Єгипет – Леся – Україна...
Вже більше року минуло з того часу, як я з волі моєї найстаршої доні, Оксани, побувала в Єгипті, а саме – в Александрії. То був час, коли світова преса і телебачення були повні тривожних вісток про заворушення в Єгипті. Зізнаюся, їхала я туди з нелегким серцем, незважаючи на те, що від нареченого моєї доньки ми мали цілком достовірну і об’єктивну інформацію про дійсний стан речей у тих краях. Махмуд – тепер вже мій зять – заспокоював нас, що телебачення перебільшує: дійсно, в Єгипті відбувається зміна керівництва, але більшість народу (населення Єгипту складає близько 90 мільйонів осіб) – за нову владу, а також на боці народу і армія. Тому сутички між населенням і озброєними прихильниками старого уряду фактично не можливі, бо і поліція, і армія – на боці людей і роблять все для захисту мирного населення. Ті провокації, які ми бачимо по телебаченню – справа рук кількасот (або може тисяч) прихильників старого уряду.
Тоді, коли я вперше ступила на землю Єгипту, я ще не знала, що стою на порозі нового періоду не тільки в моєму особистому житті (ми з дочкою їхали в Александрію на її весілля, яке через дуже суворі правила в’їзду для єгиптян ми не змогли організувати в Угорщині).
Я ще не знала, що буде Майдан-2, Небесна сотня, Зима, що нас змінила і ця жахлива війна, від якої кожного дня крається моє серце...
Пам’ятаю, коли ми наближались літаком до Каїра, була сьома година вечора, але було вже зовсім темно. Зазирнувши в ілюмінатор, згори я бачила Ніл та освітлене різнобарвними вогнями місто – таке казково-прекрасне і мирне. І коли я ступила на землю Єгипту, перше моє відчуття і перша думка, яка зринула в мозку: тут панує Мир.
Цей Мир був у повітрі, яке я вдихнула, коли вийшла з літака і стала на таку дивну і цілком чужу мені землю – чужу фізично, але безмежно рідну духовно, це я відчула відразу.
Інша була атмосфера, інша земля, інші запахи, інші люди – але відчуття Миру було те саме, яке огортає мене, коли я йду рідними вулицями мого «вічного міста» – Львова.
Я аж застигла від несподіванки, бо здавалося, що тут, на африканському континенті, не може бути нічого рідного. Але воно було, і я зрозуміла, що ця духовна єдність – від Бога, який посилає своє благословення на всіх – добрих і злих. Треба тільки захотіти його побачити і прийняти.
В Єгипті я була не довго – всього з тиждень, але відчуття Миру було зі мною завжди. Ми жили у новоспечених родичів в Александрії, за 5 хвилин ходу від берега Середземного моря, і за весь час мого перебування там сутички і стрілянину я бачила лише по телебаченню.
Звичайно, ці неспокійні події завадили нам подорожувати по Єгипту. Але здійснити мою мрію – побувати в Александрійській Бібліотеці і сфотографуватися біля пам’ятної дошки моєї улюбленої поетеси Лесі Українки – мені таки вдалося.
Тоді, проходячи вулицями цього древнього і такого незвичного для мене міста, я ще не знала, як з’єднаються в моїй душі ці три тони: Єгипет – Леся – Україна...
Дивні паралелі виникають іноді в моїй душі:
Єгипет – колиска цивілізації. Київ – колиска сучасної України... Навіть обидві столиці цих країн знаходяться на одному меридіані та в одному часовому вимірі.
А ось наступні паралелі: сотні тисяч протестуючих супроти озброєних загонів старої влади на головній площі Тахрір у Каїрі і мирний Майдан у Києві та у всьому світі...
Леся в Єгипті на початку ХХ-ого століття, в час революцій на теренах Російській Імперії царя Миколи ІІ-го – я в Єгипті на початку ХХІ-ого століття, в час (сподіваюся!) остаточного розпаду Московської Імперії некоронованого царя Путіна...
Хотілося відчути, якось вдихнути те, що відчувала Леся в ті дні. Саме в Єгипті народилася її «незаконна доня» – драма «Бояриня», яку радянська система спробувала зігнорувати, але яка в наш час стала чи не найпопулярнішою Лесиною драмою. В той же час мої радянські видання Лесиних листів і творів роблять наголос на її соціалістичному, робітничо-симпатизантському настрої. Що ж, я можу припустити, що не тільки Леся, а й багато інших наших борців за незалежність і звільнення від московського гніту в тодішньому робітничому русі вбачали переддень тих подій, які принесуть нарешті нашому народові таку давно очікувану і палко жадану волю. І, власне кажучи, їхні очікування не були марними: адже, як любить казати мій родич Мирослав Маринович, «Лєнін зробив нам незалежну Україну». Звичайно, наша незалежність не була здобута повністю, але справу Лєніна продовжив Сталін, який «об’єднав Східну і Західну Україну» (М. Маринович). Я не думаю, що ці політичні діячі ставили собі таке завдання, але факти є фактами. За ці два кроки до нашої незалежності ми заплатили велику ціну... Але останній крок – який, знов-таки, за словами М. Мариновича, полягає в тому, що «Янукович введе нас в Європу», треба зараз зробити нам.
Очевидно, що Янукович і Путін і гадки не мали згуртувати наш народ, зукраїнізувати російськомовне населення і об’єднати позитивні і прогресивні сили Сходу і Заходу України. Але, як бачимо, їм це вдалося зробити краще і швидше, ніж будь-яким просвітителям.
