ГРОМАДА - часопис українців Угорщини

Виступи в Бельгії принесли українській національній капелі нечуваний успіх, тому запрошення до Голландії не забарилось.
Гастролі в Голландії тривали два тижні. Останній концерт у Королівському театрі 29-го січня 1920 року був загальним тріумфом і закінчився цілою маніфестацією з криками на славу Україні і Голландії. В перших же рецензіях була дуже цікава фраза: «Українські прапори перемогли. Коли б в українській державі всі справи йшли так, як спів у цьому хорі, тоді це була б перша держава на світі. Кошиць заслуговує найвищого ордену».
Перший концерт відбувся в Роттердамі 19 січня, наступні в Амстердамі та Гаазі, один із них у Королівському театрі, де колись голландці приймали Моцарта.
Після останнього виступу голландський королівський хор дав українському хору серенаду експромтом та закидали українських хористів квітами.
Рецензії були кращі, ніж у Бельгії, повні найбільших похвал «DE HOFATAD" (24.01.1920. Gand ) писала: «Не лише гармати і багнети завойовують світ і нарід, який хоче мати пошану своїх сусідів, мусить вжити заходів, щоб представники його мистецтва рівнялися, або навіть перевищували його вояків…Хор, який ми чули в четвер у Королівській Опері, справді викликає здивування і пошану до українського народу».
Голландія зробила чудове враження на українців. Вони прирівнювали голландських селян до українських, їм здавалось що по березі моря ходять українські селяни. У всьому житті голландців відчувався якийсь спокій: «тихо, мирно неначе у нашому селі».
А ось перед голландцями відкрився світ чудових мелодій, сугестивних ритмів, фантастичних голосів. «TELEGRAF» (26.01.1920 Amsterdam) писав: «Вони мають засіб співу, який проходить крізь мозок кісток! Сидиш серед звуків і робишся сам дрижачою колюмною повітря... Голосно чи тихо, швидко чи поволі, – вони співають як малюнок».
«LA GAZETTE DE HOLLADE» (24.01.1920. Gand). Критика пана Саламандри: «Немає досить слів ні на якій мові, щоб подякувати тим, хто дав нам цю велику артистичну насолоду… Від цього треба плакати. Після того, як ми почули їх цілий вечір, і не наслухались їх досить, ми сказали собі: «Які ми бідні народи Заходу», до України мені було цілком байдуже, але тепер я буду битись скрізь за мистецтво цієї країни».
В багатьох голландських рецензіях відчувається велика симпатія до української боротьби за незалежність: «Сильна обдарена раса мешкала десь у майже забутому нами кутку Європи і не могла бути сама собою. Але її життєва сила була задужою, щоб її могли забити переслідування. Непомітно душа народу жила собі і схоронила впродовж віків цінний скарб пісень... В українцях мусить бути непереможна сила, бо в їх піснях домінує сила, радість, гумор і самовідданість, що цей нарід зберіг себе від знищення, звучить навіть у його мінорі».
В кінці січня 1920 року Українська Національна капела виїхала до Англії. Через день вони вже були у Лондоні. Зупинились в готелі біля самого Гайд-парку. Місто вразило їх своєю грандіозністю, а природа Англії нагадувала їм Канівщину: невеличкі узгір'я, вкриті старими дубовими лісами і чудовими нивами. Незважаючи на стриманість англійців перші концерти пройшли добре, при численній публіці, на що хор чесно кажучи не очікував.
Під час гастролей в Лондоні, український хор знайшов собі багато друзів – прихильників, один із них був лорд Абердін кол. Віцекороль Ірландії. Лорд Абердін зі своєю дружиною бували майже на усіх концертах. Диригента О. Кошиця та його хористів здивувало таке захоплення їхнім співом.
«SATURDAY REVIEN» (14.02.1920 London): «Нам казали, що українська пісня виникла з краси України та що вона прекрасна; що вона вродилася в битвах і така ж буйна та вільна. Яка б не була її цілісність, як чистої музики, – характеристичні якості її, як правдивої народної пісні, відбивають на собі природу виключно українського типу з притаманною їм правдивістю і силою... Український хор виконав свою місію. Він заставляє нас заглядати вглиб характеру його нації її звичаїв і традицій, релігійних почувань».
Без коштів на існування хор все ж таки дав пару доброчинних концертів в Англії для бідних та сліпих людей. А щоб вийти із безгрошової ситуації, Капела знову вирушила до Бельгії. За місяць вони дали 9 концертів: серед них один відбувся у присутності Бельгійської королеви. Успіх був надзвичайний. Королева захоплено аплодувала. Після концерту Бельгійська королева дала прийняття для Української Капели. Між іншим вона сказала: «Мої всі симпатії на боці вашого народу, я знаю, як трудно він здобуває собі волю. Коли слухаєш ваші мелодії, то відчуваєш тепле серце вашого народу».
