АРХІВ
ГРОМАДИ

№1(125)
січень - березень
2014 року

Кохання у житті Тараса

Вже давно я звернув увагу на те, що більшість біографів-шевченкознавців основну увагу при­діляють творчості поета, акцентую­чи на роках кріпацтва, заслання. І мало написано про його почуття, зокрема про його кохання. Адже він, крім усього, що стосується його геніальності, був ще і хлопчи­ком, юнаком і, нарешті, чоловіком.
Грабович у книзі «Шевченко, якого ми не знаємо» (Київ, 2000), коментуючи маловідомий широкій громадськості голий автопортрет поета, написаний у 1848-49 ро­ках, в період кос-аральськбі експе­диції, пише: «Момент цнотливості, святості приховує не стільки страх перед сексуальністю, скільки ще глибший страх перед дійсністю, пе­ред тим, що Шевченко з’явиться перед нами не як віртуальна фігу­ра, а як абсолютно реальна людина конкретної підлоги ‒ і тим самим змусить нас бачити його в доросло­му, а не інфантильному плані».
Таким чином, досліджен­ня теми любові в житті Тараса Григоровича є певною спробою подальшого трохи відкриття дверей, що ведуть до складної і своєрідної душі поета. З одного боку. А з іншого боку ‒ відкри­ваючи в Шевченкові все більше людського, ми осягаємо його геніальність, наближаємося до пізнання філософії його впливу на долю України.
Будучи емоційною і чутли­вою натурою, Т. Шевченко, як і кожен поет, закохувався часто. Але зла доля переслідувала його усе життя, лишаючи щастя жити в шлюбі, в любові з дружиною, про яку мріяв, особливо в остан­ні роки свого життя.
Так хто ж вони були ‒ музи, що надихали поета, дарували йому радість і що навівали сму­ток, любили його і були його ко­ханими? їх було немало, але зу­пинимося на декількох.

КНЯЖНА ВАРВАРА МИКОЛАЇВНА

...Ваш добрмй ангел осенил
Меня бессмертными крилами
И тихостройньми речами
Мечты о рає пробудил, ‒

