“Любіть людей!” ‒ поетичне кредо Віри Пашкевич (Словʼянськ)
До своїх родичів, які мешкають на Київщині, в кінці травня приїхала родина біженців із Словʼянська. Як і тисячі інших людей, вони полишили свої домівки й майно, і, схопивши найдорожче ‒ дітей, втекли від війни. Старша з жінок, Віра Пашкевич, колишня вчителька початкових класів і вихователька дитсадка, поетеса.
Віра Пашкевич народилася в 1941 році в с. Співаківка (тепер “Червоний Шахтар”) Ізюмського району, на Харківщині, закінчила педагогічний інститут у Словʼянську і все своє свідоме життя прожила, навчала і виховувала дітей в цьому місті. У 1993 році у журналі “Дошкільне виховання” був вперше надрукований вірш Віри Пашкевич “Брали хлопчики плужочки”. З 1995 року її поезія від літературного обʼєднання “Світанок” постійно друкувалася в україномовній газеті “Вісті” та інших виданнях. Перша збірка поезій Віри Пашкевич, в яку ввійшли близько 80 віршів, називається “Духовний сад” (2013). Поетеса готує до видання нову збірку своїх віршів.
В далині від рідного краю, в труднощах сьогодення, переживаннях за полишену домівку в зоні бойових дій, ця тендітна й скромна жінка майже кожного дня писала вірші. Вони легкі й щирі, як чисте джерело, линуть з небайдужого мудрого серця. Серед них ‒ вірші-молитви, своєрідні звертання до Богородиці з благанням спасти Україну і її народ, вірші про красу природи рідного краю, вірші для дітей. Цікаво, що свої поетичні листки Віра Пашкевич супроводжує малюнками образів Божої Матері та замальовками природи. Слухаючи розповіді поетеси про красу Сіверського Дінця, про дивні простори, трави, квіти на його берегах, в уяві переносишся в наш український Донецький край, але без війни, без горя й болі.
Наразі Віра Пашкевич зі своєю родиною вже повернулася в рідний Словʼянськ. Побажаємо миру і спокою її дому!
Надія Музичук
----------------------------------------------------------------------------------------------------------
Віра Пашкевич
НАЧЕ СТРУМОЧОК!
Наче струмочок, чистий, прозорий,
Ллється, звучить щира, лагідна мова!
Мова, як хор у гаю соловʼїний,
В мові цій ніжна душа України!
Це мова пшнениці, ячменю та жита,
Красуні-весни і барвистого літа,
Це мова тополі, верби і калини,
Це пісня прощальна ключів журавлиних.
Вечірня молитва, бабусина казка,
І батьківське слово і мамина ласка ‒
Це мова людей працьовитих, побожних,
Миролюбних, кмітливих, непереможних!
Як у дитинство любиму стежинку,
Як першу різдвяну взимку ялинку,
Як світлу, щасливу свою колискову
Не можна забути ріднесеньку мову!
ЛЮБІТЬ ЛЮДЕЙ!
Любіть людей! Хоч інколи бувають
Вони холодні, і байдужі, й злі!
Хоч не завжди вони нам співчувають,
Та ви любіть людей! Людей любіть!
Над ними темрява страшна панує,
Їх душі мучить, смокче їхню кров!
Любові людям так завжди бракує,
То ж ви даруйте їм свою любов!
Ви кличете їх з темряви до Світла,
Вони ж від вас швиденько навтьоки,
І на слова сердечного привіту
Ви чуєте образи та лайки!
Та ви ведіть людей цих за собою
В країну Світла, Правди і Добра,
Де зустрічають з щирою Любовʼю,
Де вже людина більше не вмира!
ЗВІДКИ ПРИХОДЯТЬ ДУМКИ?
Звідки приходять думки?
Приходять і в мозку блукають...
Одні з них лягають в рядки,
Другі, поблукавши, зникають...
Часом гарячі вони,
А часом смертельно холоні
Одні прилітають з гори,
Другі приповзають з безодні...
Повно думок в голові,
Ватага велика, строката!
Думки,наші гості, ‒ живі!
А мозок для них, наче хата!
Мудрих спитайте людей ‒
Підкажуть вони, так і знайте:
‒ Ви добрих шануйте гостей,
А злих ‒ на поріг не пускайте!