Між тим розпочалась підготовка до гастролей в Америку.
Цей план видався для хористів корисним, адже серед тамтешніх емігрантів-українців можна було зібрати кошти, щоб спровадити хор до Америки. Поки йшла підготовка, від Директорії з України прийшла телеграма, в якій зобов'язали Українську капелу їхати до Берліна. За словами О. Кошиця, до Берліна їхали всі, як на заріз, навіть звичайних жартів у вагоні не було чути. Попри всі незгоди та побоювання, концерти в Берліні почались з надзвичайним успіхом. Рецензії були прямо знамениті.
«B. Z. AMMITTAG» (07.04.1920) писав: «Український Національний Хор завітав до Берліну. Нас він завоював одразу. Як ми не шануємо наші великі хори, але рівного цьому ми не маємо. Цей хор «а капела» (коло 60 пань і панів) співає з незрівнянною прецизією…Мистецтво співаків таке високе, що здається знову природою… Характер цих пісень відмінний від російських. Українець також багато уживає мінорну тональність, але він не має фаталістичного песимізму росіян. В музиці його є щось освіжаюче, сильне та стверджуюче. В ній звучить кохання, боротьба, радість життя. Отже бачимо: нарід, чуючи в собі молоду буйну силу, рветься на волю з вікової неволі. І коли б пісня була державою, то Україна зайняла б вчора перше місце поміж народами».
Для відчуття того, що українські хористи здобули собі найкращих друзів серед чужинців, подаємо рецензію у «VOSSIICHE ZEITUNG» (29.05.1920 Berlin), що написав фон Роберт Трехтль: «Фолкльор, мистецтво народу! Коріння його заходить аж у незвідані глибини, у давно перемерлі племена, пісні яких передаються через традицію із покоління в покоління. І ось тепер досягли вони найбільшої висоти мистецтва та умілості. Спасибі Вам, пане Кошиць, великий артисте великий музику, великий міміку!
Але як брів я додому, повстало мені друге питання: чому оце ми, німці, що маємо такий багатий фольклор, не спромоглися на такий хор? Ми маємо т-ва, що мають на меті зберігати мертві пам'ятки нашої старовини, чому ж нема т-ва, якого метою було б зберігати живе мистецтво народу, давати його пісням найвище оброблення, на яке лиш, здатне мистецтво, наука та воля? Отакий німецький хор міг би продовжувати з міста до міста та повертати наш народ з пустки матеріальних інтересів, що його заїли, назад до свіжих джерел німецької душі. Це мало б вплив і на наші села і на наші консерваторії. Шляхетність їх генія перетворила б пісню «дівчини коло криниці» або «п'яниця на сільськім балю». А тоді могли б подумати і ми, щоб післати в світ такий хор, який ото зробили українці. Я уявляю собі такий хор, як співав би він у Нью-Йорку, Амстердамі, Мелборні... Він більше зробив би до ознайомлення світа з Німеччиною, її звичаями та душею, більше спричинився б до усунення довголітних непорозумінь, як усі газетні статті всі виступи в парламенті, всі урядові декрети...
Український нарід був поневолений; його віками тримали в неволі, а тим часом які скарби гордощів має він у минулому! Що за віра в свою будучність, в своє воскресення! Що за певність у безсмертність свого існування! І все це втілюється в їхні народні пісні. Народ живе так довго, як довго живе його національне мистецтво. Не орнамент, складений випадково, не продукти матеріального добробуту творять мистецтво народне, але здатність виявити свою духовну суть. Витягнім же мистецтво з глибини нації та й вкладім в нього науку. Те, що дівчата та юнаки «висиджують» за столами в каварнях, те що артисти «фабрикують» по їхніх студіях – воістину немає ціни, то тільки нікчемність. Жарґон студії не може створити мистецтва, нікчемність не може виявити духу нації, бо правдиве мистецтво повстає з глибин землі. Зноситься у вищі сфери і повертається назад в обійми матері. Отаким народним мистецтвом є Фауст, що взято його з народнього «Вертепу» та перетворено у поему. Він однаково промовляє і до серця наймудрішого з мудрих і до серця тої куховарки, що сидить на ґалерії. І йому і їй разить він серце тим, що зветься «людяність»...

О, земле руська! Твоє виняткове артистичне життя, все більше іскриться проміннями світла, все більше буяє життєвою силою. Воно росте з твого невичерпаного плодючого чорнозему. У всьому цьому тече рідна кров. В цих людях є якась відокремленість, незужиті емоції горять в темних глибинах, гаряча живуча кров їх матері бурлить, – як заговорить лиш найменша кришечка їх здібності – то це вже є великий твір!»

(Продовження - у наступному номері.)

Підготувала Ярослава Хортяні