такими рядками закінчується при­свячення до поеми «Тризна», створеної Т.Шевченком в Яготині. Перед присвяченням після заголовка написано: «На пам’ять 9 листопада 1843 року. Княжні Варварі Миколаївні Репніной».
Що ж це за особлива дата, за­фіксована поетом?
Містечко Яготин Полтавської гу­бернії (тепер ‒ райцентр Київської області) лежить недалеко від Мосивки і Березової Рудки, де бував Шевченко влітку 1843 року, вільно подорожуючи по Україні як поет і художник. Він приїхав сюди уперше в липні, а з жовтня 43-го по жов­тень 44-го року з перервами меш­кав у сімействі Миколи Григоровича Рєпніна-Волконського ‒ князя, ге­нерала, старшого брата декабриста С.Волконского.
Дочка князя, 35-річна Варвара була захоплена талантом і поезією Шевченка, а тому і закохалася в нього на все життя. Оскільки лю­бов не була взаємною, то княжна вирішила, що їй Богом призна­чено стати ангелом-хранителем поета, тож усіма силами своєї душі боролася з пристрасним по­чуттям. У листах до наставника, француза Ш. Ейнару вона від­верто писала про свої душевні муки: «Я підлим чином, цілими годинами віддаюся у владу своєї уяви, що малює мені палкі карти­ни пристрасті, а іноді і похіть».
Поет з найбільшою повагою поставився до трепетного почут­тя Варвари, але не міг змусити серце відповісти на щиру любов.
Врешті-решт між ними зав’язалася тепла довірча дружба, що не уривала­ся майже до останніх років життя Т. Шевченка.
Варвара Рєпніна була дивовиж­ною людиною з цікавою біографі­єю. Народилася вона в 1808 році. Дитинство пройшло в Західній Єв­ропі, де батько служив посланцем, а в 1814 році ‒ був віце-королем Саксонії. Трирічною дитиною вона запам’ятала в Парижі комету 1811 року, грала, як вона згадувала, «з дітьми королів». Після невдало­го роману женихи не зустрічалися. Широке коло знайомств на батьківщині, різноманітні події зовнішнього характеру не за­довольняли жадання любові. Пізній еротизм, що про­будився, задовольнявся мріями.
Розумна, освічена, така, що володіє декількома мо­вами, талановита письменниця прагнула до діяльності. І Рєпніна починає боротися з тим негативним, що, на її думку, оточувало поета. Захоплюючись його талан­том, княжна вражалася, як він може годинами говори­ти про порожні речі. Вона гнівалася, коли він вступив в так зване суспільство мочемордія ‒ це було коло любителів випити, що об’єдналося навколо основного організатора, Віктора Закревського ‒ брата Платона, який був чоловіком Ганни Закревської.
Знаючи про почуття Тараса Григоровича до Ганни, княжна Варвара ще і терзала себе ревнощами. Між тим це суспільство було певною формою протесту проти якої-небудь фальші життя. І молоді люди, уса­мітнившись, не лише «мочили морди» в провині, а й говорили про наболіле, обговорювали й аналізували події, що турбували суспільство.
І княжна починає набридати поетові своїми по­вчаннями, направляючи його на шлях істинний. Шевченко, що ненавидів будь-яке рабство і будь-яку опіку над собою, чинив опір і протестував проти цих установок Варвари Миколаївни.
Княжна хотіла стати музою і моральним наставником поета, не розуміючи, що обдаровану людину не можна тримати у рамках, які іноді бувають гірші за кайдани.
Якось, дізнавшись, що Шевченко на вечірці до­зволив собі випити більше, як їй здавалося, дозво­леного, княжна оголосила йому вимову, написану у формі пишномовної алегорії. І 9 листопада 1843 року вручила поетові записку разом з переписаними на­чисто його віршами, чекаючи до вечора відповіді. Але Шевченко, прийшовши у вітальню, жартував так, немов нічого не сталося, хоча потім декілька днів уникав спільного чаювання. А як тільки поет з’явився, Рєпніна почала докоряти йому, що він увесь вечір ніс якусь нісенітницю.
Після закінчення нотації запанувала тиша, і Шев­ченко вимовив: «Тихий ангел пролетів». «Ви умієте розмовляти з ангелами, ‒ сказала княжна, ‒ так розкажіть, що вони вам говорять». Тарас Григорович схопив аркуш паперу, перо і написав княжні при­свячення до твору, який пообіцяв вручити з часом. Перед присвяченням було написано «На пам’ять 9 листопада». Варвара Миколаївна торжествувала.
Усі ці події не пошкодили їхній щирій дружбі, дружбі з усією сім’єю Рєпніних. Адже завдяки кло­потанню Рєпніних міністр освіти на початку 1847 року призначив Т.Шевченко професором малюван­ня в Київському університеті.
Варвара Миколаївна допомагала поширювати естам­пи «Мальовничої України», створені Шевченком. Вона переписувалася з поетом під час його посилання. Збе­реглося вісім листів Шевченка і 16 ‒ Рєпніної. Вона зверталася в «третій відділ» (орган політичного розшу­ку і слідства) з проханням полегшити долю поета, за що її узагалі заборонили переписуватися з Шевченком.
У 1858 році, повертаючись з заслання, Тарас Гри­горович кілька разів відвідав княгиню, яка на той час жила в Москві і «щасливо змінилася, стала повніша і молодша», як відзначав Шевченко. Остання їхня зустріч відбулася 24 березня.
В.Рєпніна надовго пережила свого кумира, помер­ла в 1891-му на 83-му році життя.

«МИЛЕ, ЧАРІВНЕ СТВОРІННЯ»

