Конкурс декламаторів

24 листопада в рамках Дня вшанування пам'яті жертв Голодомору 1932-33 років у Центрі української культури, освіти та документації відбувся конкурс художнього читання українською мовою «Джерело». Він зібрав майже півсотні учасників у 5-ти категоріях:
– діти до 6 років;
– учні молодших класів і підлітки до 14 літ;
– старшокласники та студенти до 18 років;
– угорські учні, що вивчають українську мову як іноземну;
– дорослі.
Свої декламаторські таланти продемонстрували юні гості та дорослі з Ніредьгази (учні Недільної школи), Бакталорантгази, Вацу, Сеґеда, Веспрема, Варпалоти та вихованці української Недільної школи Будапешта. Найуспішніше з-поміж усіх учасників виступили наймолодші декламатори.
На підбитті результатів декламаторського конкурсу Голова ДОСУУ і ТУКУ Я.Хортяні зазначила, як важливо, коли дорослі можуть зібратися в такий день зі своїми дітьми на святі рідної мови і літератури. Не в останню чергу ця можливість має завдячуватися нашим угорським друзям, наголосила пані Голова.
Член журі змагання Валентина Зінченко-Параска висловила подяку усім, хто зібрався у залі та конкурсантам а також тим, «...хто допомагав, творив і надихав на цьому вечорі». На цьому вечорі справдився ще один вислів Кобзаря, сказала пані Валентина: «Ну що б, здавалося, слова? Слова та й голос. Більш нічого. А серце б'ється, ожива, як їх почує». Члени журі й кожен присутній відчували оте прискорене калатання серця, коли читали твори української літератури найменшенькі учасники, юні декламатори, дорослі та угорські учні, для яких українська мова є іноземною. А це підтвердження істини, що наше рідне слово живе, мовила В.Зінченко. Перед оголошенням результатів конкурсу художнього читання творів української поезії і прози року 2012-го вона зачитала текст пам'ятної грамоти учасника: «За участь у конкурсі художнього читання творів українською мовою «Джерело» журі конкурсу висловлює Тобі подяку і бажає багато творчих успіхів у майбутньому».
Зі свого боку п.Ярослава Хортяні оголосила список учасників, які удостоїлись окремих грамот і призів у вигляді книжок та інших цінних подарунків від Міжнародного інституту освіти, культури та зв'язків із діаспорою Національного університету «Львівська політехніка».
Відтак слово надали Раднику Посольства України в Угорщині панові Михайлу Юнґеру. Вручаючи призи Посольства переможцям, він, зокрема, сказав: «Наша думка здебільшого співпала з думкою основного журі. Які критерії були запропоновані для визначення тих декламаторів, які заслуговують на приз? Передусім, це – вибір вірша. Коли ти вибираєш вірш, то вибираєш свою долю в сьогоднішньому змаганні. Вибереш вірш глибокий, гарний, такий, що тобі під силу і до душі, тоді все буде гаразд. Зупинишся на такому, щоб лише «відбути номер» (на жаль, були, на мою думку, сьогодні і такі виступи), то так воно і виходить. Тому треба спочатку вибрати вірш. Це дуже важливо. Потрібно цей вірш відчути, тому що ви бачите на цій стіні портрети письменників і поетів України. Якраз було дуже добре, коли розширилося коло обов'язкових хрестоматійних авторів, твори яких обирають декламатори для своїх виступів. Бо вірш – це не текст. Текст – це те, що пишеться взагалі. Вірш – це крик душі. Це стан, який треба прожити, і треба це відчуття бодай спробувати передати. Це – другий критерій.
І, звичайно, співпадіння вибору і того, як вірш був пережитий, у кінцевому наслідку дає слухачам відчути поета, тому що декламатор у даному випадку – це ніби людина-провідник; вона, звичайно, співавтор, який передає стан душі поета у даному творі. Якщо ми відчуваємо цю емоцію, значить цей твір удався. Тому ми зупинили свій вибір на першому виступі Василька Марґітича. Вірш був вибраний фантастичний! Дуже глибокий, по-дорослому зрілий. І так вийшло, що Василько у силу вікових особливостей ще не зміг емоційно донести до залу всіх особливостей вірша, тому що він про дуже серйозну і сумну подію. І хлопчик передав його, як ангел передає звістку – трошки відсторонено прочитав його. Може, в цьому була найбільша перевага, тому що коли розповідати цей вірш із великим емоційним напруженням, то це буде занадто. А в такому ключі декламування, яке прозвучало зараз, це було задумано і зроблено просто чудово. Я вітаю тебе і бажаю успіхів. Читай вірші і далі! Другий приз – це приз родині. Чудові були вірші Марії, Лукаша і Анни Флинн. Далі слід назвати учнів гімназії з міста Бакталорантгази. Складна була у них місія, про це хочу відверто сказати. Хотілося б, аби ті вірші, які вони читають, учні глибше відчували. Трошки ще роботи треба додати в цьому сенсі дітям. Але є двоє гімназистів, котрі, як на мене, заслуговують на приз саме тому, що вони зрозуміли, відчули поезії і емоційно були натхненні в своєму декламаторстві. Звичайно, "Заповіт" Тараса Шевченка без натхнення прочитати неможливо. Перший приз отримує Едіна Чорба. І так само емоційність підробити не можна. Це свідчить про те. що вірша зрозуміли і пережили. Я радий привітати Роберта Лакатоша. Останній приз із величезною радістю хочу вручити пані Вікторії Петровській, яка чудово прочитала вибраний нею вірш. Після тих емоцій, які вирували у залі після прочитання, я вирішив вручити приз пані Вікторії».
Представляючи відзначених вчителів із міста Бакталорантгази та української Недільної школи в м.Ніредьгаза, Ярослава Хортяні звернула увагу на те, що в тамтешній гімназії українську мову викладають як іноземну і що іноді не завжди під руками викладачів чи учнів є добрий підручник. А якщо діти поїдуть до Києва, то замість української мови чують ... російську. Пані Ярослава висловила особливу подяку ветеранам цієї справи Юдіт Софілканич та автору першого підручника української мови для угорців Катерині Піллер, Маргариті Тичиніній, колишньому заступникові самоврядування українців ХІ району Будапешта, з ініціативи якої була відновлена традиція проведення всеугорських конкурсів декламаторів української поезії і прози, поетесі Валентині Зінченко.
Конкурс влаштували Державне самоврядування українців Угорщини, Українське самоврядування Ференцвароша (ІХ район Будапешта), Товариство української культури в Угорщині, Центр української культури, освіти й документації, Посольство України в Угорщині за підтримки Міжнародного інституту освіти, культури та зв'язків із діаспорою Національного університету «Львівська політехніка», Міністерства гуманітарних ресурсів Угорщини. Були вручені окремі призи від Посольства України в Угорщині.

