Карпатська Ватра-2012

Запрошення на фестиваль українських письменників «Карпатська Ватра» прийшло зненацька і нанівець змело всі мої плани спокійно і буденно прожити цей по-осінньому сумний і темний клаптик мого життя. Признаюся, що їхала я туди не тільки з цікавістю відлюдька побачити, що ж то робиться в нашому писемному світі, але і з мрією знову побувати на місцях мого дитинства і юності.
Бо ж Закарпаття, а саме Ужгород, – це ті місця, які змалечку мені знайомі. Саме тут в радянські часи опинилася частина моєї родини, яка «споконвіку» – принаймні так мені про це розповідали – жила в околицях східних кордонів теперішньої Угорщини, по обидві його сторони.
Тому «Карпатська Ватра» була зараз для мене не тільки літературною, а й родинною подією.
Перший день фестивалю для мене був днем зустрічей. Я ж бо ніколи не мала нагоди бути в колі письменників. Слухаючи їх виступи, зачитані твори, приємно вразило мене різнобарв'я нашої письменницько-поетичної палітри, неповторність та оригінальність не тільки творів, але і особистості кожного учасника. Не маю ні компетенції, ні бажання оцінювати мистецький рівень наших літераторів. Але дуже приємно було чути, що всі вони намагаються, кожен у свій спосіб і в міру можливостей, сприяти розвитку нашої літератури, поширенню рідного слова, що в теперішніх умовах, я думаю, надзвичайно важливо.
Ця зустріч ще раз переконала мене в тому, як багато у нас талановитих людей, і в Україні, і поза її межами.
Особисто контактувати довший час я мала нагоду з молодою поетесою Анною Кудлак-Фаль з Польщі. Від неї я багато дізналася про те, як зараз живе молоде покоління українців на території Польщі. Виявилося, що Анна не тільки пише вірші, а й співає народні пісні в гурті «Хвиля», членом якого є і її чоловік. Оптимізм молодого покоління – Анна спокійно могла би бути моєю донею – передався і мені, хоча похмура осіння погода спочатку навіяла деяку неприємну меланхолію.
Протилежністю Анни була поетеса зі Львова Ярослава Павличко, з якою ми поділяли готельну кімнату. Елегантно і зі смаком оформлена збірка її віршів завжди нагадуватиме мені її тендітну і віртуозну, як екзотична різьблена статуетка, особу: можливо, саме так я згадую п. Славу через те, що працює вона в музеї і дуже добре знається на старовині.
Готельні незручності компенсувала тепла атмосфера конференції і доброзичливе ставлення до гостей її організаторів, а також персоналу готелю, де ми мешкали.
За два дні ми дістали масу інформації. Про все написати неможливо, але особливо запам'яталася мені розповідь голови Закарпатської Спілки письменників про розвиток української літератури на Закарпатті в Літературному Музеї в Ужгороді.
Сам музей на перший погляд навіть не справляє враження музею, бо власне складається з однієї кімнати, де під стінами в засклених шафах – портрети поетів і письменників та їх твори. Виглядає все це дуже скромно і ненав'язливо, і признаюся, що якби мені довелося самій оглядати експонати, я, мабуть, не провела б тут і п'яти хвилин. Натомість ми мали можливість послухати, на мою думку, прекрасну розповідь про історичні умови зростання і розквіту закарпатської літератури – на мене, як на цілковитого невігласа в таких справах, ця розповідь справила незабутнє враження.
Звичайно, в рамках конференції ми були ніби відірвані від зовнішнього світу. Все видавалося набагато простіше і спокійніше, ніж я відчула це в настрої міста, коли залишилася з ним після закінчення конференції сам-на-сам.
Моїм гідом по місцях дитинства був мій родич, який зараз є викладачем Університету в Ужгороді. Проходячи знайомими колись вулицями, я не могла не дивуватися, як змінилося місто. І не тільки зовні, а й «внутрішньо». Якось під полиском матеріального начебто благополуччя то тут, то там проскакували плями цілковитого духовного «неблагоустрою», які на тлі загальної поверхової доброзичливості були ще більш разючими.