Коли Т. Шевченко, нарешті, прибув до Петер­бурга, мрія створити сім ю опанувала його серце. Іноді він навіть говорив, що йому байдуже, з ким одружитися, ‒ аби це була проста дівчина з рідних країв і щоб він, старий, подобався їй.
І ось поет їде в рідну Україну, щоб купити садибу, пошукати наречену.
По дорозі з Нижнього до Петербурга Шевченко на декілька днів затримався в Москві, де відвідав сім’ю Максимовичів. Михайло Олексійович Максимович, давній знайомий Тараса Григоровича, ‒ український учений, природознавець, історик, фольклорист і мо­вознавець, був першим ректором Київського універ­ситету (1834-1835 рр.), ‒ на честь поета влаштував обід.
Там Шевченко і познайомився з його молодою дружиною Марією, якій того ж вечора подарував автограф одного з кращих своїх ліричних віршів «Садок вишневий коло хати», написаний ще в ка­зематі Петропавловки перед засланням. У щоден­нику з’явився запис: «Заїхали до Максимовича... Хазяйки його не застали удома... Незабаром яви­лася і вона, і похмура обитель ученого просвітліла. Яке миле, прекрасне створіння. Але що в ній найчарівніше ‒ це чистий, безпосередній тип моєї зем­лячки. Вона пограла для нас на фортепіано декілька наших пісень.
Так чисто, безманерно, як жодна велика артистка грати не уміє. І де він, старий антикварій, викопав таке свіже і чисте добро? І сумно і завидно...
М. Максимовичу на той момент було 50 років, а скільки було його дружині Марії Василівні ‒ неві­домо, але якщо судити по написаному Шевченком у 1859 році портреті, то, мабуть, десь близько 20 і не більше 5-ти. Там, у Москві, вона нібито пообі­цяла допомогти поетові знайти в Україні наречену.
Тарас Шевченко і Марія Максимович листува­лися. Поет в одному з листів навіть вислав їй своє перше фото. Ось декілька фраз з листа Тараса Гри­горовича до Марії Василівни.
«Спасибі вам, моє серденько, що ви міні згадуєте і не забуваєте моєї просьби».
«... як Бог та ви допоможете, то, може, й одру­жуся».
«Мій любий, мій єдиний друже! Спасибі вам, моє серденько, за ваше щире, ласкавеє лист... Утекти хіба нищечком до вас та одружитись у вас (? ‒ Ю.К.) і заховаться».
Тому, прибувши в Україну на початку червня, 13-го він вже був у подружжя Максимовичів на хуто­рі Михайлова Гора (тепер в складі с. Прохоровки Канівського району Черкаської області зберігся бу­динок, в якому жив поет, і старий шевченківський дуб). Є припущення, що тут поет працював над давно задуманою поемою «Марія».

І помолилася Марія
Перед апостолом. Горить
Огонь тихенько на кабиці*,
А Йосип праведний сидить
Та думає. Уже зірниця
На небі ясно зайнялась.
Марія встала та й пішла
З глеком по воду до криниці.
І гость за нею, і в ярочку
Догнав Марію...

Дещо вільне, неканонічне трактування святого сімейства наштовхнуло окремих дослідни­ків на аналогію з реальними по­діями, які могли мати місце на Михайловій Горі: гість ‒ апос­тол, старий тесляр і його служ­ниця ‒ «пренепорочная блага» Марія, майбутня мати. При­пускають, що Тарас Григорович зблизився з Марією Макси­мович, оскільки через дев’ять місяців після візиту поета у неї народився син. До того дітей у Максимовичів не було.
Інші дослідники життя поета від­кидають цю версію, посилаючись на те, що порядність Шевченка не дозволила б йому переступити грань, за якою починається зрада друга, а задушевні і ніжні розмови з Марією Максимович торкалися лише вибору нареченої.
Хоча, на мою думку, якщо уважно придивитися до портрета хазяйки, написаного Тарасом Гри­горовичем за цей досить короткий візит до Максимовичів (13‒25 червня), то можна зробити висно­вок, що раніше він нікого з жінок не писав з таким натхненням, з такою душевністю. її надзвичай­но мрійливі очі, по-особливому сяючий вираз обличчя, димчастий ореол навколо голови ‒ все свід­чить про те, що образ, створений закоханим художником, який обо­жнював свою модель. Адже міг же Шевченко одного разу відбити наречену у друга Сошенка...
Відомо, що, знаходячись у Максимовичів, поет багато часу проводив у полі, де малював, довго розмовляв з селянами, а також спілкувався з Марією Ва­силівною.
І, мабуть, не випадково менш ніж через місяць Шевченко, побував­ши на батьківщині в Кирилівці, а також в Городищі, Млиєві (у Платона Симиренка), спробувавши одружитися з батрачкою Харитиною в Корсуні, ‒ знову направляє свої стопи на хутір Максимовичів. Недалеко від їхнього саду його заа­рештовують, не пояснюючи причи­ну. Як з часом з’ясувалося, нібито за богохульство і за підбурювання людей.
Перебуваючи під арештом, Шевченко пише декілька листів до Максимовичів, з яких видно, що він знову хотів би побувати на Михайловій Горі... але сумніва­ється, чи «скоро нам доведеться побачитися».
У серпні 1859 року Т. Шевчен­ко був звільнений з-під арешту і отримав дозвіл у формі наказу виїхати в Петербург.
На жаль, про подальшу долю Марії Максимович і її сина нічо­го не відомо...

