Українські вдови та напівсироти в Угорщині
«Молимося за тих, хто воює, щоб повернулися і щоб не було більше смертей»
Осиротіли діти й овдовілі жінки мали змогу провести тиждень в Угорщині, щоб – бодай і на малий час, але забути про війну на їхній батьківщині. 13 дітей і троє матерів мали можливість відпочити у м. Балатонфелдвар за організаційного сприяння ДОСУУ, також впродовж одного тижня мали нагоду побувати на виставі у столичному цирку. Ці українці мають відчуття, що попри наближення тяжких часів у їхньому житті, їхні рідні втратили життя в ім’я благородної цілі.
До Тиханьського абатства прибула група дівчаток із пов’язаними у волосся національними стрічками і хлопчики, які тримають у руках синьо-жовті прапорці. Вони несуть квіти до пам’ятника Адрашу І-му та його дружині королеві Анастасії, української княжни, зведеного поблизу церкви. На знак пошани співають Гімн України, відтак «Боже, Україну збережи» і гаслом «Україна понад усе!» завершують вшанування. Прибулі з України 13 напівсиріт і троє вдів у супроводі членів української громади в Угорщині відвідали могилу Андраша І-го, біля якої заспівали Гімн Угорщини. Гості з України знаходяться у нашій країні п’ятий день. Людині важко повірити в те, який біль вони несуть у собі.
Голова ДОСУУ Ярослава Хортяні розповіла нашому часопису, що угорські українці мали на меті відволікти увагу своїх гостей із України від подій, що там відбуваються.
– Ми чекали на двадцять п’ять дітей, але дуже багато батьків після втрати одного з членів родини не наважилися відпустити у дорогу своїх дітей, побоюючись втратити їх. Сюди приїхали троє мам. Нелегко було їм вирушити у дорогу, але зараз вже визнають, що вирішили правильно. Дуже дякують тутешнім українцям,задоволені умовами прийняття, вдячні за любов і співчування.
На другий день прибуття, у неділю, гостей запросили на циркову виставу. В одному з ресторанів після того, як стало відомо, звідки приїхали гості, господарі не дозволили їм платити за вечерю, звітувала пані голова. Вона впевнена, що це також переконує їх у тому, щоб повірити: батьки і чоловіки померли не даремно.
– Я би хотіла вселити у дітей віру, що існує мирне життя, зброя не виключний засіб, що проблеми можна вирішувати по-іншому, – сказала Ярослава Хортяні. – Намагаємось налаштувати їх на європейське мислення, аби бачили, що суперечки можна розв’язувати не лише за допомогою війни. З іншого боку, ми б хотіли, щоб вони на відпочинку забули жахіття війни. Важливо, щоб вони усвідомили, що можна бути як патріотом, так і європейцем одночасно. Я вірю в таку Європу, де країни створюють таку спільноту, коли водночас не втрачають власної національної ідентичності. Ми хотіли показати і довести до їхнього сприйняття, що їх батьки загинули за Україну і Європу. Разом із тим переконана, що Україна зараз веде таку війну, яку Угорщина вела проти Туреччини до останнього форпосту на шляху в Європу.
На рішуче переконання Ярослави Хортяні, в Україні йде не громадянська війна.
– Це війна з Росією. Її почали тільки тому, що Україна хоче йти своїм шляхом. Гинуть молоді люди з вірою у краще майбуття своєї батьківщини. Але їх ровесники вже не боїться нічого: їм нема чого втрачати. І це найнебезпечніше для ворогів України.
На погляд пані голови, якщо у подальшому Європа поводитиметься за принципом «тут допоможу, а тут заплющу око, це лише стимулюватиме агресора. Вона вважає, що Росія не заспокоїться, через це її потрібно зупинити. Якщо це вдасться, Україна колись – бо зараз до цього ще не готова держава – може стати частиною Європи, що на думку Ярослави Хортяні, увіллє свіжої крові європейській спільноті. Голова ДОСУУ прагне того, аби громадяни України жили за європейськими стандартами.
Коло трьох молодих мам за нашим столом сидить шестеро діток. Розмовляють мало.
Олена, тримаючи на колінах доню, якій ледве 10 рочків, сказала, що її загиблий чоловік був підполковником.
– Я не здатна примиритися з тим, що сталося. Все ще відчуваю, що будь-якої миті він може повернутися додому, – ледь чутно говорить вона.
Чоловік Анни служив у підрозділі спецпризначенців, наклав життям на полі бою у травні. Їхній дитині 10 років.
Світлана залишилася одна з двома дітками на руках. Її чоловік сидів у гелікоптері, коли по ньому влучили з землі.
Брат Христини загинув на Майдані 19-річним. Втрату не пом’якшує та обставина, радше біль, що смерть їх улюбленого брата була не даремною.
– Оскільки я зараз перебуваю тут, хотіла б подумки звернутися до нього зі словами миру і спокою, настільки гарно ми себе почуваємо. Добре було б це все розділити з ним, – порушує тишу Світлана, бодай на одну хвильку поговорила б із ним, скільки гарних речей бачить тут.
– Коли мій чоловік пішов із дому, сказав на прощання, що з цього буде велика війна. Тоді я бачила його востаннє, – розповідає Анна. За її словами, важко усвідомити, що її чоловік помер не природньою смертю, а на війні, і їхні діти осиротіли. Нині не можуть навіть уявити собі, як їм жити надалі. – Іншої ради нема, як вірити і сподіватися на те, що наші мужí померли не даремно і що настане кінець війні. Віра дає силу, отож переконані, що смерть наших чоловіків наблизить Україну до миру. Молимося за воїнів на полі бою, аби повернулися і щоб не було більше війни.
Дорка ВАШШ-ҐАБАІ,
«Мадяр Немзет»
Переклав Василь Плоскіна
