на світ
від панського злого свавілля...

Ще й досі заплаканий світ
вишневе справляє весілля...

«Звенигородщина – співучий куток України, в ньому Кирилівка – не останнє село. Тарас Шевченко ще змалку купався у тих віршах невідомих поетів, що звуть їх народними піснями...»

Вірші, думи, легенди, пісні...
В них ще змалку Шевченко кохався:
диво-птаху сідлав уві сні
і життям, як вином, упивався...
Душу мрією розповивав
і, словами карбуючи риму,
вже свою вільну пісню снував –
героїчну, палку, незбориму...
Про натхнення , що зброю кує
з буйнослів’я, думки нею крає...
Про народ України...  Він є –
бо «співучий народ не вмирає».
У житті все, скоріш, навпаки:
воскресає – не згасла ще воля,
дух козацький, чумацькі стежки,
струни кобзи й – поетова доля...
З-під пера, ніби сонце з-за віт,
проступа слів роквітле суцвіття...
Час наниже їх, як «заповіт» –
на щаблі вже нового століття.
Пройде шлях – від дітей до батьків...
І в життя проросте крок за кроком...
Стане слово надбанням віків,
а Поет – українським пророком.
Світло рим спалахне на межі,
велич думки сягне небокраю...
Зацвітуть акварелі душі
на палітрі пісенного краю...

«...В тому кутку України, де село Кирилівка, завжди було багато між людьми малярів.
Мабуть, теж через те, що край такий, хоч малюй: в садах та зорях. /.../ Малював, бувши малим, і Шевченко: хати, церкви, дерева...»

...Ще змалку Тарас, як і всі, малював –
довкілля, пітьму волохату,
червоною глиною – сяйво заграв,
а крейдою – згорблену хату...

Палітрою хлопець обрав лопухи,
мольбертом – коліна та руки,
а пензлем служили йому – реп’яхи...
Було, звісно – не до науки...

Та край живописний йому дарував
пейзажі  казкового краю...
Вночі різнобарвами дня фарбував,
всі закутки «тихого раю».
Щоб зранку цвіли  візерунки душі
крізь шибку – всіма кольорами:
діброви, стежки, бур’яни, спориші –
в обіймах віконної рами.

В орнаменті біль закипав на стіні
фіксуючи  часу  присутність...

...І світло таланту – вже на полотні –
засвідчило всю його сутність...

***

...Безодня глибоких жіночих очей,
освячена пензлем поета,
сльозою прозріння когось обпече –
душа припаде до портрета...

Зіщулиться – зболена, грішна, свята –
неначе прекрасна руїна,
в яку живописно-пісенно вроста
талантом митця – Україна...

Життя проведе крізь віки паралель:
кріпацтво – малярство – і воля.

...Сльозою  століття стече в акварель
Шевченкова вічна «Тополя».

Чолом припаде до воріт на межі
тінь вишні, чи мо... Катерини –
неначе шматок полотна, чи душі...
То –
Доля моєї країни.

«Україна – розкішний вінок з рути і барвінку,
що над ним світять заплакані зорі...
Поема жалю і смутку... краси й недолі...»

Моя рідна пісенна країно!
Моя ненько, моя Україно!
Ти вже в іншому часі зростаєш
і, здавалося, горя не знаєш.
Постаєш у світах – промениста,
волелюбна, думками барвиста...
Прапорами надії сповита,
з-під яких пробивається...
     свита –
давня, виткана з рим ще Тарасом –
хоч і перелицьована часом
у промовисті лозунги й гасла,
в яких віра народу – незгасла...
Ти несеш її – в серці, в долонях,
у молитві... Пульсує на скронях
біль – оголено, глухо, чаїно...
Я тебе впізнаю, Україно...
...Наближаєшся – втомлена, боса,
як верба в лузі – простоволоса...
Від коріння до крони – невтішна...
Попри все – живописно розкішна!
Гордо йдеш: та не в шатах – у збіжжі...
Зупиняєшся – на роздоріжжі...
І стоїш у задумі глибокій –
тінню долі, що втратила спокій...
Бачу постать, розмиту печаллю –
хоча лику й не видно за даллю...
Впізнаю тебе – Боже Всевишній! –
вже сьогоднішню – в тій, у колишній:
у якої душа – на розпутті,
всі думки до молитви прикуті...
В кожній з них тебе застерігаю...
Тільки не піддавайся, благаю –
тому вітру, що хвилі Дніпрові
піднімає, немов паперові...
І тополі згинає в поклони...
І церковні розгойдує дзвони...
Лиш єдине відкрий мені, рідна:
ти багата, чому ж тоді – бідна?!
Чим, признайся, розгнівила Бога,
що тернистою стала дорога,
чом ти знову страждаєш і плачеш?
Бачиш все? Чи... нічого не бачиш?!

Заслуговує кращої долі
твій народ. Вже помилок доволі
на віку було – більше не треба!
Хочу мирного чистого неба,
і достатку – що з жита-пшениці,
плодоносних садів... І криниці –
не забрудненої ще добою...
І безхмар’я віків – над тобою.
Та у кого просити – не знаю –
щастя-долі для рідного краю...
І молитись – кому? Невідомо.
Хіба Господу Богу одному...

Як не він – хто ж тоді допоможе
Україні моїй... Чуєш, Боже?!
Опустися на землю невтішну
і прости її – праведну, грішну...
Пошматовану, згіркло- нещасну
й водночас, несказанно прекрасну...
«Отче наш, іже єси...»
Захисти.
       Збережи.  
І спаси...

Україна – країна смутку і краси, країна, де найбільше люблять волю і найменше мають її. Країна /.../ довгої, вікової, героїчної боротьби за волю... Одна з найсмутніших сторінок у цій поемі належить її огненному поетові. Легендарному поетові казкового краю. Великому борцеві за волю свого краю, свого люду. /.../ За всіх поневолених, близьких і далеких».

У плині подій і бурхливого часу,
звіряючи дати по календарю –
Я все, чим живу, в котрий раз повторю:
твій шлях, Україно... колиску, зорю –
від букви до букви – як по букварю...

Молитву вплету – в біль народного  гласу,
 і низько вклонюся
                                     Шевченку Тарасу –
 Поету, Художнику і Кобзарю...

Валентина Зінченко-Параска