ВТРАЧЕНЕ КОХАННЯ

Усе життя Тарас Шевченко пам’ятав своє перше, ще дитяче кохання до сусідської дівчинки Оксани Коваленко, з якою разом пасли вівці, і яка подарувала ма­лому Тарасові перший поцілунок.
Перший поцілунок Шевченка вийшов трохи гірким через сльо­зи. Малий кріпачок саме пере­живав свою чергову підліткову депресію, сховавшись від усіх на пасовиську за Кирилівкою. Рано осиротілий Тарас жалів себе, по­чуваючись особливо покинутим тут, на самоті, з самими тільки вівцями. І раптом прийшла вона ‒ така сама, як він, мала пас­тушка... Спогад про той поцілу­нок, яким висушила його сльози Оксана, згодом з’явився в од­ній із рідкісних ліричних поезій Шевченка.
Оксанка Коваленко була на три роки молодшою від Тараса і мешкала по сусідству. їхні матері, дивлячись на забави своїх дітей, гадали, що ті колись одружаться. Але дитяча симпатія та підліт­кова закоханість не переросли у справжнє і глибоке почуття. За­бракло часу. 15-річний «козачок» Тарас у валці свого пана Павла Енгельгардта мусів поїхати до Вільна (тепер ‒ Вільнюс). Роз­лука була несподівана і довга. Тож своє перше кохання Тарасо­ві залишалося тільки згадувати і малювати.
Робити малюнки з пам’яті йому ще добре не виходило, і замість милого личка малої кріпачки на папері під його олівцем просту­пали обличчя прекрасних дам, які Тарас міг довго роздивлятися і перемальовувати з театраль­них афіш, мистецьких естампів чи паркових скульптур, яких до­сить було у великому місті. Так з’явився портрет «Погруддя жін­ки», в якому вгадуються риси об­личчя французької актриси Адрі-ани Лекуврер.
...Оксана Коваленко не стала дівувати, чекаючи повернення додому свого Тараса. Зрештою, до Кирилівки Шевченко приїхав знову аж через чотирнадцять років ‒ уже як вільна людина, здібний столичний художник та поет. На той час Оксана уже три роки була одруженою і бавила двох доньок, народжених від крі­пака з Педиківки К. Сороки.

«МОЯ ТИ ЛЮБО!»

Таку «маленьку кучеряву Оксаночку» Шевченко шукав усе життя. І знайшов її в 44 роки у Петербурзі на вечорах у своїх друзів, поміщиків Карташев­ських. В українському національ­ному костюмі, рум’яна, чорно­брива, щебетлива і чепурненька, а ще талановита і грамотна, що у ті часи було рідкістю, вона пра­цювала прислугою. 19-річна «ді­вчинка до чаю», як називали її дами, була сиротою ‒ і від цього ще більше защеміло серце поета.
Він згадав власну долю і кохав її уже не просто як жінку, а з те­плотою, з якою ставляться до найдорожчої і найочікуванішої дитини. А ще він, мов за соло­минку, чіплявся за кожну, навіть гіпотетичну, можливість здобути сімейний затишок.
Граціозна, з кучерявою голів­кою, зовні дуже схожа на Марію Максимович ‒ вона полонила душу поета, пробудивши знову, вже у котрий раз, надію знайти милую серцю дружину. Поет присвячує своїй коханій вірш, так і названий «Лікері»:

Моя ти любо! Усміхнись
І вольную святую душу,
І руку вольную, мій друже,
Подай мені.