Василь ПЛОСКІНА

Ярослава Хортяні:
– Для нас, українців Угорщини, особливо молодшої ґенерації, яка виросла тут, завдання оволодіти рідною мовою дуже важливе і почесне. Ми будемо розмовляти українською мовою. Я хочу подякувати передусім тим батькам, бабусям і дідусям, які приводять діток до Недільної школи і хочуть, щоб вони вивчали мову і продовжували наші традиції. Цей труд, можете мені повірити, не пропаде намарне. А ще я хочу подякувати учням гімназії з міста Бакталорантгаза, котрі обрали українську мову для навчання. Ви потім відчуєте, яка вона гарна і що в подальшому житті ще прислужиться вам. Українці не зникнуть ще так швидко зі світу, як би хтось і не старався, аби так було. Настане час, коли знаннями української мови можна буде пишатися. А конкурсному журі я бажаю плідної праці, щоб вони виставляли об'єктивні оцінки учасникам. Прошу ставитися до всіх конкурсантів із великою симпатією, а всім учасникам бажаю великих успіхів. Дай Боже вам і всім вашим родинам щастя і здоров'я. Хай живе Україна! Нехай процвітає наша друга батьківщина Угорщина а ще – хай розвивається наша прекрасна українська рідна мова, без якої ми не можемо на цьому світі існувати.