СКАЖИ МЕНІ, ОСЕНЕ!
Скажи мені, осене,
Моя золота!
Чого так швиденько
Минають літа?
Неначе недавно
Буяла весна,
Куди полетіла
На крилах вона?
І літечко красне
Квапливо пройшло!
Напевно, десь інший
Притулок знайшло!
Хоч ти, моя осене,
Доброю будь,
Без мене не смій
Відправлятися в путь!
Ми ніченьку темную
Не проспимо,
До вирію теплого
Полетимо!
Не знаю, чи краще
Там буде, чи ні,
Аби не коритися
Лютій зимі!
У відповідь осінь
Сказала: Чудна!
Ти знаєш сама
Що таке чужина!
Якщо зберегти
Хочеш душу свою,
То краще лишайся
У ріднім краю!
ЛЮБІТЬ ЛЮДЕЙ!
Любіть людей! Хоч інколи бувають
Вони холодні, і байдужі, й злі!
Хоч не завжди вони нам співчувають,
Та ви любіть людей! Людей любіть!
Над ними темрява страшна панує,
Їх душі мучить, смокче їхню кров!
Любові людям так завжди бракує,
То ж ви даруйте їм свою любов!
Ви кличете їх з темряви до Світла,
Вони ж від вас швиденько навтьоки,
І на слова сердечного привіту
Ви чуєте образи та лайки!
Та ви ведіть людей цих за собою
В країну Світла, Правди і Добра,
Де зустрічають з щирою Любовʼю,
Де вже людина більше не вмира!
ДОСТОЙНО І ПРАВЕДНО Є!
Красо неземная, Маріє!
На тебе дивитися ‒ серце радіє!
Достойно і праведно є шанувати
Тебе, Непорочная Божая Мати!
Красо неземная, Маріє!
Заступнице, Радосте наша й Надіє!
Достойно і праведно є величати
Тебе, Милосердная Божая Мати!
Красо неземная, Маріє!
Благає Тебе вся в сльозах Україна:
‒ Спаси нас, дітей Твоїх, Чистая Діво!
Моли за нас, Матінко, Господа-Сина!
Зоря Небесна, Зоря чудесна,
що всьому світу крізь хмари сяє!
Марія-Діва!
Рідненька Ненька, що любих діток
веде до раю!
В НЕБІ ЗАСЯЯЛИ ЗОРІ
В небі засяяли зорі,
Місяць зійшов молодий,
Наче у синьому морі
Човен пливе золотий!
Стиха згори повіває
Свіжий, легенький вітрець,
І соловейко співає ‒
Втіха гарячих сердець!
Пахнуть любисток і мʼята,
Мальви, троянди цвітуть,
Мріють про щастя дівчата,
Ніжні віночки плетуть!
Вишні в садах достигають,
Літечко любе, ясне!
Сіно на луках складають,
Чисте, сухе, запашне!
Щира молитва на крилах
В небо, як пташка, летить:
‒ Господи, людям дай сили,
В мирі та злагоді жить!
ЖУРАВЛЯТА
Край села, де крайня хата,
Підростали журавлята,
У гніздечку підростали
І на ніжки раптом стали!
Ніжки довгі і тоненькі,
Крила зовсім ще слабенькі,
Та їм хочеться літати,
Як літають батько й мати!
Батько й мати дітям кажуть:
‒ Не настала ще година
Вам гніздо своє лишати,
Щоб під хмарами літати!
Набирайтесь, дітки, сили
Щоб вам крилонька зміцніли!
Крила лиш тоді зміцніють,
Як жита заполовіють!
Ще вам треба вчитись , діти,
Як по правді в світі жити,
Бо під хмарами літати ‒
Треба розум добрий мати!
ЛЮБИЙ МІЙ САДОЧКУ!
Любий мій садочку!
Райський мій куточку!
Хто тебе догляне,
Як мене не стане?
Дні жаркі, липневі!
Яблуньки рожеві!
Хто вам дасть водиці
З дальньої криниці?
Виноградні лози!
Хто ж то вранці-рано
Вам розчеше коси,
Як менге не стане?
Сестроньки сердешні,
Вишні на черешні!
Вас хто приголубить,
Щиро хто полюбить?
Чи розквітне мʼята
На Зелені Свята?..
Чи, може, зівʼяне,
Як мене не стане?..