Щоденники і спогади сучас­ників діаметрально протилежно трактують поетові стосунки з Ликерою Полусмаківною. Але ж яка може бути об’єктивність щодо сердечних справ?... Мож­ливо, вона й дійсно викидала на смітник оригінальні букетики польових квітів, які дарував їй поет, бо хотіла дорогих і фаль­шиво-пишних троянд. Він казав: «Збудую тобі хатину, сидітимеш у ній, як панночка, нічого не ро­битимеш. Хіба що борщу звари­ти чи сорочку випрати.» А вона прагнула чогось звичнішого і зрозумілішого. Може, й справді чорну справу зробило оточення. Може, не зрозуміла, побоялась... Скоріше за все, Ликера таки була занадто молодою.
З радістю і захопленням Тарас Григорович сповіщає свого ро­дича Варфоломія Шевченка про майбутнє одруження в листі від 25 серпня 1860 року : «Одружи­мося ми після Покрови... Ось так склалося! Несподівано я до тебе приїду у гості з дружиною-сиро-тою і служницею. Сказано, якщо чоловік що-небудь добре шукає, то і знайде: так і зі мною стало­ся».
Тарас Шевченко виклопотав їй звільнення з кріпацтва, навіть винайняв квартиру, в якій наречена мала готуватися до весілля...
Не дається, мабуть, особисте щастя людям, покликаним слу­жити людству, як сказала одна художниця в спогадах про Шев­ченка.
Навіть привласнення Тарасу Григоровичу 2 вересня 1860 року звання академіка гравірування не розвіяло його смуток.
Друзі відзначали, що Тарас, що мав особливе уміння розва­жати жінок, після невдачі з Лікерою взагалі почав ставитися до них недружньо. Всі, хто бачили Шевченка після розриву з Лікерою, відзначали його підвищену дратівливість. Але на зміну не­нависті в душі поета приходять біль і смуток по втрачених ілю­зіях. Адже це була його остання спроба створити сім’ю, про яку так довго і пристрасно мріяв.
Заповітна мрія стала нездій­сненною, як сон, про що з гір­котою пише Тарас Григорович 27 вересня 1860 року у вірші, присвяченому Лікері, хоча цього разу просто під буквою «Л».

Давнє-колишній та ясний
Присниться сон мені!.. і ти!..
 Ні, я не буду спочивати,
Бо й ти приснишся. І в малий
Райочок мій спідтиха-тиха
Підкрадешся, наробиш лиха...
Запалиш рай мій самотній».

Заміж Лікера вийшла за пе­рукаря Яковлєва, безпробудно­го пияка. Вона народила багато дітей, але після смерті чоловіка покинула столицю і приїхала до Канева.
Спілкування з генієм не мо­гло не полишити глибокого сліду в духовному житті цієї простої жінки-кріпачки. Невипадково іс­торик українського мистецтва Костянтин Широцький звернув увагу на її «напівінтелігентний ви­гляд», про що можна було судити із мови, одягу, манери триматися. Красивою вона була і в глибокій старості, про що свідчить те єди­не фото, яке вдалося нещодавно відшукати (щира дяка за ньо­го заслуженій вчительці УРСР Клеопатрі Іванівні Новаковій). Портрет дає уявлення не лише про зовнішність жінки, одяг, а й про одухотвореність її обличчя. На звороті фотографії ‒ дарчий напис, зроблений рукою Ликери Іванівни. Це фото подарувала Полу смакова господині, в якої квартирувала в Каневі, а вже від неї потрапило воно до К.І.Новакової.

Таємниця кладовища «Сільце»

Те, що у Каневі за яких кілька кілометрів від могили великого Шевченка спочиває його наре­чена, його останнє і найбільше кохання, виявили зовсім недавно. Дослідила це невтомний шевчен­кознавець Зінаїда Тарахан-Бе­реза, проштудіювавши гору ме­тричних книг.
Тараса Шевченка у Каневі не пам’ятають, а от Лікера у спогадах залишилась. Пригадують як куль­турну, освічену жінку, дуже умілу майстриню. Вишивала лиштвом ‒ білим по білому, що зуміє далеко не кожна рукодільниця. У музеї зберігається вишитий нею руш­ник з півнями, Лікера принесла його на могилу Тараса Шевченка. Кажуть, він хотів, аби на їхньому весіллі неодмінно був рушник з півнями.

«Подивись на мене, як я каюсь»

Цю жінку, закутану з ніг до го­лови у все чорне, у Каневі знали всі. Вона приїхала сюди у травні 1904 року, винайняла найдешев­ше у місті помешкання і цілі дні проводила на Чернечій горі ‒ біля могили Тараса Шевченка. Очевидці розповідали, що вона аж до смеркання проходжувала­ся стежками поблизу могили, ні з ким не розмовляла. Із прочана­ми, що ватагами йшли на могилу Шевченка, вона не бажала ді­литися своєю таємницею. І лише у книзі відгуків одного разу за­лишила запис: «13 травня 1905 року приїхала твоя Лікера, твоя люба, мій друже. Подивись, по­дивись на мене, як я каюсь...».
Померла Лікера Іванівна Полусмакова (Яковлєва по чоло­вікові) у 77-річному віці в 1917 році.

Ігор Шипайло
за матеріалами: kobzar.info, taras-shevchenko.іп.иа