АРХІВ
ГРОМАДИ

№1(125)
січень - березень
2014 року

Герої поміж нас

Вони звичайні люди, громадяни України, але в силу свого патріотичного поклику і гострого відчуття  небезпеки стали на захист Батьківщини і опинилися на Майдані ‒ в епіцентрі Революції Гідності. Кожен з них робив і робить свою справу, і таких людей у країні тисячі. Завдяки цим героям, ми зможемо побудувати нову Україну.
21 лютого 2014 року сотник Володимир Парасюк вийшов на сцену Майдану після виступу представників парламентської опозиції (В.Кличко та інші), які оприлюднили ультиматум В. Януковича Майдану, та заявив перед Народним віче:
“Якщо політики до 10 години 22 лютого 2014 року, не виступлять з заявою, щоб Янукович йшов у відставку з посади Президента України, вони підуть на штурм зі зброєю. Ми прийшли сюди сотнею. Ми ні в якій організації, ми звичайний народ України, який приїхав відстоювати права. Ми не з секторів, не самооборони, ми просто бойова сотня. І хочу вам сказати, що ми, прості люди, кажемо до наших політиків, які стоять за моєю спиною: “Ніякий Янукович ‒ ніякий! ‒ цілий рік не буде президентом. Завтра до десятої години він має піти геть”.
Перша вимога! Мого побратима з Яворівщини застрілили, в нього лишилася дружина і маленька дитина, а наші лідери жмуть цьому вбивці руки. Ганьба!
Ще одне. Шановні побратими, земляки, українці, я вам чесно кажу, клянусь ‒ я не з однієї організації, там стоїть наша сотня, яка була у цьому будинку. Ми зробили переломний момент ‒ всі! Ми дали шанс політикам, те, щоб вони стали в майбутньому міністрами, президентами. А вони не хочуть виконати одну умову: щоб зек пішов геть?
Друзі, я не буду багатослівним, не хочу розводити тут дурних розмов, якими нас годують два з половиною місяці. Я не вірю в ці тяжкі політичні процеси, які вони говорять. 77 чоловік поклало голову, а вони домовляються. Я вас дуже прошу: підтримайте ту річ ‒ я вам кажу від своєї сотні, де є мій батько, який приїхав сюди ‒ якщо ви завтра до десятої години не виступите з заявою, щоб Янукович йшов у відставку, ми йдемо на штурм зі зброєю! Я вам клянусь!”
Це була найкраща промова на Майдані, вірніше, сам Майдан говорив вустами сотника. Багато хто в Україні вважає, що саме цей патріотичний виступ Володимира Парасюка без сумніву і остаточно, як остання капля, вплинув на подальший хід подій у Верховній Раді 22 лютого по відстороненню Януковича від президентської посади і прийняттю інших відповідальних рішень.
Олеся Жуковська (21 рік) з Кременця (Тернопільська область) на Майдан приїхала 4 грудня автобусом разом з 16 хлопцями. Її глибоко обурило побиття студентів “Беркутом” 30 листопада, тому вона вирішила, що треба боротися з несправедливістю. Працювала волонтером на кухні, а з початку нового року ‒ медсестрою-волонтером. Тендітна дівчина побачила звірину суть режиму на своїх очах. Ризикуючи власним життям, вона рятувала на барикадах десятки поранених протестувальників, надаючи побитим, закривавленим людям першу медичну допомогу. В якісь хвилини їй ставало дуже страшно, але залишити волонтерську роботу не могла, бо серцем відчувала свою потрібність тут, на Майдані. Декілька разів їздила додому, щоб підлікувати простуду, бо ж всю зиму стояли добрі морози, і поверталася знову на Майдан. 20 лютого, коли дівчина ходила за ліками до Михайлівського монастиря, об 11.40 в неї вистрілив снайпер. Куля потрапила у шию і пройшла на виліт. Дівчину забрала швидка допомога, вона лиш спромоглася послати пост у соцмережу “Я помираю”, перш за все своєму коханому, ніби прощаючись з ним. Та трапилося диво. Олеся перенесла операцію і вижила. Про сміливу медсестру-волонтера дізналися в усьому світі, десятки сотень людей підтримували, молилися і переживали за ходом її лікування. Згодом дівчина повернулася на Майдан до своїх друзів-побратимів. Мріє продовжити навчання у медичному університеті ім. Богомольця.
Ліза Шапошник (24 роки) на Майдан у Київ приїхала з Дружківки на Донеччині за покликом серця одразу після побиття “Беркутом” протестувальників у ніч 30 листопада . Спочатку дівчина просто приходила на акції протесту, а потім попросилася на роботу волонтером. З дитинства вона має обмежені можливості, але, незважаючи на хворобу (ДЦП), все рівно самовіддано бралася за різну роботу на кухні Євромайдану, розносила їжу, готувала пакетики з чаєм. Тут вона знайшла багато друзів, відчувала себе потрібною, гідною й щасливою людиною, а групу волонтерів на кухні назвали в її честь.
7 березня Олеся Жуковська і Ліза Шапошник мали честь перебувати у складі української делегації у Франції. На зустрічі з  президентом французької республіки Франсуа Олландом дівчата розповідали про мужність і самовідданість героїв революційного Майдану, який боровся за євроінтеграцію і сьогодні не збирається коритися окупаційним планам Кремля.
Марта Ільків з Рогатина на Івано-Франківщині працювала волонтером на кухні Майдану.    А запашний трав’яний чай від Марти біля Четвертого Козацького редуту, особливо в морози, коли дівчина в українському вінку з  щирою посмішкою роздавала його мітингарям, запам’яталися багатьом.
Це про таких самовідданих дівчат і жінок, пише поетеса Галина Фесюк, яка й сама неодноразово допомагала майданівцям:

