Краса Петриківського розпису

Комітет ЮНЕСКО на сесії, яка проходила в Баку 5 грудня 2013 року, присвоїв статус нематеріальної культурної спадщини Петриківському розпису ‒ унікальному народному мистецтву України. Цей новий статус надає ще більшого визнання і популярності Петриківському розпису ‒ одній із культурних візитівок України на міжнародній арені, а також дозволяє розраховувати на міжнародну підтримку у справі збереження та розвитку його, в тому числі й фінансову.
Петриківський розпис, або "петриківка" ‒ українське декоративно-орнаментальне народне малярство. А сформувалося це народне мистецтво на грунті вільного козацького поселення Петриківка на Дніпропетровщині. Село було засноване у ХVII-му столітті козаком Петриком, уродженцем Полтави, як козацьким зимовий стояк. Починаючи від 1772-го року Петриківка бурхливо розбудовувалася в наслідок переселення жителів із старовинного козацького поселення Курилівки, яка на той час уже мала понад 500 років історії. Ініціатором цього переселення був Петро Калнишевський, останній кошовий війська Запорізького, який також сприяв у перетворенні Петриківки на центр Протовчанської військової паланки.
Після руйнації Запорізької Січі Петриківка не була закріпачена, що також сприяло її розбудові та розвиткові народного мистецтва.
Цікаво, що Петриківський розпис початково малювався на стінах придніпровських хат. Прикрашали мальованим розписом побілені вапном стіни над вікнами й дверима та піч у багатьох регіонах України: на Київщині, на Півдні України, на Поділлі, на Полтавщині, але саме на Дніпропетровщині він набув такого яскравого виразу й поширення. Деякі побутові речі із візерунками в стилі петриківського розпису збереглися з XVII століття. Малюнки ж на стінах хат не були розраховані на довге життя. Раз на рік під велике свято, частіше всього перед Паскою, всі настінні розписи змивали і наносили нові, також розписували візерунками й хатню піч.
На початку XIX століття Петриківський розпис поширився на предмети домашнього вжитку ‒ весільні скрині, полички, лавки, предмети дерев’яного начиння, брички. Потреба у подібному декорі спонукала до заняття малюванням цілі родини, які продавали свої роботи на базарі. Поряд з художнім розписом у селі розвивалися різьблення по дереву, ковальство, ткацтво, килимарство, витинанка, лозоплетіння, народна картина, іконопис та інші види народного мистецтва.
А оскільки в той час Петриківка була великим торговельним центром, роботи сільських майстрів і художників здобули популярності в інших регіонах України. На такому багатому грунті у 1866 році в селі було відкрито земське училище, – єдине на весь повіт.
Специфічний настінний розпис “петриківка” згодом трансформувався у розпис на папері, в основу якого покладено зображення квітів, травинок, ягід, рослин, фантастичних птахів – усього, пов’язаного з природою. А вона в цих краях неповторна: мальовничі береги річечки Чаплинки, розкидані довкола села й хутори, що зберегли свої давні назви, скіфські кургани, козацькі могили. Все це надихало селян на зображення краси, прикрашало їх трудне життя, творчість передавалась з покоління в покоління, була певним прибутком для родини. Малювали в усі пори року, та найбільше мальовок робили за зиму, цілими сім’ями малювали їх на папері тисячами і мішками везли навесні, перед святами, коли була пора білити та обновлювати хати, на базари. Коштували мальовки недорого, а прикрашали хати пишно: букетами квітів, окремими квітками, довгими паперовими “стьожками” з квітковим орнаментом, що їх клеїли на горизонтальні виступи печі, полиці, мальовками для стелі, мальованими рушниками.
Майстрині малювали пензликами, виготовленими з пір’їн та котячої шерсті, що дозволяло робити не тільки широкі мазки, а й найтонші, ледь помітні штрихи. Фарби навчились розмішувати на жовтку, тобто користувались саморобною яєчною темперою, що посилювало інтенсивність кольору й додавало виразності мазку. Окремі елементи орнаментів, приміром, зображення калини, пуп’янків, ягідок, винограду, виконують і до цього часу кінчиками пальця, попередньо зануривши його в фарбу.
На початку ХХ ст. з’явилась перша зацікавленість та колекціонування зразків петриківських мальовок з боку істориків-мистецтвознавців. Першовідкривачем петриківського розпису для своїх сучасників був академік Дмитро Яворницький. До нього на території Придніпров'я ніхто не звертав уваги ні на декоративний, ні на настінний розписи, ніхто їх не колекціонував.
В кінці 20-х – початку 30-х років малювання в Петриківці занепадає, бо на цей час в селі завершилась колективізація й фактично була заборонена будь-яка приватна діяльність, що давала прибуток. Та найбільш обдаровані майстрині не зрадили свого ремесла.
Восени 1935 року петриківчанки Тетяна Пата, Надія Білокінь, Орина Пилипенко, Ганна Пилипенко, Ганна Павленко були запрошені до Києва для підготовки та участі в І Республіканській виставці народного мистецтва, а в 1936 р. брали участь у декадній виставці українського мистецтва, за результатами яких всі вони були відзначені званням заслуженого майстра народної творчості.