Михайло Юнґер, радник Посольства України в Угорщині:
– Думаю, що проведення щорічних конкурсів художнього читання українською мовою – надзвичайно важлива справа, яку робить Товариство української культури в Угорщині спільно з Центральним органом самоврядування українців. Вже не раз звучала думка про те, що народ існує в мові. Але її варто повторити, тому що поза мовою етнос перетворюється на населення. Тому конкурс декламаторів української поезії і прози дуже доречний і своєчасний.
Я зауважив у програмі цього заходу, що дебютувати будуть навіть дітки від двох років. Це – чудово, адже вони навчаються українській мові, а ми розширюємо свої видноколи завдяки їхньому знанню, слухаючи ті вірші, які вони вибирають. І звучить справжня вишукана літературна українська мова, яку треба знати. А, як кажуть мудрі люди, знання з'являються не в останню чергу від слухання, читання.
Тому чим більше буде таких конкурсів, коли ми чуємо справжню вишукану літературну українську мову у творах Тараса Григоровича Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки, Ліни Костенко, що може бути краще? Це – поглиблення знань для тих, хто вже знайомий з українською літературою і заклик до тих, хто ще на порозі розуміння того, що українська мова і література – надзвичайно глибоке культурне явище.
Посольство України всіляко підтримує цю сталу традицію проведення конкурсів художнього читання українською мовою. Ми також беремо участь якщо і не в складі журі, то на представницькому рівні. Я зараз є тут для того, щоб послухати учасників, вибрати найкращих виконавців і потім, на оголошенні результатів конкурсу, і вручити їм окремо нагороди саме від Посольства України.

Валентина Зінченко-Параска, поетеса, голова журі конкурсу:
– Мої враження, можливо, будуть суб'єктивні, тому що я хвилююся вдвічі більше, очолюючи журі і слухаючи свої ж вірші у виконанні іншої людини. Але найбільше вразили нас і мене особисто наші найменшенькі декламатори – вони розчулили не тільки публіку, а усіх членів журі аж до сліз. Це було настільки проникливо, настільки щиро... У цьому конкурсі головне те, що діти зростають із українським словом, воно вростає в їхню душу. Це були дуже змішані почуття: з одного боку, велике хвилювання, з іншого, відчувалося фантастичне задоволення, що ось тут – наші діти, фактично третє покоління, яке виросло і виховалося на українському слові. А ще я відчувала гордість за те, що є такі сім'ї, а це – матері, бабусі, які продовжують вчити своїх дітей української мови. Сьогодні ми побачили наочний результат цих зусиль. Найскладніше журі було визначитися з переможцями у категорії дітей від шести до чотирнадцяти років. Тут нам було найскладніше визначитися, адже ці діти володіють українською мовою, володіють словом, і їм треба було передати не лише ідею даного вірша, а й його внутрішню суть, душу, намір автора вірша. Це було складно, адже йдеться про надзавдання для декламатора, яке не завжди по силах навіть деяким дорослим акторам. Окремо слід зупинитися на учнях угорських шкіл, де українська мова вивчається як іноземна. Але як вони класно читали, хоча і слова деякі вимовити важко і лексика складна, не буденна. Але ці діти вкладали таку душу у свій виступ, що я запитувала себе: «Вони справді так розуміють українську мову, дійсно відчувають цей вірш, чи їх тільки навчили?» Це запитання поки що без відповіді у моєму розумінні... А дорослі тільки справдили мої надії щодо того, як треба підтримувати українське художнє слово і нашу рідну мову. З критеріями визначитися теж було не просто для журі, адже потрібен індивідуальний підхід: хтось тільки почав учити українську мову, дехто вчить її два роки, інший п'ять. Знову ж таки, якою була ця підготовка в сенсі техніки виконання, наскільки щирими були емоції декламатора, щоб можна було передати у слові той стан і дух і первісне значення слова, до якого прагнув автор поезії.