“Я на Майдані є своя:
 Душею й серцем ‒ із народом...”

А поетеса Валентина Попелюшка присвятила дівчатам Майдану такі рядки:

“Ще одягнемося в сукні, дівчата,
Дочекаються високі підбори.
Доведем до перемоги почате,
з козаками разом лихо поборем.
Не на часі нині запах парфумів,
Дим буржуйок пробира до білизни.
Певно, сам лихий братву надоумив
Так знущатися з народу й Вітчизни.
Ми за хлопців наших станем горою,
Щоб гуртом здолати горе-тирана.
Напечемо пиріжків для героїв,
Злущим кригу, перев’яжемо рани,
Та й закусимо обвітрені губи,
Та й молитви -обереги ‒ щитами.
І не мрійте, упирі-душогуби,
Що ТАКИЙ народ навколішки стане!”
(“Жінкам революції”)

Михайло Гаврилюк (45 років, Чернівецька область) ‒ активіст Євромайдану, козак Четвертої сотні відомий за  скандальним відео спецпідрозділу “Беркут”. У Київ приїхав, коли дізнався про побиття студентів 30 листопада 2013 р. На вулиці Грушевського в протистояннях 22 січня 2014 р. Гаврилюка було схоплено спецпризначенцями. Козаку відрізали чуба, ставили ноги на голову, роздягли до шкарпеток і оголеного піддавали тортурам. Змушували стати на коліна, співати гімн, а коли він не скорився, били та проводили з ним знущальну фотосесію (температура того дня в Києві становила −10°C), потім загнали в автозак. В автозаку один із затриманих дав йому свої ватні штани. “Коли їм набридло мене бити, мене заштовхнули  в автозак і повезли до відділку. По дорозі я кілька разів вирубався, а з відділку мене забрала швидка. В лікарню за мною приїхали афганці. І з лікарні мені вдалося втекти завдяки їм, а потім мене забрав машиною хлопець з Автомайдану”, ‒ розповідав Михайло Гаврилюк. Скоро козак знову був у строю. Пізніше, коли було виявлено тих нелюдів з правоохоронним органів, винуватців катувань, які за міжнародним кримінальним правом вважаються злочинцями проти людяності, і визначено строки покарання, Михайло Гаврилюк милостиво пробачив своїм кривдникам, пожалівши їхніх дітей. “Хай суддею їм буде Бог!” Чи оцінить це той винуватець?  Козак же вільний у своєму виборі.
На початку лютого 2014 року активісти встановили у Раві-Руській білборд, із мальованим портретом Михайла Гаврилюка, на щиті напис «Нація існує доти, доки існують ЛЮДИ, готові її захищати. Слава Україні! Героям Слава!”  Образ цього сучасного козака став популярним в Україні.