В 1936 р. в Петриківці було відкрито 2-річну школу декоративного малювання, яку очолила Т.Пата. Офіційне звання зберегло осередок. Випускники школи – Є.Клюпа, Ф.Панко, В.Соколенко, І.Завгородній та інші стали згодом провідними майстрами петриківської фабрики художніх промислів “Дружба”.
Роботи Тетяни Пати (1884-1976) виділяються живописністю, ліричністю, віртуозністю ліній-штрихів. Вона – майстер реальних рослинних композицій, до яких часто вводить казкових птахів. Т.Пата впроваджує в петриківське малювання “перехідний” мазок, для виконання якого пензлик послідовно занурюють у декілька фарб, завдяки чому мазок виходить багатоколірним, а також “лесування”, коли на мазок, що висох, накладають інший. Вже за життя вона стала визнаним “класиком”, “родоначальницею” школи петриківського розпису, добре знаною на Україні і за кордоном.
Самобутньою петриківською художницею є і Надія Білокінь (1893-1981), котра володіла дивовижною здатністю до варіацій в розписі, малювала не лише квіти, а й різні сюжетні картинки, особливо на весільні теми. В них бачиться висока художня інтуїція майстра, колоритне багатство, змістовність символічних образів, їх динамічність, рух, живописний дар, який вдосконалювала на протязі всього життя.
Найстарша петриківська майстриня Параска Павленко використовувала в розписі теплі кольори, в центрі композиції завжди зображувала велику квітку, а поряд – менші, завжди круглі, також любила малювати птахів. В свої 100 років ще малювала без окулярів. Мабуть, творча робота не дає людям старіти.
Великий внесок зробили в сучасний петриківський розпис В.Глущенко, В.Білокінь, Г.Самарська, О.Данилейко, М.Тимченко.
Відповідно до свого характеру та індивідуального таланту, кожен з визначних майстрів “петриківки” зробив свій неповторний внесок до загального джерела петриківського розпису.
Однією з визначальних рис петриківського розпису, що відрізняє його від інших технік декоративного малярства є техніка малювання “від себе”. Особливістю розпису є також те, що елементи малюнку виводять одним мазком. А щоб створити візерунок у техніці петриківського розпису, необхідно оволодіти чотирма типами мазка, традиційно званих “гребінець”, “зернятко”, “горішок”, “перехідний мазок”. Виконуючи петриківський розпис, пензлик тримають трьома пальцями перпендикулярно до поверхні, що розписується. Мазок починають з кінчика пензлика і закінчують натиском на його основі.
Також слід відзначити, що професійні майстри “петриківки” не користуються олівцем. У них надзвичайно точний окомір та дивовижна вправність руки.
Характерною особливістю петриківського розпису є рослинні візерунки, квіткові композиції, з додаванням ягід калини, полуниці і винограду. Інколи квіти та ягоди поєднуються з птахами. Розпис поєднує в собі чотири основних кольори: жовтий, червоний, синій та зелений. Давній петриківський розпис виконувався лише на білому лі. Згодом стали використовувати й чорне тло.
Петриківський розпис виконується зараз на дерев'яних заготовках виробів, на папері, полотні, кераміці, а також створюються настінні розписи архітектурних об'єктів.
Зараз у Петриківці діє Центр народного мистецтва “Петриківка” (керівник Василь Біленко). Центр об'єднує близько 40 провідних майстрів розпису, серед них 20 членів Національної Спілки художників України, 5 заслужених майстрів народної творчості України. Серед найбільш творчо активних майстрів колективу - В.А. Глущенко, Н.І. Турчин, М.Н. Курінька, Н.Р. Калюга, Н.М. Рибак, В.І. Дека, М.В. Дека, М.І. Пікуш, К.М. Тимошенко, В.І. Карпець-Єрмолаєва, І.П. Піскун, Л.Ф. Скляр, Т.Ф. Пата, В.І. Міленко, М.І. Яненко, а також молоді майстри І.Д. Кібець, В.Д. Шевченко, Г.О. Назаренко, С.М. Біленко, Т.А. Шишацька, Т.І. Турчин та ін.
Також близько 200 самодіяльних майстрів селища розмальовують різні вироби у себе вдома. Тут навчаються ремеслу вихованці художньої школи та училища, діє музей. Звідси по всьому світу розходяться унікальні сувеніри, серед яких знамениті петриківські тарілки та писанки.
Центр народного мистецтва “Петриківка” ‒ це перше підприємство в Україні, де народні майстри з найманих працівників перетворилися на співвласників. У 2005 році на 4-му з'їзді Національної Спілки художників України прийнято рішення про присвоєння колективу центру почесного звання “національного”. На сьогоднішній день підприємство створює різноманітні вироби з дерева з петриківським розписом, представляє петриківський розпис на регіональних, Всеукраїнських виставках, а також твори майстрів з успіхом експонуються на міжнародних виставках ‒ у Польщі, Канаді, Голландії, Німеччині, Франції, США, Китаї, Японії.

Надія Музичук

Використана література:

 Андрій Пікуш. Історія Петриківського розпису.
 http://petrikovka.dnepredu.com/
 http://uateka.com/uk/article/culture/art/920
 Петриківський_розпис