Але, на щастя, такі неприємні нюанси не переважають, адже більшість моїх вражень від теперішнього Закарпаття все-таки оптимістичні й позитивні. Я кажу не про той показний оптимізм, до якого нас «вогнем і мечем» роками примушував радянський режим і який може хоче знову пробудити в серцях деяких громадян теперішня українська верхівка. Оптимізм я бачу в тому, що люди тихо, але впевнено і послідовно вчаться бути добрими один до одного. Бути добрими і вирозумілими навіть тоді, коли, на перший погляд, ніби не сходяться думки, світогляди і критерії цінностей. І коли раніше в таких випадках це вело до серйозних ідеологічних і навіть силових сутичок аж до фізичного знищення, то зараз я бачу, що люди прагнуть примирення, хочуть порозумітися один із одним. Вони побачили, що можна захищати свою позицію не тільки методами насильства, навіть якщо до цих засобів все ще і вдаються деякі прошарки населення України. І ця тенденція, яку я бачу поки що як тендітне зародження її в Україні і зокрема на Закарпатті, дає мені надію на те, що наші зусилля і потуги зберегти нашу суверенність, нашу мову і єдність нашого народу – таки недаремні.
Про учасників конференції була стаття в газеті «Новини Закарпаття», де поряд із вступним словом голови Закарпатської організації Національної спілки письменників України Василя Ґусті представлені були і твори деяких учасників конференції, зокрема і тих поетес, про яких я згадувала вище. Про інших авторів, представлених на цій сторінці:
Володимир Вознюк – його поезія, яку я чула, коренями сягає до наших «початків», до пра-пращурів нашого народу, але думки, які вона в такий спосіб трансформує у вимір нашого часу, актуальні і в теперішніх умовах.
Андрій Медведенко: на зустрічах я згадую його як дуже скромну, тиху людину. Мала можливість перекинутися з п. Андрієм кількома словами прекрасною українською мовою, і в його особі знайшла доказ того, що не можна судити тільки «по одежі» – інтелігенція і патріотизм цього поета для мене безсумнівні.
Закінчилась моя подорож на Закарпаття – не могло бути інакше! – звичайно, поїздкою до Львова. Адже коли я вже пройшла півдороги до мого «вічного міста», то не могла не скористатися нагодою і не побачити в першу чергу мою маму, а також інших родичів.
У Львові, як завжди, час був заповнений фантастичними зустрічами і програмами. Зокрема, я мала нагоду побачити в Опері «Аїду» з дуже цікавим складом виконавців (Радамеса прекрасно виконував 66-річний тенор Олексій Данильчук).
І, як завжди, зустрілася я і з моїм братом і другом дитинства Мирославом Мариновичем.
Попри родинні розмови, на таких зустрічах ми завжди обговорюємо і «політику партії на сучасному етапі», а власне стан справ в Україні з точки зору земної логіки і на погляд Вічності.
І кожного разу сходимося на думці, що незважаючи ні на що, треба розмножувати добро і любов всіма доступними для нас способами, бо це єдина і завжди ефективна «зброя» урівноважити іншу крайність нашого буття у вигляді наступів зла, негараздів і незгоди, які ми так часто спостерігаємо зараз у нашому житті й не тільки в Україні.
Тому на закінчення здається логічним ознайомити читача у повній формі первісного тексту з одним з перших творів Мирослава Мариновича на цю тему. Актуальність твору підсилюється ще й тим, що присвячений він такій наболілій і віками тяжкій темі для українців, як відносини України і Росії. Написаний твір в таборі суворого режиму в Кучино, де мій брат перебував разом із представниками інших націй Радянського Союзу, що тільки підвищує щирість і достовірність рукопису. Сподіваюся, що цей твір допоможе нам поглянути на цю проблему з іншої точки зору і прискорить її розв'язання – насамперед – у наших серцях.

Оксана Шморгун