Оголена, та незламна

“Це просто з козака, що на морозі
Глумляться горе-воїни-бійці?
Там ні! Це наша Ненька-Україна
Повстала гордо, хоч і голою в імлі!
Це з неї так глумиться всяка нечисть:
Плюндрує, роздягає на вітрах,
Ще й насмішками пробує зламати,
Та не побачить України страх!
В її очах, як і в отих, козачих,
Ніколи страху ворог не знайде,
Бо ця земля благословенна Богом
З вогню і попелу, як завжди, оживе!
Її не раз топтали і палили
Чи в рабство намагались продавать...
Та знову й знову воскресала з нами
Її краса, і сила, й благодать!
Вона не схилить голову смиренно
Не істеритиме й сльози не проронить ‒
Бо має право на життя у світі.
І її прагнення уже не зупинить!”
Іванна Осос

16-річний львівський школяр, бандурист Дмитро Голубничий разом зі своїм батьком був 19 лютого під кулями снайперів на Інститутській, де загинуло багато повстанців. Він, слава Богу, залишився живий. Чому поїхав на Майдан? Розповідав, що дивився відео, як беркутівці били людей, цинічні виступи президента й не міг змиритися з несправедливістю, хотів боротися за Україну, виразити свою життєву позицію. “Спочатку ми подавали коктейлі, каміння, носили поранених людей, мертвих носили. Хтось мав це робити. Коли почався наступ, багато людей залишилися на Майдані, бо в них не було амуніції. А в нас була, тому ми вирішили піти. Якраз коли почали прориватися на Інститутську, я собі знайшов дерев’яного щита. Так і пішли, я зі щитом, а мій друг з коктейлями.  ...Я взагалі був впевнений, що ми не повернемося, оскільки нас замкнули з обох сторін снайпери: ті, що спереду на Інститутській і ті, що на готелі "Україна". Те, що я вижив, то це сам Бог допоміг. Так мало бути. Але після всього побаченого я змінився”. (Дмитро Голубовський,).
Тепер Дмитро став дорослим українцем. Так загартовуються герої, щирі й мужні патріоти України. Слава Україні, що має таких синів і дочок! І таких молодих людей стає все більше.
Активіст самооборони Анатолій Заєць з Волині, пригадуючи  криваві сутички з “Беркутом” 18 лютого біля Верховної Ради і жорсткий наступ кількасот “беркутівців” на протестувальників по Грушевського, розповідає: “Я звичайна людина, ніякий не герой, на Майдан приїхав з Волині, щоб разом зі своїми побратимами відстоювати людську гідність і честь в нашій країні, боротися за справедливість. А справжні герої ось ці люди, напишіть обов’язково їх імена, це ‒ подружжя киян-інтелігентів Донченко Наталії Петрівни, професора, заслуженого діяча мистецтв України та Донченко Ігоря Борисовича, відставного військовослужбовця. Ці добрі люди не злякалися і встигли сховати нас ‒ десять поранених і побитих самооборонців Майдану, серед яких був і я, ‒ у своїй квартирі на Грушевського, 9 й надати першу допомогу. Завдяки їхньому мужньому вчинку, ми залишилися живими. А спасти людей від смерті це ‒ подвиг”.
Герої і п’ятеро хлопців зі Львова, які почувши перші вистріли 18 лютого, відразу побігли з Майдану на передову на Інститутську. На відео, де нещадно відстрілювали людей і герої  один за одним падали, видно і цих хлопців. Вони поставили собі за мету допомогти побитим побратимам ‒ забрати їх з небезпечного місця розстрілу і по можливості врятувати їхні життя. Вони відтягали тіла, прикриваючись від обстрілу дерев’яними щитами, і в будь-який момент могли полягти разом із ними! Але висока самопожертва в ім’я спасіння братів не спиняла їх. Слава Богу, що ці хоробрі молоді люди залишилися живими, здійснюючи геройські вчинки!
Ми можемо назвати сотні світлих, мужніх і героїчних людей, які були душею революції і багато трудилися на її перемогу.  Всі знають Ольгу Богомолець, Олега Мусія, Лесю Оробець, Євгена Ніщука, Руслану, Марію Бурмаку, Лесю Горову, Ігоря Луценка й багатьох інших відомих і невідомих патріотів України. Завжди були з народом священики різних конфесій, козаки, політики, українська діаспора, пліч-о-пліч стояли:
“На барикадах ‒ українець і грузин,
Француз, поляк, і вірменин, і німець...”(Оксана Маковець).
Перед світом постав небачений феномен героїзму і мужності українців, їх сила духу і устремління до волі. Дух волі це ‒ найсильніша зброя проти любого агресора. Недарма, на одному з народних плакатів на Майдані народ написав “Послання Путіну з барикад”: “Путін, ти можеш брехати своєму народу, принижуючи мою гідність, можеш зламати мої кістки і навіть вбити! Але не відбереш в мене СВОБОДУ!!!”
Український народ має волю відстояти свою свободу перед викликами часу й створити справедливе демократичне громадянське суспільство.

Надія Музичук

Фото Героїв Майдана з інтернету. 
Волонтер Марта Ільків. Фото Надії Музичук.