Родина Бернатів: «Музика нас поєднала»
Про молоду сім’ю Бернатів Вікторію та Ференца і двох синочків, старшого Аттілу і найменшого Петра, можна без перебільшення сказати, що музика давно і надійно увійшла в їхнє життя. Звичайно, це сталося задовго до того, як молоде подружжя переїхало із Закарпатської області України на постійне місце проживання до Угорщини.
«Мій батько музикант, теж гітарист. Свого часу він грав на весіллях, і якось само по собі так склалося, що цю музику я сприйняв у дитинстві і носив у собі, – пригадує глава сім’ї Ференц Бернат. – Тяга до інструменту була не просто велика: я брав до рук гітару і грав. Це трапилось на одній із татових репетицій. Мені сподобалося. А перед тим – ви не повірите! – я довго примірявся до гітари й імітував рік чи півтора рухи гітариста на ... мухобойці. Батьки записали мене в музичну школу навчатися одразу на двох інструментах – грі на гітарі та фортепіано.»
Провчившись рік у класі піаністів у рідному Чопі, Ференц все-таки обрав гітару. Вже в музичному училищі він вирішив для себе, що вибере професію музиканта і буде грати класичну музику на гітарі. Наступним кроком був вступ до музичної академії.
Приблизно так само відбувалося і в житті Вікторії: «Вже у три рочки я полюбила співати. У мене була маленька сопілочка. Коли наша родина збиралася докупи, старші завжди заводили пісню. Що вони співали, я вже зараз не пригадую. Але я намагалася не відставати від родичів. А згодом я почала уважніше приглядатися до фортепіано, яке мене дуже зацікавило. Моєю першою вчителькою стала мама».
Зараз Вікторія і її чоловік зазвичай сідають у своїй квартирі за свої улюблені інструменти і грають, грають, грають... Коло них бавляться їхні діти, і всі виглядають дуже задоволеними і щасливими.
Однак мрія присвятити своє життя музиці зіткнулася з серйозною перешкодою у житті Ференца. «Я вже працював викладачем музики. Але настав такий період у моєму житті, коли мені здавалося, що треба облишити улюблене заняття і податися кудись на будівництво, бо треба було якось жити. Я навіть почав вже потихеньку концертувати. Одного разу, маючи запис на регіональному телебаченні, я побачив Вікторію. Ми познайомилися і з часом вирішили одружитись. І саме тоді я зрозумів, що мої заробітки музиканта, м’яко кажучи, не тягнуть на те, щоб утримувати майбутню сім’ю.»
Поліпшити матеріальний стан Ференца взявся його один друг. Він пообіцяв дипломованому музиканту влаштуватися на підприємство, яке встановлювало телефонні стовпи. Працівники фірми непогано заробляли, і Ференц поривався закинуте своє вчительство і концертні виступи, щоб заробити пристойну копійчину. Але чоловіка відговорила від цього задуму дружина Вікторія, категорично заявивши, що цього вона не допустить, адже не можна заривати свій талант у землю разом з ... електричними чи телефонними стовпами.
«І тоді я поступив на заочне відділення Харківського національного університету мистецтв ім. Івана Котляревського у групу, яку вів професор Володимир Доценко, – розповідає Ференц. – Я зрозумів остаточно, що скільки б людина не заробляла на стороні, але від улюбленої справи все одно не втечеш. І коли в мені остаточно дозрів такий висновок, стали множитися запрошення на концертні виступи і робота в Угорщині підвернулась. Я направду переконався в тому, що людина не має права зрікатися своєї мрії.»
Ференц періодично їздив до Ніредьгази викладати в одній з місцевих музичних шкіл, а основне місце роботи знаходилося на той час у Загоні. Маршрути поїздок Ференца варіювалися у такій послідовності: Чоп-Загонь-Ніредьгаза, Ужгород-Ніредьгаза. До них долучалися поїздки в Харків на навчання. Після здобуття вищої освіти в Україні, Ференц Бернат перевіз Вікторію до Ніредьгази. «Тоді ми й одружилися!» – з гордістю заявив Ференц. А його дружина Вікторія додала: «Ми чотири роки чекали на цю подію. Уявляєте, чотири довгі роки!» Їхнє кохання пройшло витримку часом, а це вже немало, переконане молоде подружжя.
Як це було? Вікторія все пам’ятає, ніби зараз: «Після нашого знайомства ми бачилися в основному по суботах і неділях. Наші знайомі лише скептично кивали головами, мовляв, і не сподівайтесь на те, що колись одружитесь, бо що це за життя у постійних роз’їздах – він там, ти тут?.. Потім після навчання навалилася робота, заощаджували гроші на наше весілля».
Молоді люди боролися за своє щастя. Без боротьби, подолання перешкод, падінь і злетів, страждань і моментів радості, може б це їхнє вистраждане родинне щастя і не цінилося б. Вікторія одразу підключилася до організації виступів чоловіка: «Пам’ятаю, якось у Ференца був сольний концерт. Я стояла в холі перед залом виступів і продавала компакт-диски Ференца. До мене підійшла одна жіночка з-поміж глядачів і зізналася, як було чудово слухати музику мого чоловіка. Вона запитала, чи ми бува не з Будапешта приїхали. І тоді я подумала, а чому б і ні? Якщо люди так високо оцінюють Ференцову гру на гітарі, мабуть, це вже якийсь знак зверху для мене і для нього».