І знову – паралель на Єгипет: перемогти озброєних «захисників» старої влади , що отаборилися на площі Тахрір у Каїрі, було можливо тому, що народ Єгипту одностайно і мирно протистояв їх агресії.
Тому я думаю, що Україна переможе тоді, якщо ми – українці, мирне населення , одностайно і мирно дамо відсіч агресії. Зараз нам випала історична роль показати світові, що зло можна перемогти тільки добром, насильство – миром, брехню – правдою, підлість – відвертістю і щирістю, кривду – справедливістю, ненависть – любов’ю, не інакше!
Ті озброєні загони на площі в Каїрі прикривалися вірою так само, як це зараз роблять певні кола і в нас. Але Життя завжди перемагає там, де народи йдуть шляхом Божої Правди, а не манівцями її людських інтерпретацій.
Народ Єгипту прозрів, побачивши справжню волю Всевишнього, з якою застосування зброї просто несумісне.
Наш народ прозрів, коли побачив, у кого в руках зброя. І я думаю, саме тому ми вже не звернемо з нашого миротворчого шляху.
І тут мої паралелі знову повертаються до Лесі. Не знаю іншого автора, який би так широко використовував у своїй творчості культурне надбання численних народів світу, роблячи це не тільки з мистецькою досконалістю, але і з точним науковим знанням фактичного матеріалу. Леся була тою людиною, яка зуміла, залишившись Українкою, бути ненав’язливо присутньою в культурах різних націй. Саме це дає мені надію, що ми всі, українці, обдаровані такою благодатною здатністю: бути присутніми, а не завойовниками, бути будівничими, а не руйнівниками, бути помічниками, а не вимагачами. Природньо влитися в потік вічного життя і допомагати його плину всюди, куди б не закинула нас доля.
Ми всі тут, в Угорщині – Божі посланці, що маємо виконати нашу миротворчу місію. Якими б шляхами ми сюди не потрапили, наше перебування тут не випадкове. Те, проти чого ми зараз боремося в Україні – не наші «локальні» проблеми, це проблеми всього світу. І зараз нам потрібно виробити методи розв’язання цих загальнолюдських проблем.
Як це зробити? На це вічне питання в людській історії є маса відповідей, і я не претендую на «відкриття Америки», коли на закінчення процитую на цю тему лист моєї сестри Лесі, яка зараз живе в Америці. Хочеться, щоб ці рядки читачі сприйняли як підбадьорення і підтвердження їх власних думок і надій.
«Вчора ввечері дивилася по телевізору якийсь канал новин. Одне повідомлення привернуло мою увагу, і я почала дивитися уважно, як двоє американців вижили, будучи зараженими вірусом Ебола. Я думаю, що всі в курсі, що це за хвороба: зараз страшна епідемія Еболи в Африці, ліків від неї немає, люди вмирають сотнями, а може і тисячами.
Ці двоє американців – одна старша жінка і відносно молодий лікар – були волонтерами і працювали в Ліберії в шпиталі з хворими, зараженими також і вірусом Ебола. І в процесі роботи вони також заразилися. Для того, щоб врятувати своє життя, вони погодилися бути «піддослідними морськими свинками» і випробувати на собі ліки, які ще не перевіряли на людях і невідомо було, діють вони чи ні. Але ліків, які привезли до Ліберії, вистачало лише на одну особу. Тому вирішили дати їм кожному по півдози і відтранспортувати їх до США.
Після прибуття до лікарні в США у цих людей не минули симптоми зараження, а саме: в організмі ніщо не затримується, людина має страшну бігунку і харкає кров’ю, внаслідок чого органи перестають працювати і людина дуже швидко вмирає. Так як від ліків, які одержали хворі, їх становище не покращувалося, лікарі постановили вводити венозно в організми хворих всі ті речовини, які необхідні для їх життя, підтримуючи тим самим роботу внутрішніх органів і стимулюючи роботу імунної системи організму. І це дало результат! Організми обох хворих самі побороли цей вірус. Як виявилося, це було геніальне рішення медиків, бо ліки, які прийняли ці хворі, не були ефективними: двоє інших людей, які пізніше теж отримали ці ліки, на жаль, померли.
Але тепер ближче до теми – чому мене зацікавила ця передача?
У нас немає одномоментних ліків проти москальсько-путінсько-комуністичного вірусу!!! Тому ми мусимо «вливати» в організм нашого народу всі необхідні складові для його нормального функціонування, які століттями «губилися»: мову, патріотизм, чесність, справедливість – все те, за що ми зараз боремося. Ми це повинні «вливати» собі як своєрідне ментальне щеплення і поколінню, що підростає. Щоб зміцнити наш організм, і тоді він сам поборе вірус!!!
Закликаю всіх до роботи і не втрачати надію, як не згубили її і ті американські лікарі з Атланти!
І це може робити кожен!»
Слава Україні!
Оксана ШМОРГУН
Від редакції:
Відкриття меморіальної дошки Лесі Українки у новій Александрійській бібліотеці відбулося 24 травня 2002 року. Бронзовий барельєф, виконаний на замовлення Товариства української культури в Угорщині скульптором Богданом Коржем, доставила до Єгипту делегація Товариства. Як відомо, Українка провела в цій країні три останні роки свого життя – з 1910 по 1913. В її поетичній творчості Єгипет – стародавній і тогочасний – відіграв важливу роль.