Каталін Піллер, член конкурсного журі:
– Можу сказати, що стояла біля самих витоків нашого конкурсу художнього читання «Джерело». Він завжди був, є і, сподіваюся, буде популярний серед його учасників та гостей. Умови змагання дуже демократичні: можуть виступати всі, хто почуває потяг до української поезії, як кажуть, від малого до великого. Членам журі завжди не просто: вони практично не мають права розслаблятися. Адже треба уважно слідкувати за кількома десятками виступів декламаторів. Буває, вони читають вірші не лише відомих українських поетів, а й власні поезії. Це надзвичайно цікаво. Водночас ми не повинні забувати за дотримання суворих критеріїв оцінок, щоб кожен учасник отримав об'єктивне судження журі.
Мені приємно спостерігати, як працюють над своїми виступами постійні учасники конкурсу. Але не менш захоплююче бачити появу новачків. Їм ще важче. Особливо ми намагаємося підбадьорити двомовну малечу. Завжди щось вигадуємо таке цікавеньке, аби стимулювати їх повторну появу на сцені. Також ми отримуємо в цьому плані велику підтримку залу, бо ж глядачі – то не зовсім чужі люди. Серед глядачів часто бачимо мам, батьків, дітей, чоловіків, дружин, сестер, братів учасників конкурсу і навіть дідусів та бабусь. Є з кого брати приклад і є кому його подавати, оце – найголовніше для нашої української спільноти в Угорщині. Тому я вважаю, що «Джерело» б'є у нас гарним сильним ключем і його витоки не міліють, а притоки тільки приростатимуть.

Голова самоврядування українців Варпалоти Ярослава Сабо:
– Конкурс дуже потрібний для вихідців з України, які мають постійне місце проживання в Угорщині. Так само він важливий і для дітей, що вже тут народилися, але не мають можливості ходити в українську школу і розмовляти рідною мовою. Одна з учасниць сьогоднішнього заходу в Будапешті від Варпалоти Анастасія Чонка дуже добре відчуває такі труднощі. Але я бачу, що вона прагне до глибших знань і дуже ретельно ставиться до свого сьогоднішнього виступу на сцені. І навіть у тому, що вона спочатку вивчила один вірш, а потім почала вчити інший, жодної проблеми нема, тому що у пам'яті дитини вже щось відкладеться хороше, добре. Діти взагалі, я відчула, зацікавлені цим конкурсом, його треба влаштовувати щороку або навіть і частіше по змозі. Ми ж, зі свого боку, спробуємо привезти з Варпалоти більше учасників. На жаль, батькам у провінції доводиться зараз більше працювати. Кризові явища в економіці б'ють боляче по гаманцю кожного. Я особисто дуже тішуся, що мій син володіє українською мовою і так само важливо, щоб чим більше дітей від змішаних українсько-угорських шлюбів це робили.

Ірина Закар, голова національного самоврядування українців м.Веспрем:
–  Проведення конкурсу – це ще одна добра нагода зібратися в Будапешті всім українцям із різних областей. Ми можемо обмінюватися своїми думками, ідеями. А дітям це так само важливо для спілкування рідною мовою. У Веспремі проживає всього 35 українців. У наших дітей не так багато можливостей поспілкуватися. Надолужуємо пропущене ось на таких спільних заходах, які організовує ДОСУУ і ТУКУ. Але цього, звичайно, недостатньо, адже глибші знання приходять завдяки знайомству з українською літературою. Якщо з раннього віку людина читає казки, вірші, то вони краще запам'ятовуються і легше можна долучитися до своєї рідної культури. Хтось і в п'ятдесят років не забуде віршика, який вивчив напам'ять у дитинстві і ще й дітям та онукам розкаже. В цьому можна не сумніватися. А щодо хвилювання учасників нинішнього конкурсу, то це річ звичайна, бо хороша поезія чи проза – вони завжди хвилюють. А ще не забуваймо про контакти, бо якщо у дітей виникають дружні відносини, то вони можуть протривати як завгодно довго, навіть упродовж усього життя.