Ференц Бернат вміє з особливою ніжністю виконувати мелодію відомої української народної пісні на слова Андрія Малишка «Рідна мати моя, ти ночей не доспала», тому що й сам звідав багато доріг життя і пережив не одну розлуку. Після цього концерту Ференц зайшов дома в інтернетну мережу і став дивитися оголошення. І таки знайшов дві вакансії в одному зі столичних музикальних училищ для себе і дружини. Відтак взявся за телефон, видзвонюючи по номеру директора закладу. Коли Ференц представився і розповів про свою дружину, не забувши сказати, що у них обох за плечима музичні академії в Україні, директор вигукнув у «слухавку»: «А-а-а, дуже приємно! А я про вас уже чув».
Із 2007 року Бернати працюють у Будапешті. «Я вдячна Богу за своїх музичних вчителів, - говорить Вікторія. – Вже у першому класі я не бігла, а летіла на уроки гри з фортепіано, радо вчила все, що мені загадували педагоги. Вони запалили в мені таку велику любов до музики, яка горітиме, напевно, упродовж усього мого життя. І цю любов до музики та інструмента я хочу передати своїм дітям й учням.»
Ференц не декларує наразі так яскраво свої почуття, але він радо підпишеться під кожним словом своєї коханої дружини. Адже й він проводить довгі години уроків із своїми учнями і дуже тішиться, коли вони можуть виконати одне завдання за іншим, удосконалюючи свою майстерність. Ференц каже: «Мої концертне життя і педагогіка – невід’ємні частини мого життя. Я вважаю, що навчити дитину грати на інструменті, концертувати можна лише за умови, коли в ній закладені якісь природні дані. Коли є така схильність, не кажучи про талант, тоді легко видобути з дитини це вміння. Якщо цього нема, учень рано чи пізно облишить гру. Я можу сказати чесно, що в мене дуже багато талановитих дітей. Педагогіка цінна ще й тим, що процес навчання обопільний, я і сам багато-чого почерпую від своїх вихованців, і таким чином відбувається наше фахове взаємозбагачення, яким ми потім ділимося з публікою. Щасливі ті вчителі і музиканти, які можуть це визнати. Я – один із них».
Разом із тим Бернати визнають, що все облаштувати так, аби вистачало часу на роботу, концерти і сімейне життя не виходить. До того ж, всі їхні родичі і знайомі залишилися жити в Україні, що не полегшує буття Ференца і Вікторії в Угорщині. Доводиться проживати всі ці моменти разом: вони разом із дітьми їздять давати концерти, почергово доглядаючи дітей за кулісами сцени або доручають знайомим музикантам робити це під час спільних виступів на сцені.
Але Вікторія не бачить у цьому великої проблеми: «Хвалити Бога, у Будапешті ми так добре згуртувалися з молодими українськими сім’ями з Товариства української культури, що можемо допомогти одне одному, зустрітися у вільний від роботи час, спілкуватись рідною мовою, відзначати наші народні й релігійні свята».
Ференц додає: «Це треба бачити, коли в нашій вітальні збереться десяток дітей і до двадцяти чоловік дорослих. Більшої радості й уявити не можна. Я беру до рук гітару, Вікторія сідає за фортепіано... Що тут робиться в кімнаті!.. Співають навіть дітки. У такі хвилини я не пригадую, щоб хтось із наших гостей мав нещасний вираз обличчя».
Вікторія і собі підсумовує: «Звичайно, ритм нашого професійного і сімейного життя досить напружений, але ми щасливі. Нам усього вистачає, але найбільше – уваги і любові людей. І це – головне».
Ференц, щоправда, зізнався, що вони з Вітою можуть пришпорити себе в роботі, якщо треба, викладуться до кінця, аби домогтися бажаного результату й успіху. А можуть і загнати іноді себе в депресію, мовляв, дома, в Україні, морально все-таки їм було б легше між родичами і знайомими. Однак пік таких хвиль наростає не довго, бо кожен наступний ранок аж ніяк не дає їм можливості розслабитися. Вікторія взагалі сповідує філософію одного дня: «На майбутнє далеко не загадуєм. Нам і сьогодні вистачить перевернути цілу гору поточних справ».
А Ференц визнає: «Все сходиться: 10 років тому я саме так і уявляв собі наше сьогоднішнє життя. Ми планували створити сім’ю, народити дітей, мати свою квартиру десь у великому місті, зовсім не обов’язково у столиці, а якщо й так, то теж не біда; щоб у нас були власні концерти, щоб залагодилася професійна кар’єра. І якщо подумати, то зараз, і справді, у нас все це є. Звичайно, і тепер ми маємо плани на чергову, так би мовити, десятилітку».
Вікторія лише додала з невеликим уточненням по-житейськи мудрої жінки: «Дай Боже, щоб наші плани і надії і на цей раз справдилися».
Василь ПЛОСКІНА
